Зоветься театральний

 Жінка просить по людськи:

— Говори пошептом!

Одказую:

— Дак я пошетом. То в мене шепіт такий — театральний зветься.

На копи

 "За Тетяну сто кіп дав, бо Тетяну сподобав." Сто кіп за добро. А от лиха більш копи не буде, бо як є копа, то вже всенька. Лихо, воно, бач, дріб'язке: тільки на копу й розторгується. За Тетяну таких лих треба сотню дати.

Чому був

 Чому Еней був парубок моторний, а творець "Енеїди" — був моторним парубком? От ніхто про таке не думає.

Царський приступ

 Коли цар звірів підступається до свого підданця-травоїда, поставу має не зьвірячу й сумління не злодійське. Ввесь вигляд — монарховий, тихомирний. Бо він тим уже подумки ласує, втішається.

Передкавний переклад

 Яко перекладар, я маю за складну тую тему, що її не вдається вирозуміти до перешої перерви на каву. Тому дуже прикро, коли ще перед кавуванням виникають перші претенсії. Годилося-б зректися претенсій до передкавного перекладу.

Готель "Каліхворнія"

 Де ти, готелю "Каліхворніє"? Чи справді в державі Каліхворнії єси? Й чим тоді різниш із самою цією Каліхворнією, де царює цариця Калахвія? Чим вибиваєшся з маси, як бовванієш у темряві? А ми от пісню твою знаємо й заводимо, краю твого не бачивши. Як невидющі вухаті кажани летимо на відбитий од тебе згук.

Вийду на гору

 Сонце низенько, вечір близенько... Чи хтось уже спішить до мене, людям на посьміх? Помаленьку так, не хапаючсь... Ну, що-ж удієш! Вийду на гору, плакать не стану...

Навстріч новому сонцю

 Важко повірити, т'але ніколи не був я мухою. Зате завсіди думаю про те саме, що й муха, що повзе весняною шибою навстріч новому сонцю.

Поважно й зосереджено

 Треба дивитися на життя, як наші недалекі предки на своїх сьвітлинах: поважно, зосереджено.

Нескромна нездібність

 Маємо багацько геніїв. І ми дуже той... звикли до геніяльности, аж над міру. То вже де ви бачили вкраїнця, щоб одгукнувся на вкраїнську-ж геніяльність болізним чи радісним гуком? Це як швайцарці: так надивилися на гори й озера, що аж нудить од краси. Дуже спочуваємо нескромній нездібності: такий самий, як я, т'але-ж який сьміливий!

Приховане лихо инфляції

 Приховане лихо инфляції (чи як її) глибоко полягає в тім, що як пропадають гроші, то зразу тобі пропащими тисячами. Якийсь пекоцид входить, їй-право!

Ворожбитські книги

 Як невбачай назвати категорію просто "розділом", як пропонує старий словник, то зразу зникнуть химородні чари науки, й зачне ворожити нам бюрократія.

Вилами по землі

 Поки ще не настала ця весна, то все моє місяшне писання було ще вилами по воді писане. А тепер прийшла, така рання, то тільки й того, що написалося вилами по землі.

Карьєрний підсумок

 Серік я вперше, по десяти роках цілковитого, щедрого занехаяння, оновляю свій curriculum vitae — cвій життєпис, а власне, перебіг свого життя. Бо хоч curriculum vitae має якесь цезаряче, імперське звучання, насправді він становить прикрий, принизливий обов'язок брешучи виправдовуватися передо сьвітом за незмістовність і безтямність своїх житків. "Люде, дивні мурахи!", — згукнув колись наш видатний поет. Але я сам зовсім до мурахи не подібний: нічого впорядкованого, жадного прямування, що в нас по рабському зветься "цілеспрямованістю". Тому й ув околі вічно підозрюю хай і комашине, та геть не мурашкове пробування.

То чи можна поважно сподіватися того, що перебіг моїх українських житків року 2025-го проти 2015-го справді зміниться на ліпше, в бік накерованости по якійсь діяльній дорозі? Ет, таке питаєте! Т'але майструю оте вже CV. Мало того, вперше відшукав і приготувався пропонувати на запит зразці записів власного перекладу. Бо не вважаючи на те, що органічна пляма моєї притомности давно й широко розповзлася на поверсі води, де-далі, то все більш у людства заходить підставний сумнів про теє, чи таке колись було, а як було, то чи й далі триває.

Мілійони неважливих

 Полюбляю писати про не важливе. Про важливе тепера пишуть мілійони неважливого люду.

17

 Йому вже 17, а воно — як дитина. То зовні. А в середині? А в середину хто полізе? Ви в себе давно навідувалися? Чи не ховається там щось таке, чому навіть не 17?

У дрібниці

 Про нас — Бог у дрібниці, про їх — чорт у дрібниці. Чого нема в дрібниці, того ніде немає.

Сторонній стежич

 Є такий неминучий тип політичного оглядача — сторонній обиватель. Він і не винний — просто ніщо про політику не дається йому знати. З мене, наперед скажу, теж обиватель, але не сторонній, а свій, не політично оглядовий. Сторонній обиватель у політичному розумінні ніякого, крім емоційного, интелекту не має. Й не може мати, бо йнакше в політику доведеться интелектуально лізти, а він (вона, воно), бач, гидує.

І не сторонній з його спостерігач, а сторонній дріманний стежич: коли хоче, спить, а коли бажає, політикує. Щасливий! На його не чинять тиску, замахів, зрадецьких заходів. Йому всі прагнуть догодити — й неколи не зможуть. І не треба.

Недопостився

 Хто перепощує чуже, той, так і знай, у свойому недопостився.

Не хочу думати

 Чогось зовсім не хочу знати, яка з мене тварина. Яка з мене тварюка, теж не хочу знати. Який із мене чоловік, добре знаю, але не хочу думати.

Аж у гени проросло

 Нині ходив до церкви. Прийшла божевільна — такі бувають церковні: дуже пещена, гарна, хоч і немолода, добірно вбрана. Ввесь час плакала, кричала на всю службу, що має горе. Причепилася до п'янички-мандрьохи, вхопила за комір, щоб вивести геть. Иньша парахвіянка, постійна, т'але якась не така, чи то п'яничкувата, чи то бурлакувата, чи просто трохи злидня, впевнено гукнула: не трогай! І зразу з другого кутка відгукнулося вже цілком звичайне: не трогай! Шалениця зразу вщухла, й сама, спершу покірна виводові, злиденна п'яниця запротестувала.

А я собі думаю: чого саме "не трогай"? Чого не крикнути "не займай", "не руш", "не чіпай"? Чи хоч "не торкай" або й "не торгай"? Ні, таки остаточне московське "не трогай" — аж у гени проросло.

У селі Суботові

 Дар викликає заздрощі навіть і в обдарованих. А що вже в тих обминутих! Шалена пристрасть до облади підпалює безхисте вогнеще негайної загорілости. Тому тільки смерть і звільняє хист од ревниць, що неначе гарячим залізом палять нутро охочому: "Я знаю його особисто, то чоловік геть не вартий!" А потім можна буде вузькою стежиною ходити туди, де "стоїть в селі Суботові на горі високій домовина України широка й глибока."

На чолі

 Виявляється, "поет" — то просто слово. Його можна наліпити собі на лоба як якесь наличко "FCUK".

Знічевля

 У нас робітна сила дуже осьвічена — теє вже всенька Европа зна. То потайки від неробітних полежіїв якось умовилися робочі пунктуально писати без пунктуації: всі-ж, окрім дурнів, знають, що кома перед "що", то нащо й час гаяти, й чорнилом бризкати? А разом і говорять мішанкою: поправну вкраїнську всі так давно й довго знають, що аж набридла, їй-право. А дурень непритомний прийде, розділових знаків наставить, і ще між ними не свої слова заходиться викорчовувати. А ти їх садовив? 

Умовини

 От що-б ми робили, якби всі громадяни або, принаймні, осьвічена наша кляса (а тепер ціле суспільство охвиційно осьвічене) знали вкраїнську мову й завзято вживали її? Яке розчарування що-разу спобігало-б культурних мовлян, коли на місці звичного покруча намацувалася пустота! Бракувало-б найзвичніших слів: "волонтера", "вторгнення", "донатів" і ще багато-багато чого иньшого. От і слова "домовленість" наша мова не має, а як без його на сьвіті жить? Знаєм, дрюковані, що нема, дак а як-же віддавати конче потрібну "договоренность"? Хіба understanding по свойому вимовити — "андерстендинг" (конче з вузеньким нашим "и" й непоступливим мужицьким "г", а не панським "ґ") й ганяти гуси разом із спікерами й активностями? Скоро виявляється, що й сама "договоренность" у тій уже референтній мові — слово молоде й непевне. Колись воно було геть непотрібне, бо, кажучи щось, іще треба було з'ясовувати, що воно таке, а не так, як тепер: аби балачка справлялася, навіть коли мова не провадиться. Ну от, приміром: домовились таки чи умовились? Як домовились, то має бути договір. А коли це тільки "соглашеніе", просто умовились поки, то буде угода чи умовини. Гадаю, що як поставити "умовини" на місці "домовленостей", то й теперішній мовець якось іздогадається, що воно таке. А як не втямить, то можна в дужках підказати, що то ваша "домовленість". Або так казати: по простому умовини, а по вашому — вченому, дрюкованому — то вже "домовленість" буде.

Думки-гадоньки немає

 Сидю на березі вічної ріки й назираю простих, як пліточки, й так само жвавих, сріблястих на сонці, гадоньок. А голові так легко, ніби й вона ватяна хмаринка, що зветься в нас баранцем. А той баранець і думки-гадоньки не має, хіба те, що за водою так весело плине.

Пожалься Боже

 Нормальні люде не мають звичаю відкопувати свого коріння: ми-ж усі з діда-прадіда садівники-городники, — то ще всохне, пожалься Боже.

Простота й виразність

 Щирим серцем люблю дурнів, що їм властива народня простота й виразність. Але таких мало зосталося. Теперішній дурень і сравді, словами колишньої приказки, гірш од злодія. Та й злодії в нас якісь безвиглядно дурні, геть не народні: скручені й невиразні.

Не виходячи з дива

 Пише: "Дивуюся, що вкраїнці не знають..." Українці багато чого не знають і не тямлять — не надивуєшся, а потім і зовсім з дива не вийдеш — так і зостанешся.

Наша конкуренція

 Навзаводництво дає змагальність, сприяє розвиткові, тому його високо, вчено прозвали конкуренцією. Але воно суперництво, а суперники знають, що це таке: сидиш собі, нишком їси — аж раптом надбігає ручий конкурент і рішуче відпихає від миски. А ти дивишся збоку: дак зовсім воно не тямить поводження в товаристві! Плямкає, плюється добрим харчем, розмахує руками, ще й, до того, спитується перекричати всіх своїм набитим ротом. Ну стемнісінький тобі доктор Франко на львівській учті! Дак а вчености Франкової й сліду нема, а наше діло — таки ніби вчене. От тобі й завелися в вогкому й пустилися навзаводи, навперебій, навпереваги. То й що з того, що знаєш стільки конкурентних слів? Їсти аж-аж кортить, навіть і після гидких образів, малюнків і картин нечистого конкурентового бенькетування.

Компетенти й некомпетенти

 Це я за подібністю до воєнних комбатантів і некомбатантів. Серед цивільного люду в глибокому, майже безпешному запіллі є свої бійці й не бійці. Не бійці — то наші некомпетенти. Але вони того небійці, не боять, значить, не бояться. Компетентів-же менше, мало. От, у перекладі, приміром, вони стали геть непотрібні. Навіть на культурному сьмітнищі підійде якийсь аматор-любитель, підніме, покруте — й не візьме таки.

Оселище

 Чи знаєте ви, що воно таке — оселище? Здогадалися? Правда ваша: це там, де люде оселяються. Було "оселище",  стало "селище" — отакого мова наробила. Це так як "житво" "житлом" стало. Чи навпаки, тільки що "житво" загуло.

На щастя, "оселище" теж відроджується: так надумали перекладати "habitat". Улюблене в нашого сьогочасника стосовно до людей, а не природи, "середовище" цього разу чогось не підійшло: наукове середовище єсть, а комашиного — нема. Ну, а що воно так, отой habitat, як не природнє середовище, середовище пробування чи просто життьове? Треба, здається, віддавати як осередок природній. А оселище хай до людей повертається, разом із житвом.

Повторна історія

 Історія не повторюється як хвиґля (фарс-жарт) — вона просто повторюється. Зате вже безлітно. Приміром, европейці вічно повторюють Римську імперію. А за ними й похідні від нескінченної европейської історії гамериканці й навіть московці. Й цезарями (волохатими) все зовуться лисі. Й лисим цезарям усе бракне пишного й рясного народовладдя.

Простий український

 Простий український поет Стельмах (нім. Stellmacher, пол. stelmach, а по нашому Колесник чи Колісник) пише навіть не як Басьо в Лукашевім перекладі, а зразу як той Лі Тай-бо: літає бо. Й без коліс.

Унікальне видання

 Чудова вістка: маєш "унікальне видання поетів-науковців". "Науковець" — таке новеньке слівце, що не шкода й приліпити до пари якусь "науківчиню". Интелиґентні, совісні працівники вкраїнської совіцької науки вигадали теє слово, бо таки церемонилися зразу назватися отак просто "вченими". Ану-ж іще засьміють чужії люде (московський ВАК) незбитошну колгоспну дитину, ланкової нашої синка? То вже довелося вигадати того "науковця". Унікальне слово, варте окремого видання! Коло науки щось таке, т'але не подумайте, що воно в учені пенеться. Та й, направду сказати, тут трохи вчене, а там трохи той.

Отже це вчені поети, маються на увазі, по старому беручи. Античною добою, скажім, чи чувано за поетів невчених? Аніже: всі поети були не то "науковці", ба й учені справді. А тепер — чи маєм невчених поетів? А як-же! Серед їх трапляються й "науковці". То, здебільша, як казала небіжка Явдошка, всяка п'яниця в збірній множині. Читаєш те верлі-варнякання й глибоко всьвідомлюєш: милим серцю гекзаметром тут і не запахне. Тепер чинити віршоскладню ("ой, а це що такеє?!", — вже репетують поет із поеткою) кожному до снаги, навіть і "науковцеві". Й от уже дістаємо видане сьвідчення й сьвідоцтво — унікальне видання!

Годі прищикнути

 Кортить критикувать, та хоч-би було кого: вивертка більшина легко принишкла під чавами критики — навіть ушей годі й прищикнути.

Досоняшний лет

 Моля на певність витатуювала бліді нелетючі крильця розляпуватими яскравими барвами. Розгорнула крильцята, як віяльця, виставляючи картини, наче зоряний атлас досоняшного лету.

На зелений овес

 Подобатися — то теж собі капітал. Його можна громадити бережко притуляючись до опрічної людинки, а можна накуповувати соціяльних обліґацій по всяких мережах. Але обліґація — то завсіди зобов'язання: прийде до онука якийсь стариган та й зачне квитатися: брав, скаже, в мене твій дідо на зелений овес.

На хвості

 Коли мені пишеться щось гідне публічнішої уваги, то, обминаючи шляхбавми власної літературної репутації, я "незавважно" чіпляю таку вістку на барвистішого хвоста комусь із щасливіших, бо приступніших, усемережаних друзів. Не на крило почіпляю, а на хвоста чужої крилатости й летючости. Здається, нема в тому гріха, бо йнакші коментарі рідко коли роблю, а воно-ж додає мережаному літунові певної, сказати-б, аеродинаміки.

Справді-ж таємного ніколи так не розвішую. Ніби публікуються й такі думки, але моя публічність утробніша за будь-яку можливу захованість.

Що-до талану

 Що-до талану, то можу сказати, що, як Бог дав, так я й узяв.

Ідеальний афоризм

 Афоризм, вирваний із контексту, говорить нам про текст стільки-ж, скільки листок, що полетів за вітром, скаже сьвітові про дерево, як воно зеленіло, але це було давно й де — докладно невідомо. Тому особисто я зразу пишу коротесенький текст зовсім без контексту — готовий ідеальний афоризм.

The very substance

  The very substance of the ambitions is merely the shadow of a dream. "Істота наміру сама — лиш тінь мари." Знову вийшло коротше, ніж ангелянською. А кажуть, що мову маєм  довгу. Мова довга, в кого думка коротка. А як довшенько поміркувати, то й мова підтягне живота.

Шляхетна краса

 Де поділася шляхетна краса з старих сьвітлин? Хто її вспадкував і нікому не показав?

Кудись щось потягли

 Почув тут, що право, мовляв, "на хвості". Не було змоги второпати, що й до чого, т'але, мудрий по шкоді, думкою багатію, що право либонь сіло собі на хвості. Й за хвіст лячно, й праву страшно самому. А має воно довгого хвоста. В права голова, а все решта — то хвіст. І голова не на плечах, а на хвості сидить. Але хай не боїться право: хоч і візьмуть за кінчика, а по голові ще довго не знати буде, що кудись щось потягли.

Багатющий досьвід

 Бгатющий має досьвід. Але візьме з досьвіду п'ять хлібів, візьме з досьвіду дві рибі, назбирає потім шматків дванадцять кошиків повних, а наїстися тим багатющим навіть і сам не може.

Прозрівати став потроху

 Бачимо прохожалих людей, як дерева. Мало хто бачить більше, бачить ясно — треба щоб іще раз положив на очі руки свої Господь.

Еакання

 Де-які наші мовці з знанням ангелянської, що мається на думці, широко застосовують вигуки "е-е-е" й "а-а-а" в речах українських: націдять крізь зуби дві-три ніби рідних слові й аж зайдуться від екання й акання. Невже так добре було-б по анеглянській? Та ні, то упиряче вимотування душі з розмовника: поки той заслуховується не солов'їним тьохканням, а козяче-баранячим бренінням, уся воля висотується через перенапружену увагу, ввесь глузд висмоктується в марному дожиданні змістовного слова. Чуєш? Ніби мова заграла! Е ні, та ні: знов реве "е-е-е" та стогне "а-а-а" — й аж заслуховується в самоекстазі й самогіпнозі. 

Нелюбов і нехіть проти тебе

 Цікавий то досьвід — комусь не подобатися. От, здається, мало не кожне такого досьвідчило, а досьвідченість виходить прикра, особлива: десь важким духом дихає-повіває в твій бік тендітна людська душа. А дуже не подобатись? А дуже вже? От де глибоке переживання. Дієслово "переживати", як зозуленя, повипихало нам із словникових гнізд усі звичайні й рідні "журитися", "клопотатися" з приреченим товариством, а пережити щось по справжньому мало хто може. От могутня, потужна нелюбов і вчить по людськи переживати.

Розлучені Штати

 Не забуваймо, що Штати — то держави насправді, самостійні держави — як наша Вкраїна приблизно. Вони тепер хай-но заживуть між собою якимось интимним міжнароднім життям. Повиходять на обмежену спільною огорожею — кругом новою, високою, хазяйською — сьвітову арену й, розімнявши закацублі ноги, добре прочухавшись, щось такеє почнуть уже коїти. Щось ізнов своє, нове, досі нечуване. Але не таке, як тепер, а кудоюсь не тудою.

У білому сьвіті

 Знаємо, що білий наш сьвіт. І того досить — можна ходити вдень із каганцем, із жовтим жальцем, розглядаючи лиця сьвітовії. Наука щось бубонить невтішно, а білий сьвіт густо відгонить гармоніями й симфоніями. Пахне в йому якесь весняне добро. То не поезія чи, принаймні, не чутна поезія: бо буде знов трагічна, а тут просто дзенькнула милозвучна, передпоетична струна.

Каганцюючи

 То за людиною весело шукати білим днем із сьвічкою в кулаці. А каганцювати зручніше в цілковитій пітьмі: темряві часів, темноті неуцтва, тьмі невідомости. І добре, що в пітьмі немає нікого: не страшно, не лячно. Зате ось вихопив промінчик якийсь малюнок на стіні. Ого, маєм стіну й маєм малюнка! Й самі тепер знатимем, що маєм, а нікому не скажемо. Що воно за знак — от-же цікаво! А за людьми, кажу, вже давненько ми не шукаємо.