Привид Гамлетового батька

 Оце вже ніби два роки спливає тому, як почали вже від нас Крим насправжки віднімати, просто з рук видирати. Такі, що, як наш народ каже, і в старця видеруть. А скільки ще років має минути, поки почнемо й ми з-під загарбника наше добро потроху назад витягати? Чи не посивіють крадії, на наших бебехах сидячи? Так швидко крали, й так довго краденого не спекаються...
А коли ви в-останнє були в Криму? Я, здається, восени 2013. Однак цього могло й не бути: він так скоро зник, ніщо суще так скоро не зникає. Може, то була мара — летючий острів, що тільки на час примостився до суходолу, а коли набридло, гайнув політати над мрячним морем?
То піратський острів: він напихається зброєю й загарбаними скарбами, а переляканий сьвіт викидає навіґаційне й топографічне, щоб забути туди дорогу.
Острів Крим — ми завсіди знали, що він зникомий. Хто-ж держить його тепер, де держить, чи надовго? Два роки для фантому — то ніщо: він навіть не встигне згадати, чи він марево щастя, чи мара смерти. Приплинь, приплинь до бережка, дай хоч подивиться — Гамлет тут! Хай привиди батьків нас розсудять.
Кримським театрам тепер треба найбільше виставляти Шекспіра з його на всі боки гнучою історичною правдою й незаперечною правдою людських пристрастей і характерів. Незважаючи на війну, в Криму скоро розквітнуть червона й біла рожі. А Бондарчук-Отелло погожої днини вийде на балькон од Дездемони, мрійно виглядаючи турецьких кораблів...