Прочитав Альджернонову Блеквудову (Alernon Henry Blackwood) новелю "Вербняк" (The Willows, 1907). Вже вкотре твердо пересьвідчуюся й сьвідчу, що красне письменство народу оціновуємо не за верховинними здобуттями, а за пересічним, нормальним рівнем, не за лісом, а за підліском. Те підлісся мені дорогше, ніж щоглові, корабельні дерева. Генія всякий знає й упізнає, але мало хто вчитає собі на втіху.
Ніхто не вважає Блеквуда за першорядного письменника чи добірного мислителя. Й жанр, де він труждався — не з найудячніших, та й не жанр то зовсім, а десь собі піджанр: Weird fiction, навіть без переконливого перекладу, не знати що. Але яку мовну чи й мислену культуру дала моя улюблена язиката Едвардіянська доба! У "Вербняку" нічого не діється, увесь чин переселяється в оповідачеву складну психічну працю, в висловленість.
Втішившись новелею, я з превеликим сердечним жалем визнав перед собою, що не то що в чужій ангелянській, ба навіть і в рідній мові не здатен на такий словесний подвиг, на таке денно-каховське відродження. Не був, не є й не буду ніколи. Й не тільки тому, що я сьогочасник, сучасник нікчемної в слові доби, але й тому, чого нашій культурі не дали дати навіть за доби едвардіянської. Широко сіється культурний попілець — широко, а тому не густо.
Немає коментарів:
Дописати коментар