На Бога пеняєш, а сам кульгаєш

 Коли ще був Хрищений сьвіт, і християнством величалися цілі народи, цілі держави й спілки держав, суходоли й моря, — то й грішили, й хибили ми бучно й розгонисто, так, що ставало на цілу війну, на цілу добу; так, що злизував лиз окремих дисидентів, окремі громади й повні гересії. Сусіде зрікалися прабатьківських вір, вибухали несамовитим опором, діставали хрестом по хребті й по голові.
Тепер не те: навіть брацтва вже не маємо, братчики й братчиці грішать і хибують приватньо — дрібно та нудно. З християнством по громадських місцях ми соромливо ховаємося: розкішні хустини й доземні спідниці кудись зникають, бороди, хто має, прикриваємо кулаком. Тому, коли на мене ремствують за нищення античних пам'яток, Инквізицію, Хрестові походи, гонительство на старовірів та иньші великі діла, я скромно відмагаюся, як личить вихованому панові, але в серці почуваюся гордо та пишно: було-ж колись, бачте.
Християнинові важко саменькому: якось кортить, щоб зібралося двоє, а то ще й троє в їм'я Його, — але з цим нелегко, а треба якось жить. Як усесьвітній спілці нам давно живчик не кидається, — ну, то вже таке. Бодай пригадати колишнє, написати поему чи що. Щось на кшталт "Гайдамаків" чи "Неофітів"...