Марш вишиванок

 Українське буття — не марш вишиванок. А надто що марші вишиванок геть-то барвистіші й цікавіші на чужині: на марші люду менше, а кругом — більше, то кожен вишиваний на видноті. Та й шанувати там нас таких таки привчилися.
Визнаймо самі собі: хоч-би як ми перцювали, а жити в щасливій Україні доведеться хіба що нашим дітям. А то й онукам. Чи прагонукам. А там і кончина сьвітові недалечко.
Маршувати геть вишиванкам можна було й треба було завжди. І ще доведеться й знадобиться. Ми-ж з Єгипту-Вавилону йдем, тому й душу несем таку... полонну. Щось і з собою прихопили з тих чужих казанів з м'ясивом, але скоро повиїдали — тепера тільки манна сиплеться градом на що-день.
Ми-ж із землею вийшли: ми не раби, раби — не ми. Із цього краю ми й за сорок років нікуди не видибуляєм. Як-що він нам — пустеля, то вже пустеля. Нема куди подітись. Хіба що назад до Вавилону-Єгипту. Але чи він і досі там, де був, нас дожидає?
Хтось повернувся давно, хтось і не виходив зовсім. Хтось вийшов таки рабом, безземельним кріпаком: де зродився, там не згодився. От тепера дізнавсь, що рабів і до раю не пускають. Не бійтеся: Божих — пускають.
Ми-ж християне. В "Отченаші" щонайперше просимо: Хлїб наш щоденний дай нам сьогоднї. І колишня манна була на хліб — щоденний, сьогодні. І в торбу на дорогу — хлібина та й вже. А там, куди йдеш, — теж як Біг дасть.
Усі не лишаться й усі не підуть. Розбіжиться на струмочки вишиваний марш, налізе на плечі чорна робоча сорочка. Чи історія правосудна, чи дасть вона справді, як не народам, то хоч кожному — своє? Побачимо. Бо не скінчено ще.