Метрові звичаї

Хто давно (кілька поколінь чи що) живе в Київі, міг ненароком завважити, як змінився метровий звичай од закладин "швидкого та зручного транспорту". Тепер, щоб вийти, треба гарненько розпитати купу людей, що нагуртувалися носами до виходу, чи вони справді думають рухатись. А розпитавши, ще й порозпихати: бо вони колись мають висідати і їм так зручно наперед. А тоді ще треба зуміти вийти, щоб не забило назад до ваґона: вхожі не дожидають, поки виповзе хоч який там натовп, а силкуються сунути навперейми, продиратися збоку, по-під руками, а то й між ногами вихожих. Обаполи вихідних дверей завсігди стовбичать якісь симетричні спритники з розгорнутими газетами "Хвакти" й "Вѣсти": їм, письменним, саме там і читається. А отак читаючи, вигідно сидіти на чужому рам'ї - неначе папужка на плечі в Джона Сільвера. Не стояти-ж ув осоружній "середині ваґона", куди ще проходити треба! Для де-кого крайнього на лаві то - передостанній шанс притулитися щокою до молодого дівчати в себе на шиї. Передостанній, бо, як їздитимеш іще, то може ще буде востаннє.
Старші (й ширші) на виході випереджають молодих. Вони першими надійно виходять, щедро розставляючи ноги, стегна й руки, руки, що, мають у собі відра, кошики, торби. Ступивши на перон, ураз перестають квапитися і тільки стримують метушливу догоню, щоб не дуже бігла в своїх молодих безглуздих справах.
Хто сидить - сидить до кінця, ніби репресований. А кінець - не кінцева зупинка. Після випорожнення ваґонів терплячі сидні вже без сьвітел поринають у печери-тунелі, щоб виринути десь на маршруті далекої електрички, що летить у степове туди, звідкіля першими взялися ті, хто сіли й сидять у метрі.