Віртуальне письмо

— Занадто вже міцно Ви пишете!

— Чи не так і треба?

— Та ніби: й шво широке, нитки грубенькі й пальці ті знати, а все цупко зшите. Хиби можна позатирати, але-ж тоді Ви нагадуєте плугатаря, що після оранки мастить кремою нерепані долоні. А треба тонко, так, щоб і рвалося: біжить читач, а під ним дереться паперовий ґрунт...

— Чи віртуальний?

— Так, і віртуальний — мужньо видимий: і бачиш, що рветься, бо тонко, а таки біжиш. Боїшся, знаєш, скільки вже згинуло попередніх, а наступний-же — ти.

— То це детектив — отакий переслід?

— Так, детектив, бо до кінця не знаєш, хто.