Маю цілу збірку сьвітлин индіянського отамання тої доби, що зветься по европейському fin de siècle, а по всесьвітньому — turn of the century. Доба зламу століть. Так, ніби перед тим століття не ламалися. А вони й спрвді стояли собі на непорушній черепасі. Й усі знали, що навіть якщо та черепаха й суне, то дуже й дуже спроквола. Люблю ту добу: ніщо не віщує й ніхто не прочуває сьвітової біди.
Як звісно всім, отаманам, що нашим, що индіянським, звичайно сьвітлитися при повній зброї — так годилося й годиться досі. А ті, вже постарі войові проводирі, тепер іскорені, роззброєні, переселені, ніяково займають порожні руки то кінським повіддям, то якимись уже мирними пернатими перначами, а то й прапорами гамерицькими. У з'єднаних державах, вони дістали свої манюні, новопризначені наділи-виділи. З московського погляду, маленькі такі, скорені вкраїнки десь там, де навіть і назахланнішим загарбникам не треба.
То не раби: то тії, що бралися до зброї, ставали до бою — на те й вичавлювала їх із себе народня гуща. Т'але що-ж, нема ради — зможені борці. Не вдалося подужати чи голови зложити — треба жити. Бува й таке.
Немає коментарів:
Дописати коментар