Любитоньки

 Людей дуже кортить вірити в щасливу розпусту. Хоч я її бачив тільки в "Декамероні", та й то не скрізь, сам мрійливо задивляюся на таких ентузіястів: ти їх іще не омилила, доле, ще час тобі їх любитоньки, за рученьки водитоньки.

Без подвигів і див

 В еспанців на кожного Дон-Кіхота потрібен один Санчо Панса. У нас якийсь Сашко Панасенко, сьвятий народній черевань, може пасти до череди донів, не пускаючи їх у шкоду подвигів і див.

Сьвіт у душі

 Таємниче слов Еклезіястове: "Усе Він сотворив свого часу гарно, й сьвіт вложив їм у душу; тільки що чоловікові не зрозуміти всього твору Божого з почину та й до кінця" (Ек. 3:11).  Тут усе свого часу гарно переклав Куліш, кожнісіньке слово на своєму місці. Та головна суперека про те, чи "сьвіт вложив", чи "вічність поклав" у людське серце. А ще — сутінок у тому сумному, легесенькому "тільки що" намісць "so that", "хоч", "одначе так, що". З рештою ніби все ясно.

Особисто я — за "сьвіт". Бо ні серце наше, ні ціла душа вічности, здається, не знають. І сьвіту не розуміють, але він там — вкладений у душу, де й носиться без моги "з почину та й до кінця" прочитати "твір".

Оце й тут "міркував я про ту журбу, яку дав Бог людям, щоб у нїй вправлялись"...

Син-марнотрат

 "І ми тепер, як діти марнотравця, покутуєм безвинно батьків довг." От загадала нам церква цілий тиждень обмірковувати причту про блудящого сина. А чого він такий блудний, у чім його блуд? Таж заблукав він, мандрівний, на своїй сторонці заблудив, не втрапив на свою путь. Узяв усю батьківщину свою, щоб насадити з неї сад у далекім краї. А сад вийшов такий, що тільки чужі свині пасти. Марно своє витратив і до своїх по своє повернувся туди, де воно ніколи не стратиться. Та й на досьвід здаючися, можна бачити, що в великий родині, на хазяйстві перебуваючи, не проживеш марнотратно.

Де-які перекладники, тлумачі пишуть, що жив розпусно. А яка найбільша розпуста в хазяйської дитини? Прогайнути маєток, що батьки й діди наживали. Старший син невідхідно при господарстві був, то він собі уявляв, що молодший усе "проїв з блудницями". То в його мрія либонь така була: сісти з тими блудницями й до схочу наїстистися, проїдаючи все — й теля, й козеня. От і везуть своє простосерді парубки — в сьвіти проїдати.

Модло

 Зчаста чуваєш од людей і навіть читаєш у де-кого з славетних, що от, мовляв, така й така мені приказка не до шмиги. От, приміром, "Своя пазуха ближче." Як пак так! Треба буть поділющим: "Що сховав — згубив навіки, що роздав — твоє до гроба", як сказав був аж Бажан. 

Однак приказки — то універсалії нашого ейдосу, палата наших мір і нашої ваги. На ближчу до тіла пазуху якось одгукнеться кожна вкраїнська душа. Ми всі приміряємося до того, рішуче скрикуючи "ні!" й таємно зідхаючи "еге-ж..."

От хоч узяти мої улюблені, прикладні до невгавущої грипи "Як кортить, то й Бог простить" і "Голод і краде, і бреше". Чи-ж не правда тому кругом? Скрізь у Київі тільке те й читаєш ув очах. А як хто, хвалити Бога, чистіший за ті потури, то звідки він знає? А от погляне на приказку й нагло набундюриться.

Довга риска

 Я дуже долюбляю риску («—»), що в нас тепера здебільша зветься "тире" — щоб усім було зрозуміло. Й тільки оце недавнечко й я завважив, що в нас майже всі, майже скрізь намісць риски вдрюковують розділку («-»)(що тепер задля зрозумілости скрізь зоветься "дехвіс"). Всі розідлові знаки, власне, віддають интонацію. Віддавати — віддають, але чи хто бере? Щоб уловити интонацію, треба вирозуміти, що хочеш сказати. Власне, тою рискою ми тільки спитуємося привернути увагу — ніби показати кудись. Але ніхто не дивиться, а як і глипне — то хіба на розділочку набереш. Тому риска вже куценька стала — через брак уваги. 

Даремне й дошкульне

 Пів життя вчишся призбирувати дорогою, нічого не минаючи. А вде другу половину — губити й не озиратися. Перше даремне, а друге — дошкульне. 

На "п"

 Перекладачі, публіцисти й просто письменники, а також усякі иньші продуктивні мовці на "п", чималенько працюють із мовою й часом тяженько кривдяться, що вона їм не продукує.

Ще не вме...

 Стривайте лишень, не кваптеся його ховати: з кожного потопельника ще має вилупитися останній информаційний пухирець.

Потерчуки

 От не люблять у нас пуристів і дуже не люблять. А де хто їх бачив? То ви, панове, вклепалися, на комусь помилилися! Це як потерчата: вони в Україні й не христилися, а вже їх живих нема. Послухайте лишень, яке з людей сьміття замісць мови лізе! А як не чуєте, то хоч подивіться: воно наочно.

Ми попеласті всі

 А він один між нас своє пиндючить пір'я біле... Всяк попеластий бачить себе "біляком", "паничем" — лебедем. Але иньшого способу, як ото братися всією бесідою, заводити ґеркотню, перемащувати, якось не дібрали. 

Обмазали кругом — і голос трохи стих,

А лебед плись на дно — і випурнув як сніг.

Ось куди

 Назвали його "пандемією" — то либонь повне ім'я, як хрестили, щось на кшталт Єремії. А яке-ж неповне — Пандема? Дня народження ніхто й не спитає. Всі дати втратили будь-яке значіння: кому ниньки 100 років, кому 150? Календар віщував, та в помийницю впав. Й отак без календаря вже довгенько живе: а місяць у нас такий, як і в вас; поцілуйте за це ось куди нас!    

Можна просувати

 Вже публічність поперед його суне, то можна тихцем і самого просувати, як ту шахву в двері. Люде ввійти не можуть, то нехотячи дожидатимуть, поки просунешся ввесь. А воно довго — й сам, і всі кругом сопуть, тупцяють і подумки вже переживають наступне. А наступного нема нічого.

Що привозило

 Те, що мною писало, від мене відлинуло — не находить, не надихає. Спершу всохло під водяком, далі вщухло над вітряком. А свого млива й не було ніколи — тільки те, що привозило.

And tomorrow

 Tomorrow, and tomorrow, and tomorrow... Що робить із цієї простої фрази — Шекспірів афоризм? Друге "and". По нашому так легко висловитися не випадає, треба видобувати з пазухи більше мови: "Узавтра, взавтра, завтра — та й уже."

Так і знай

 Наш українець щиро полюбляє крутенько суперечитися про те, що всім, опріч його, слава Богу, вже давно відомо й тому не цікаво. Або про те, що можна враз з'ясувати, та щось ліньки. Отак погаласує в своїй порожнечі й може напитає собі яких розмовників — теж щиро вкраїнців, так зразу й знай. Розходяться з обсмиканими чубами й усами, роз'юшеними носами, розпашілими від ляпасів лицями. Кожен мах їм в око вліпить. Тільки язики не прикушені, зуби цілі й наука ніде не зачепила.

І совісно, й спокійно

 Згорточок совісти кожне собі десь у пазусі несе — не можна без того. Головна річ, не читати, що там на тій ганчірці понаписувано. Й буде й совісно, й спокійно.

Таке слово

 У слові "вкраїнізація" вчувається щось чуже: ніби брязкіт культиватора. От буяв собі бур'ян, а тут ізненацька плазує механічний плазун: "Будьмо вкраїнці, братове!" "Братове" до "будьма" готові, вже й чарки понаставляли, але чи вийдуть вони з тої бесіди саме вкраїнцями, чи не дармо наливалося? "Свій до свого по своє!" Ага! Комашня зразу прикинулася просто купою. Що ми вмієм, так це своє робить. А "вкраїнізація" — то не своє. Воно й зветься не по нашому. Такого слова й прабабця не тямила, що тільки по сільському й балакала. 

Помацок українізації

 Я вкраїнізую так лагідно, що й не почуєш — як глухому помацок.

Хто про що

 От воно пита: що в вас на думці? Мовляв, а чи маєш ти думку, мужиче? Кліпаєм очима, розводимо руками, наче міх показуємо чи ціле море: та в нас того розумового добра вже й свині не їдять! Так тільки: йде паця, то копне знічев'я якусь ваговиту думочку.

Гаразд, а що саме на думці? Ну, голодній Гапці хліб на гадці. Тут просто: виснажила торбу пандемія. Де-хто вже мусів понизитися й до "курці — просо". А взагалі: хто про що, а я про Параску. Любови недобір — от де біда! І ввижається все якась Параска ще передґендерна, щоб як було, так і лишилося.

Сортування й сьміття

 У родині — як у сортуванні сьміття: старий силкується розділяти, а стара таки згуртовує, бо нема коли всякою дурницею окремо жить. І добре, що тих дурниць сила-силенна, що єдність їхня. Й не сьміття воно, а трохи прожите, т'але ще пам'ятне життя.

Малий брат і велика сестра

 Сьвіт не має супроти нас жадних намірів, але полюбляє чинити нам маленькі капості. Бо знає, що наша душа, наче крапля, витяжно летить у безодню повню зросту.

Не діяложиться

 Стара байка, що завіршував був Руданський, про двох мовчущих рабинів:

"Що один з них добре знає,

То і другий знає,
А чого один не знає —
І другий не знає".

Отак воно бува: хтось не має питаннів та ще й зна, що ніхто не має відповідів. А велике щастя плести дурниці неприступне обом сторонам. І ось не діяложиться й не ложиться дія.

Навіяне з Свідзінського

Смерком випивши пророчий,

сивий хміль озер,

місяць ліг на денце ночи —

п'яний, наче вмер.

Розкотилися дукати

із цупких кешень.

Взавтра прийде жар згрібати

молоденький день. 

На похмілля аж блідезний

і зо сну сліпий, 

колом в хмарних хвилях щезне —

ніби хто втопив.

Але виб'ється година

темної пори —

його пляшка знову зрине

горлом догори.

То безвиддя вод полоще

те, що зна земля: 

повідомлення про трощу

сьвіту-корабля.

Капітан писав, що млосно

буде так, що ну, 

а в далекозорі космос 

й оком не змигнув.

Як ми єдночилися

 На вигадки та на прикладки, то й пари мені нема. Оце загадали синові вигадувати й (А:) абеткувати діслова — та щоб асекурувати, до байки асиґнувати. От натягає синок тих слів собі в голову, наскладає та й зачне навчителів (Б:) банітувати. Ми з ним (В:) вирихтували думку й ну собі ті слова (Г:) гемблювати. Які гемблюємо, а які й (Ґ) ґанджуємо, бо де-які з них уже просто (Д:) душать і дхнуть. Щоб не довелося самих себе (Е:) евакувати, заходімся експертувати й екстрагувати:

                                                     Як ми (Є:) єдночилися

І чого це нам (Ж:) жебоніти, жебрати, жевріти, животіти! Гайда до лісу! Будем дорогою жирувати, жнивувати на мисленому полі, жонґлювати дотепами й загалом жуїрувати. Аж (З:) зорітимем! Хай легенько (И:) икнеться тому, кого ми похвалим. (І:) Імкнем собі, що не доведеться (Ї) їжитися, як не (Й:) йняти віри на всякі брехні. А кого осудимо, хай уже (К:) карлючиться. Мисливо (Л:) ладуймо рушниці: ану-ж трапиться якась дичина. Не випадає нам (М:) милити. Де спис не буде (Н:) няти, там рушниця візьме. Тут уполюємо, тут і (О:) обілуємо — зразу (П:) получчаєм. Здобич (Р:) риштуватимем на вози — возами возитимем! Хай люде (С:) солопіють! Будуть рукава (Т:) термосити: вже дай та дай. Поки вони (У:) убогшали, ми дбали й маєм. Але треба з сусідоньками якось (Ф:) федерувати.

Весело ф'юкає птаство. Тяжко (Х:) хавчать хорти. (Ц:) Цвенькає в очі всяке дрантя. (Ч:) Череватіє вепр, черкаються об зуби чарки. Чикрижиться сало. Час (Ш:) шабашувати, годі щирувати. (Ю:) Юртує душу й розум, як лебеді (Я:) ячать. Усе в голові якось (Ь:) м'якозначиться.

Ох і накреслиться пані вчителька коло наших дивозних слів, що їх і в сьвіті таких нема, бідненьких!

З козами на торг

 Як не було-б отих нових років, роковин, пам'ятних дат, простих, але рясних днів народження, ми жили-б довше й спокійніше. Й пам'ять була-б глибшою, йнакшою — менше схожою на куранти з зозулем: хто не встиг, тому й гріх. Однаково-ж усі поспієм з нашими козами на торг.

Хоч зігрітися

 У любій розмовоньці ми розчахуємося, тягнемо до хати. А там голісінько: не метено, не палено, не варено. Але як двоє сиріт спіткаються, то сядуть укупці на підлогу під порожнім покуттям і так зігріються.

Людям прикрість

 Оте соцмережане відчайдушне нахабство — погук самотньої душі: давно вже мене не слухали, нема з ким сісти хліба ззісти, нема з ким на речах стати, собі поговорити — так ось нате, хоч почитайте! Й, не мавши до людей звички, так з-опалу нагримають, такого згарячу наплескають, що й купи не держиться. А все людям прикрість.

Статечна потреба

 Один досьвідчений, мудрований товариш отак узяв та й визнав руба, що алкоголик. Бідний, думаю собі: що та клята пошесть із козацтвом чинить! Отак сидячи без походу в курені...

А балакали про те, що грошей на випивачку нема, а з хати як і потягнеш щось пропити, то нікому воно не треба, не ті тепер часи...

— Може п'яничка таки — ще не алкоголик? — підказую спочутливо.

— Ніколи не припускаймося тої прикрої помилки, — розважає приятель, — як приступаєшся до пиття, то знай, що алкоголик, тоді не пиячитимеш, а розумно й гідно послужиш статечній потребі.

Суто по нашому

 Не треба боятися простих, оклепаних думок: як почнем переказувать, то все поускладнюється й порозклепується — суто по нашому.

Дітьми й батьками

 Як діти ми — листи. Трохи знаємо, від кого, а кому — хіба здогадно. Ми цілий вік читаєм себе, але не можемо скинути печатки. Або, неписьменні, дерем на собі коверту.

Як батьки ми тільки посланці — передати листи. Здається, знайомі з посилачами, але кому, куди шлеться — того не відаємо.

З инакшого боку

 Так воно склалося, що в речей два боки: спершу розглядають з одного, а далі вже з важливішого другого. Т'але в теперішніх українців особливий погляд: у них іще є иньший бік. Так усі й кажуть: "з иньшого боку". Той бік геть таки непричетний що до першого, що до другого. Він ні до чого, а так — сам собі десь.

Неочевидні об'явлення

 З одного боку, ми всі стужилися за приватністю: ніде не сховаєшся від клятих сьвітлокидів! А з другого — чужа приватність суне, як лавина, насувається на руїну приватности власної. Всі потайні одинаки поробилися публіцистами й заливають сьвіт нещадними потоками неочевидних об'явлень і відкриттів. Відкриттів не з неба, й навіть не з землі, а з якогось глибоко спіднього споду.

Життьовий добір

 Ніколи в сьвіті ще не були ми такими мовними істотами, як тепер: ми-бо не діємо, а розповідаємо про свої дії, не з'ясовуємо, а на словах пояснюємо себе. Тому, добираючи слів, ми обираєм собі життя.

Не на місці

 Навіть і тепер життя не стоїть на місці: воно кидається по клітці й торгає ґратами.

Борщ без пампухів

 Дякувати Богу, на Дідорівських горбах сніг, і з пригорів знов поробили гори на катання. Коло малої гори нормальною мовою оголошено: "Горка для сноутьюбов (плюшек)".  Мова, кажу нормальна, всім зрозуміла, а от де-котрі слова не в тямки. Хто воно таке "сноутьюб"? Діточки либонь знають, вони з малого малечку звикли, що в нас чого тільки не скажуть в Україні. Мені-ж і відносне знання ангелянської не помага. Оце-то довчився! Але хазяї тямлять, що є ще серед нас такі дурні, того й пояснення приліпили, що "плюшка". Та я, біда, з відносним знанням московської однак не відаю, що воно за зьвір. Ото дурний! а ще й битий!

Подивившись я на ту річ, уздрів, що воно скидається на пампушку. Чом-же не сказали?! Бо діти не зрозуміють, а то до них. Зазирнеш у майбуття, а там самі "сноутьюби" сновиґають і "плюшки" їдяться. А пампуха й до борщу ніде нема.

Голий підперезався та й зовсім зібрався

 От коли настає пора вже дякувати сьвітові за побування, дуже помічною виявляється аскеза. Голими ми прийшли в цей сьвіт — покричали, поплакали, погаласували. Щось комусь показували й розказували — як направду сказати, то не дуже нам ті люде й вірили. Й от тепер збиратися треба помалу-малу. А що збиратися голому? Тільки підперезатися ниточкою свеї правди, перечитавши, що там дрібним на ниточці на пам'ять написано. Й якось так непомітно треба йти, бо тоді до речи було голим, а теперки якось ніяково.

Без претенсій

 Як мене чого й навчило перекладницьке ремество, так це не мати до людей претенсій. Помилятися, хибити геть непричетна до перекладу людина просто не може. То осібне право солідного спеціяліста. Це фахове правило можна поширити й на решту життя. Люде не знають рідної мови, вживають натомісць поганого перекладу з мови актуальнішої? Ну, так вони-ж не фахівці. А що фахівці? Так само пригноблені, пригнічені, як і ти. Які до них претенсії?