Цар виходить на найвищу гору міста, що сам збудував: бачить палаци й кам'яниці аж до перших і других мурів, валів і ровів, осад і садів, бачить золоті лани й зелені ліси, бачить могутні річки аж до моря й уже добачає голод, моровицю, війну й руїну, що здалеку підбираються під славний царів город. За потугою суне сама смерть: викошувати ту траву, що вже ніколи не виросте й не насіється.
Високо стоїть цар, вище вже не стане. А за його спиною, поклавши важку руку на людську голову височіє Цар Час.
Немає коментарів:
Дописати коментар