Увечері вічна тиша Всесьвіту на лоні матері нашої природи вчуває виклики живоття: крюкання жабів, цьвірчання цьвіркунів, а десь іще підвідьомкання перепелів і хававкання перепілок. Тиша відповідає ласкавим шелестом, шерехом і невиразним заспокійливим шепотінням.
Чом не послухать, не відпочить ухом і духом? Але-ж ні, люде витягають на лоно якесь грубе приладдя й заходжуються глушить сьвященну рибу тихомирства. Глушать музикою - не тільки записаною, але й народженою в глухій студійній скрині, какофонією, створеною тим, хто ватяними навушниками законопатив свою колісну ліру.
Пнеться із себе глухий, бездухий крик, підперезаний вірою в силу дурного слова. І за тим криком уже не чуть клекоту, кевкання, навіть курлюкання.
Якби-ж то вдарили, як культурний грім, Бранденбурзькі концерти Баха! Усім-би враз стало соромно за німотне мукання і нетосканську тасканину. Усім, окрім Баха.
Барочний Зевс гидливо відвертається від людства, а барочний Прометей одчайдушно кричить йому... але-ж не чуть! І розжалуваний титан домахує руками, ніби зараз тобі злетить і безгучно закурлюкає...
Немає коментарів:
Дописати коментар