Під високою рукою

 1654-го року Вкраїна (під гетьманською маскою Запорозької Січи) вдалася до Московщини як держава до держави, щоб увійти в спілку на підставі православної віри. Для Московщини це, здається, перший досьвід долучення земель історичного народу без його військового розгрому. Царство дістало підставу почутися імперію. Але така прилука однаково означало війну — з Польщею, Річчю Посполитою.
Майбутню Вкраїну, з її Березневими статтями, Москва від самого початку сприймала як викрадену в поляків невдатну державку (тепер failed state), тому 1667 року в селі Андрусовому братецьки поділилася православною сестрою з християнами-католиками Речи Посполитої. Мине трошки більше ста років, і Росія вже ґречно поділиться Польщею з її пруськими й австрійськими одновірцями. Завалюється ще одна "невдала держава" й вічно правий подужник бере "своє".
1654 року Московщина — країна з питомим, відмінним од українського, образом благочестя. Християнська віра стала народньою. Але владарі вже марять про зронене посідачем візантійське православне берло. І року 1667-го Андрусівський сепаратний примирок збігається з сумнозвісним Великим Московським собором, що наклав прокляття й анатеми на старий обхід і книги. Ще перед тим, саме 350 років тому, протопопа Авакума й диякона Федора в перебігу "всецерковної обради" за оборону старих, ще вчора вселюдних звичаїв бито, стрижено, проклято, морено голодом і мордовано холодом. Еліта з гнучкими, як лозина чи дубець, переконаннями розпочала рішучий похід проти побожної частини власного народу.
Отак в оновленому держав'ї й православ'ї скупалася новонароджена імперія — вічна праведниця й переможниця. А Вкраїна сторожко притулилася під високою, що не вкусиш, рукою, щоб несамостійно животіти засватаною без віддання сінною дівкою.