Товариство мертвих поетів

Як-же затишно жити
в товаристві мертвих поетів!
Особливо коли твій власний
час поетичний спершу
спинився, а потім пішов.
Геть! І ти залишаєшся
в товаристві мертвих поетів,
бо чи може бути добрячий
іще теплий, живий поет?
Бо ще живії поети,
мабуть, схожі на м'які грашки,
що ждуть тебе на тапчані,
ждуть поміж подушками,
ждуть, але не цікавлять.
Чи схожі вони на терня,
вкраїнське, колюче терня,
а в терня не хочеться лізти,
щоб не було дірочок.
І мертві поети не заздрять.
І мертвим поетам не заздрять.
Тихо в їх товаристві —
лиш сторінки шелестять.
Ніби то трус останній,
і стоять вони, як сторонні,
а пальці чужі, старанні,
й година нічна, сторання.
Й не писне тобі соловейко,
й калина тобі не хрусне,
бо вічна зима надворі,
тільки очі піт випіка.
Слава Богу, що все минуло.
Слава Богу, що всім минулось.
І сьміється шовковий шелест,
і зміяться шовкові пальці,
пучки, тих, хто не знав кайла.
А папір і на йому знаки —
тих, хто більше кайла не знатиме,
товариства мертвих поетів,
що не стали живими клясиками.