Увечері вічна тиша Всесьвіту на лоні матері нашої природи вчуває виклики живоття: крюкання жабів, цьвірчання цьвіркунів, а десь іще підвідьомкання перепелів і хававкання перепілок. Тиша відповідає ласкавим шелестом, шерехом і невиразним заспокійливим шепотінням.
Чом не послухать, не відпочить ухом і духом? Коли-ж ні, люде витягають на лоно якесь грубе приладдя й заходжаються глушити сьвященну рибу тихомирства. Глушать музикою — не то записаною, ба й народженою в глухій студійній скрині; глушать какофонією, створеною від того, хто ватяними навушниками законопатив свою колісну ліру.
Пнеться із себе глухий, бездухий крик, підперезаний вірою в силу дурного слова. І за тим криком уже не чуть клекоту, кевкання, навіть курлюкання.
Якби-ж то вдарили, як культурний грім, Бранденбурзькі концерти Бахові! Всім-би враз стало соромно за німотне мукання й не тосканську тасканину. Всім, окрім Баха.
Барокковий Зевес гидливо відвертається від людства, а барокковий Прометей одчайдушно кричить йому... т'але-ж не чуть! І розжалуваний титан домахує руками, ніби зараз тобі злетить і безгучно закурлюкає...
Немає коментарів:
Дописати коментар