Любитоньки

 Людей дуже кортить вірити в щасливу розпусту. Хоч я її бачив тільки в "Декамероні", та й то не скрізь, сам мрійливо задивляюся на таких ентузіястів: ти їх іще не омилила, доле, ще час тобі їх любитоньки, за рученьки водитоньки.

Без подвигів і див

 В еспанців на кожного Дон-Кіхота потрібен один Санчо Панса. У нас якийсь Сашко Панасенко, сьвятий народній черевань, може пасти до череди донів, не пускаючи їх у шкоду подвигів і див.

Сьвіт у душі

 Таємниче слов Еклезіястове: "Усе Він сотворив свого часу гарно, й сьвіт вложив їм у душу; тільки що чоловікові не зрозуміти всього твору Божого з почину та й до кінця" (Ек. 3:11).  Тут усе свого часу гарно переклав Куліш, кожнісіньке слово на своєму місці. Та головна суперека про те, чи "сьвіт вложив", чи "вічність поклав" у людське серце. А ще — сутінок у тому сумному, легесенькому "тільки що" намісць "so that", "хоч", "одначе так, що". З рештою ніби все ясно.

Особисто я — за "сьвіт". Бо ні серце наше, ні ціла душа вічности, здається, не знають. І сьвіту не розуміють, але він там — вкладений у душу, де й носиться без моги "з почину та й до кінця" прочитати "твір".

Оце й тут "міркував я про ту журбу, яку дав Бог людям, щоб у нїй вправлялись"...

Син-марнотрат

 "І ми тепер, як діти марнотравця, покутуєм безвинно батьків довг." От загадала нам церква цілий тиждень обмірковувати причту про блудящого сина. А чого він такий блудний, у чім його блуд? Таж заблукав він, мандрівний, на своїй сторонці заблудив, не втрапив на свою путь. Узяв усю батьківщину свою, щоб насадити з неї сад у далекім краї. А сад вийшов такий, що тільки чужі свині пасти. Марно своє витратив і до своїх по своє повернувся туди, де воно ніколи не стратиться. Та й на досьвід здаючися, можна бачити, що в великий родині, на хазяйстві перебуваючи, не проживеш марнотратно.

Де-які перекладники, тлумачі пишуть, що жив розпусно. А яка найбільша розпуста в хазяйської дитини? Прогайнути маєток, що батьки й діди наживали. Старший син невідхідно при господарстві був, то він собі уявляв, що молодший усе "проїв з блудницями". То в його мрія либонь така була: сісти з тими блудницями й до схочу наїстистися, проїдаючи все — й теля, й козеня. От і везуть своє простосерді парубки — в сьвіти проїдати.

Модло

 Зчаста чуваєш од людей і навіть читаєш у де-кого з славетних, що от, мовляв, така й така мені приказка не до шмиги. От, приміром, "Своя пазуха ближче." Як пак так! Треба буть поділющим: "Що сховав — згубив навіки, що роздав — твоє до гроба", як сказав був аж Бажан. 

Однак приказки — то універсалії нашого ейдосу, палата наших мір і нашої ваги. На ближчу до тіла пазуху якось одгукнеться кожна вкраїнська душа. Ми всі приміряємося до того, рішуче скрикуючи "ні!" й таємно зідхаючи "еге-ж..."

От хоч узяти мої улюблені, прикладні до невгавущої грипи "Як кортить, то й Бог простить" і "Голод і краде, і бреше". Чи-ж не правда тому кругом? Скрізь у Київі тільке те й читаєш ув очах. А як хто, хвалити Бога, чистіший за ті потури, то звідки він знає? А от погляне на приказку й нагло набундюриться.

Довга риска

 Я дуже долюбляю риску («—»), що в нас тепера здебільша зветься "тире" — щоб усім було зрозуміло. Й тільки оце недавнечко й я завважив, що в нас майже всі, майже скрізь намісць риски вдрюковують розділку («-»)(що тепер задля зрозумілости скрізь зоветься "дехвіс"). Всі розідлові знаки, власне, віддають интонацію. Віддавати — віддають, але чи хто бере? Щоб уловити интонацію, треба вирозуміти, що хочеш сказати. Власне, тою рискою ми тільки спитуємося привернути увагу — ніби показати кудись. Але ніхто не дивиться, а як і глипне — то хіба на розділочку набереш. Тому риска вже куценька стала — через брак уваги. 

Даремне й дошкульне

 Пів життя вчишся призбирувати дорогою, нічого не минаючи. А вде другу половину — губити й не озиратися. Перше даремне, а друге — дошкульне. 

На "п"

 Перекладачі, публіцисти й просто письменники, а також усякі иньші продуктивні мовці на "п", чималенько працюють із мовою й часом тяженько кривдяться, що вона їм не продукує.

Ще не вме...

 Стривайте лишень, не кваптеся його ховати: з кожного потопельника ще має вилупитися останній информаційний пухирець.

Потерчуки

 От не люблять у нас пуристів і дуже не люблять. А де хто їх бачив? То ви, панове, вклепалися, на комусь помилилися! Це як потерчата: вони в Україні й не христилися, а вже їх живих нема. Послухайте лишень, яке з людей сьміття замісць мови лізе! А як не чуєте, то хоч подивіться: воно наочно.

Ми попеласті всі

 А він один між нас своє пиндючить пір'я біле... Всяк попеластий бачить себе "біляком", "паничем" — лебедем. Але иньшого способу, як ото братися всією бесідою, заводити ґеркотню, перемащувати, якось не дібрали. 

Обмазали кругом — і голос трохи стих,

А лебед плись на дно — і випурнув як сніг.

Ось куди

 Назвали його "пандемією" — то либонь повне ім'я, як хрестили, щось на кшталт Єремії. А яке-ж неповне — Пандема? Дня народження ніхто й не спитає. Всі дати втратили будь-яке значіння: кому ниньки 100 років, кому 150? Календар віщував, та в помийницю впав. Й отак без календаря вже довгенько живе: а місяць у нас такий, як і в вас; поцілуйте за це ось куди нас!    

Можна просувати

 Вже публічність поперед його суне, то можна тихцем і самого просувати, як ту шахву в двері. Люде ввійти не можуть, то нехотячи дожидатимуть, поки просунешся ввесь. А воно довго — й сам, і всі кругом сопуть, тупцяють і подумки вже переживають наступне. А наступного нема нічого.

Що привозило

 Те, що мною писало, від мене відлинуло — не находить, не надихає. Спершу всохло під водяком, далі вщухло над вітряком. А свого млива й не було ніколи — тільки те, що привозило.

And tomorrow

 Tomorrow, and tomorrow, and tomorrow... Що робить із цієї простої фрази — Шекспірів афоризм? Друге "and". По нашому так легко висловитися не випадає, треба видобувати з пазухи більше мови: "Узавтра, взавтра, завтра — та й уже."

Так і знай

 Наш українець щиро полюбляє крутенько суперечитися про те, що всім, опріч його, слава Богу, вже давно відомо й тому не цікаво. Або про те, що можна враз з'ясувати, та щось ліньки. Отак погаласує в своїй порожнечі й може напитає собі яких розмовників — теж щиро вкраїнців, так зразу й знай. Розходяться з обсмиканими чубами й усами, роз'юшеними носами, розпашілими від ляпасів лицями. Кожен мах їм в око вліпить. Тільки язики не прикушені, зуби цілі й наука ніде не зачепила.

І совісно, й спокійно

 Згорточок совісти кожне собі десь у пазусі несе — не можна без того. Головна річ, не читати, що там на тій ганчірці понаписувано. Й буде й совісно, й спокійно.

Таке слово

 У слові "вкраїнізація" вчувається щось чуже: ніби брязкіт культиватора. От буяв собі бур'ян, а тут ізненацька плазує механічний плазун: "Будьмо вкраїнці, братове!" "Братове" до "будьма" готові, вже й чарки понаставляли, але чи вийдуть вони з тої бесіди саме вкраїнцями, чи не дармо наливалося? "Свій до свого по своє!" Ага! Комашня зразу прикинулася просто купою. Що ми вмієм, так це своє робить. А "вкраїнізація" — то не своє. Воно й зветься не по нашому. Такого слова й прабабця не тямила, що тільки по сільському й балакала. 

Помацок українізації

 Я вкраїнізую так лагідно, що й не почуєш — як глухому помацок.

Хто про що

 От воно пита: що в вас на думці? Мовляв, а чи маєш ти думку, мужиче? Кліпаєм очима, розводимо руками, наче міх показуємо чи ціле море: та в нас того розумового добра вже й свині не їдять! Так тільки: йде паця, то копне знічев'я якусь ваговиту думочку.

Гаразд, а що саме на думці? Ну, голодній Гапці хліб на гадці. Тут просто: виснажила торбу пандемія. Де-хто вже мусів понизитися й до "курці — просо". А взагалі: хто про що, а я про Параску. Любови недобір — от де біда! І ввижається все якась Параска ще передґендерна, щоб як було, так і лишилося.

Сортування й сьміття

 У родині — як у сортуванні сьміття: старий силкується розділяти, а стара таки згуртовує, бо нема коли всякою дурницею окремо жить. І добре, що тих дурниць сила-силенна, що єдність їхня. Й не сьміття воно, а трохи прожите, т'але ще пам'ятне життя.

Малий брат і велика сестра

 Сьвіт не має супроти нас жадних намірів, але полюбляє чинити нам маленькі капості. Бо знає, що наша душа, наче крапля, витяжно летить у безодню повню зросту.

Не діяложиться

 Стара байка, що завіршував був Руданський, про двох мовчущих рабинів:

"Що один з них добре знає,

То і другий знає,
А чого один не знає —
І другий не знає".

Отак воно бува: хтось не має питаннів та ще й зна, що ніхто не має відповідів. А велике щастя плести дурниці неприступне обом сторонам. І ось не діяложиться й не ложиться дія.

Навіяне з Свідзінського

Смерком випивши пророчий,

сивий хміль озер,

місяць ліг на денце ночи —

п'яний, наче вмер.

Розкотилися дукати

із цупких кешень.

Взавтра прийде жар згрібати

молоденький день. 

На похмілля аж блідезний

і зо сну сліпий, 

колом в хмарних хвилях щезне —

ніби хто втопив.

Але виб'ється година

темної пори —

його пляшка знову зрине

горлом догори.

То безвиддя вод полоще

те, що зна земля: 

повідомлення про трощу

сьвіту-корабля.

Копитан писав, що млосно

буде так, що ну, 

а в далекозорі космос 

й оком не змигнув.

Як ми єдночилися

 На вигадки та на прикладки, то й пари мені нема. Оце загадали синові вигадувати й (А:) абеткувати діслова — та щоб асекурувати, до байки асиґнувати. От натягає синок тих слів собі в голову, наскладає та й зачне навчителів (Б:) банітувати. Ми з ним (В:) вирихтували думку й ну собі ті слова (Г:) гемблювати. Які гемблюємо, а які й (Ґ) ґанджуємо, бо де-які з них уже просто (Д:) душать і дхнуть. Щоб не довелося самих себе (Е:) евакувати, заходімся експертувати й екстрагувати:

                                                     Як ми (Є:) єдночилися

І чого це нам (Ж:) жебоніти, жебрати, жевріти, животіти! Гайда до лісу! Будем дорогою жирувати, жнивувати на мисленому полі, жонґлювати дотепами й загалом жуїрувати. Аж (З:) зорітимем! Хай легенько (И:) икнеться тому, кого ми похвалим. (І:) Імкнем собі, що не доведеться (Ї) їжитися, як не (Й:) йняти віри на всякі брехні. А кого осудимо, хай уже (К:) карлючиться. Мисливо (Л:) ладуймо рушниці: ану-ж трапиться якась дичина. Не випадає нам (М:) милити. Де спис не буде (Н:) няти, там рушниця візьме. Тут уполюємо, тут і (О:) обілуємо — зразу (П:) получчаєм. Здобич (Р:) риштуватимем на вози — возами возитимем! Хай люде (С:) солопіють! Будуть рукава (Т:) термосити: вже дай та дай. Поки вони (У:) убогшали, ми дбали й маєм. Але треба з сусідоньками якось (Ф:) федерувати.

Весело ф'юкає птаство. Тяжко (Х:) хавчать хорти. (Ц:) Цвенькає в очі всяке дрантя. (Ч:) Череватіє вепр, черкаються об зуби чарки. Чикрижиться сало. Час (Ш:) шабашувати, годі щирувати. (Ю:) Юртує душу й розум, як лебеді (Я:) ячать. Усе в голові якось (Ь:) м'якозначиться.

Ох і накреслиться пані вчителька коло наших дивозних слів, що їх і в сьвіті таких нема, бідненьких!

З козами на торг

 Як не було-б отих нових років, роковин, пам'ятних дат, простих, але рясних днів народження, ми жили-б довше й спокійніше. Й пам'ять була-б глибша, йнакша — менше схожа на куранти з зозулем: хто не встиг, тому й гріх. Однаково-ж усі поспієм з нашими козами на торг.

Хоч зігрітися

 У любій розмовоньці ми розчахуємося, тягнемо до хати. А там голісінько: не метено, не палено, не варено. Т'але як двоє сиріт спіткаються, то сядуть укупці на підлогу під порожнім покуттям і так зігріються.

Людям прикрість

 Оте соцмережане відчайдушне нахабство — погук самотньої душі: давно вже мене не слухали, нема з ким сісти хліба ззісти, нема з ким на речах стати, собі поговорити — так ось нате, хоч почитайте! Й, не мавши до людей звички, так з-опалу нагримають, такого згарячу наплескають, що й купи не держиться. А все людям прикрість.

Статечна потреба

 Один досьвідчений, мудрований товариш отак узяв та й визнав руба, що алкоголик. Бідний, думаю собі: що та клята пошесть із козацтвом чинить! Отак сидячи без походу в курені...

А балакали про те, що грошей на випивачку нема, а з хати як і потягнеш щось пропити, то нікому воно не треба, не ті тепер часи...

— Може п'яничка таки — ще не алкоголик? — підказую спочутливо.

— Ніколи не припускаймося тої прикрої помилки, — розважає приятель, — як приступаєшся до пиття, то знай, що алкоголик, тоді не пиячитимеш, а розумно й гідно послужиш статечній потребі.

Суто по нашому

 Не треба боятися простих, оклепаних думок: як почнем переказувать, то все поускладнюється й порозклепується — суто по нашому.

Дітьми й батьками

 Як діти ми — листи. Трохи знаємо, від кого, а кому — хіба здогадно. Ми цілий вік читаєм себе, т'але не можемо скинути печатки. Або, неписьменні, дерем на собі коверту.

Як батьки ми тільки посланці — передати листи. Здається, знайомі з посилачами, т'але кому, куди шлеться — того не відаємо.

З инакшого боку

 Так воно склалося, що в речей два боки: спершу розглядають з одного, а далі вже з важливішого другого. Т'але в теперішніх українців особливий погляд: у них іще є иньший бік. Так усі й кажуть: "з иньшого боку". Той бік геть таки непричетний що до першого, що до другого. Він ні до чого, а так — сам собі десь.

Неочевидні об'явлення

 З одного боку, ми всі стужилися за приватністю: ніде не сховаєшся від клятих сьвітлокидів! А з другого — чужа приватність суне, як лавина, насувається на руїну приватности власної. Всі потайні одинаки поробилися публіцистими й заливають сьвіт нещадними потоками неочевидних об'явлень і відкриттів. Відкриттів не з неба, й навіть не з землі, а з якогось глибоко спіднього споду.

Життьовий добір

 Ніколи в сьвіті ще не були ми такими мовними істотами, як тепер: ми-бо не діємо, а розповідаємо про свої дії, не з'ясовуємо, а на словах пояснюємо себе. Тому, добираючи слів, ми обираєм собі життя.

Не на місці

 Навіть і тепер життя не стоїть на місці: воно кидається по клітці й торгає ґратами.

Борщ без пампухів

 Дякувати Богу, на Дідорівських горбах сніг, і з пригорів знов поробили гори на катання. Коло малої гори нормальною мовою оголошено: "Горка для сноутьюбов (плюшек)".  Мова, кажу нормальна, всім зрозуміла, а от де-котрі слова не в тямки. Хто воно таке "сноутьюб"? Діточки либонь знають, вони з малого малечку звикли, що в нас чого тільки не скажуть в Україні. Мені-ж і відносне знання ангелянської не помага. Оце-то довчився! Т'але хазяї тямлять, що є ще серед нас такі дурні, того й пояснення приліпили, що "плюшка". Та я, біда, з відносним знанням московської однак не відаю, що воно за зьвір. Ото дурний! а ще й битий!

Подивившись я на ту річ, уздрів, що воно скидається на пампушку. Чом-же не сказали?! Бо діти не зрозуміють, а то до них. Зазирнеш у майбуття, а там самі "сноутьюби" сновиґають і "плюшки" їдяться. А пампуха й до борщу ніде нема.

Голий підперезався та й зовсім зібрався

 От коли настає пора вже дякувати сьвітові за побування, аскеза виявляється дуже помічна. Голими ми прийшли в цей сьвіт — покричали, поплакали, погаласували. Щось комусь показували й розказували — як направду сказати, то не дуже нам ті люде й вірили. Й от тепер збиратися треба помалу-малу. А що збиратися голому? Тільки підперезатися ниточкою свеї правди, перечитавши, що там дрібним на ниточці на пам'ятання написано. Й якось так непомітно треба йти, бо тоді до речи було голим, а теперки якось ніяково.

Без претенсій

 Як мене чого й навчило перекладницьке ремество, так це не мати до людей жадних претенсій. Помилятися, хибити геть непричетна до перекладу людина просто не може. То осібне право солідного спеціяліста. Це фахове правило можна поширити й на решту життя. Люде не знають рідної мови, вживають натомісць поганого перекладу з мови актуальнішої? Ну, так із їх-ж не фахівці. А що фахівці? Так само пригноблені, пригнічені, як і ти. Які до них претенсії?