В "Инстаґрамі"

 В "Инстаґрамі" його нема. Має-ж десь і його не бути.

Неинстаґрамність

 Естетика колись новорічно-різдвяної, а тепер різдвяно-новорічної, ялинки в мене — рудимент дитинства: як-що родина довіряє мені її прикрасити (бо самій ліньки), я навішую на зелене гілля всі цілі прикраси, пильнуючи тільки, щоб одна барва не зливалася в пляму, а якось розподілялася поміж инакшими. Й іще конче має бути "дощик" поверх усього того. Пильні студії з історії образотворчого мистецтва ніяк не можуть мені вплинути на немовлячий ялинковий смак. Старша подивлися на всю ту "красу", вже мавши на поготові здіймальний телехвона й тільки й промовила: "Якась вона в тебе... неинстаґрамна..."

Ворушиться, й усом моргає, очима поводить

 Треба зрозуміти, що денекого просто люблять, бо денехто так мило, по немовлячому, ворушиться в мереживі соцмереж, що купа людей зворушується. Тільки зірки ненависти притягають більше. А нам, тим, що здаються нелюбі, лишається тільки приказка: "Ворушіться ще, жили, поки живі."

Бездомівна Вкраїна

 Геть загубилося в нашій мові розуміння дому. Все нам — будинок. І то лиш тому, що в рехверентній мові все — "домъ": що будівля, що домівля. Тому буде тобі й "будинок краси" й "будинок правди": як не завелися, то хоч побудувалися.

Тонкий хист

 Ото поначитуюся звитязьких стельмахових віршів і нехотя думаю: "От-же простий ремісник, а пише й пише. Чи-ж не потраплю й собі пообписуватися з моєю вищою осьвітою, що зветься не по нашому філологічна? Чи згадаю Гулака з Артемовським (бо культурний із мене чоловік): "От брат його чванько слабкий уже на се: що начеркав, то так в дрюкарню і несе." А дзуськи! Як стій опановуюся й уже вговтуюся. На хист тонко.

Надаремна туга

 Втішаймося тим, що, нарікаючи на свого старого, жінка просто вкидається в тугу за високим і недосяжним.

Заздоровний келіх

 Щоб тьменно не заснути від спиртового трунку справжности, люде безневинно бавляться  гискристим шампанським напоєм.

Кому вірувати

 Хто звертається до Середньовіччя, навіть просто до його "картинок", має одно тямити: тоді люд найперше Богу вірував, а не що. Не так як тепер, за приказкою: "Богу молиться, а чорту вірує." І від щирого серця вірує, з тою-ж силою, що й тоді. Бо людина, а ширше — люд.

Невидимий переклад

 Читали славетну Г. Велзову книжку The Invisible Man? Знаю, що ні. Та не в тім річ. А от як-би переклали назву? Знаю, що "Людина-невидимка"? Дак а як-же man? Тю, а хто тепер на тих man'ів оглядається? А колись наші перекладарі сіли, погадали (sic!) і назвали "Невидимим". Невидимим судилося бути й тому перекладові.

Спілка невидимих

 Теперішнє сусільство, ба навіть сьвітове товариство, щедро, розкішно й геть даремне надаряє людину змогою бути непримітною й навіть цілком невидною.

Базальтова колійка

 Є люде, що їм лишається тільки спочувати, виявляючи спільну з їми людяність і людскість. Бо вони вже видовбали собі таку лискучу базальтову колійку на-діл, що й дірку знати, куди кануть. А колійку протирає ваткою психотерапія.

Життьові змійки

 То в великих і шляхетних, мало не на все людство, справах дідько так і гне, щоб улізти в дрібницю й подробицю. А так у малині й дещиці саме Бог. Бо ми не робимо нічого великого й шляхетного, а любосно тішимося отим манесеньким, що припало, випавши з якоїсь великої конструкції. З того ми злагоджуємо свої зворушливі дитинячі життьові змійки.

Як хто потрапить

 Принаймні нашою мовою, слава тобі Господи, можна вже писати, що заманеться. Однаково ніхто нічого не чита, навіть і презентованих, на всю людність розреклямованих книжок — беруть до рук, хвалять, а не вчитують. І пожитку не матимеш — хіба подадуть, що там лучилось. То чого-ж і не похимерити, не повитребенькувати? Саме час і нагода. Як хто потрапить...

Дві стежині

 У мистецтві дві стежині: чи бачите теє, чого ніхто не бачить, чи не бачити того, що бачуть усі.

На сто бісів

 Якось так уже зарівно настобісіли що справжність, що штучність. Бо й там, і там на сто бісів хіба їдне слово праведне, нікому не чутне.

Візійонистії

 Як-що маємо візійонерів, то конче мусимо визнавати й візійоністів. Візійонисті люде не люблять минувшини (лишаючи її на поталу візійопаризмові) й підставно опасуються будущини, що так і гонобить спростувати всі мрії-сни. Натомісь вони цупко обмацують візіями найпотаємніші пазухи теперішности й для вселюдського слухання сповіщають про теє, що там почутили.  

Відсутня й нечинна борня

 Люде творяться й народжуються, щоб ізмагатися між собою, а не з Богом. З Богом було дано на спробунок лиш раз — Яковові. Навіть ті, хто вважав Бога за неприсутнього й недіющого, знемагали в відсутній і нечинній борні. Питання до розв'язку було тільки питання чести: чи визнати поразку чи прикидатися далі.

Атенське щастя та римська нападь

 Атенське щастя монолінґвізму ніколи не було мені приступне. Римська нападь унілінґвізму вічно гонить мене.

Крутобережжя

 Чи можна йти з добою, як чумак із мажею: не сідаючи? Чи можна пускати повз себе час, як пристін річку: не обсуваючись?

Чари сприймання

 Чи не теє так багато сьвітлять і самі сьвітляться тепер, щоб ґлянсевою очевистістю розвіяти чари сприймання?

Із ГМО

 Стоїть нивка штучна, интелектуальна, бездоганно прямокутня з рівномірними врунами озимо-ярової культури, такими культурними, що сахається й цупається всякий шкідник і всяке лабуззя. А поруч притулилося до часової річки чи до якоїсь кривенької болізної дороги самосійна нивка, вся гобата та ямкувата: в облозі, в мішанці замішалося всяка охоча бур'янина, бенькетує комшня, балює кузька. Сякий такий бур'янець та хліба буханець, тай ситий чоловік. 

Впорожні

 Маю цілу збірку сьвітлин индіянського отамання тої доби, що зветься по европейському fin de siècle, а по всесьвітньому — turn of the century. Доба зламу століть. Так, ніби перед тим століття не ламалися. А вони й спрвді стояли собі на непорушній черепасі. Й усі знали, що навіть якщо та черепаха й суне, то дуже й дуже спроквола. Люблю ту добу: ніщо не віщує й ніхто не прочуває сьвітової біди.

Як звісно всім, отаманам, що нашим, що индіянським, звичайно сьвітлитися при повній зброї — так годилося й годиться досі. А ті, вже постарі войові проводирі, тепер іскорені, роззброєні, переселені, ніяково займають порожні руки то кінським повіддям, то якимись уже мирними пернатими перначами, а то й прапорами гамерицькими. У з'єднаних державах, вони дістали свої манюні, новопризначені наділи-виділи. З московського погляду, маленькі такі, скорені вкраїнки десь там, де навіть і назахланнішим загарбникам не треба.

То не раби: то тії, що бралися до зброї, ставали до бою — на те й вичавлювала їх із себе народня гуща. Т'але що-ж, нема ради — зможені борці. Не вдалося подужати чи голови зложити — треба жити. Бува й таке.

Заразісінька негайність

 Сьогочасність мало що має сказати й іще менше може з'ясувати. Бо не відає, що далі буде, що нам мається, — так не зна, що не сміє вже й брехати. Сьогочасність обернулася заразісінькою негайністю.

З пальця меду не добудешся

 Проста порада: хоч час од часу читати старі книжки, якоїсь тої доби, коли не виколупувалося з пальця, а десь висисалося з цілого єства. Бо з пальця меду не добудешся.

Можебилиця

 Ну, як, скажіть, можна було відкинутися такого потрібного слова, як "можебилиця"? Та як-же ще назвати теє, що вкраїнці тільки й розказують? Що-ж ми досі оце спитувалися з'ясувати й пояснити, соваючи пслечима, граючи очима й прицмакуючи язиком?

Здогадне віддалення

 Яке віддалення між відкриттям у Письмі й відкритістю письменства!

Смородець

 Яка гарна в свої щирості наша назва амоніякові чи амонякові, досі знаному серед осьвіченого простолюду як аміак, спасибі, що з одним "м": смородець. І зразу так легко розпізнати, навіть науки не нюхавши.

Ромен

 Оце був у Ромні. Він і досі Ромни. Хоча ще року Божого 1929 Голоскевичів Словник писав українцям: "Ромен, -мна, -мнові, -мном, в -мні (м.) (а не Ромни); роменський". Сливе століття вже перейшло. Т'але там, де мав бути самий Ромен, і далі Ромни.

Того-ж таки 1929 заарештован Голоскевича. Добігло кінця його словникарство. А скоро й саме життя йому вкінчилося. Тим часом воно собі Ромни.

А в Київі вже постала "вулиця Григорія Голоскевича". Попередня назва — Проєктна 13042. Завважте, Проєктна, а не проєкту. Вулиця має бути яка, а не чого чи кого. Багацько назв отак-о помінялося. Та Ромни й досі собі Ромни.

Просимо в Бого християнської кончини живоття нашого. Не такої, як у Голоскевича, коли прийде й по нас пора. Хоч був він чесного роду попович, скінчив духовну семинарію. Що-ж, навіть і по Голоскевичеві — таки Ромни. А після нас?

Не поліття, а лихоліття

 Демографія — то наука така. Її доводами не зіб'єш, а тільки побитом. А побит у нас самі знаєте, який. Треба, щоб ті, хто заперечує малодітним демографам, вивели на диспуту свої численні діти. А поки цього не сталося, демографія вкрай несприятлива, як непогідна година, як недобра погода на діти, на людей.

Народ і люд

 Наш народ меншає. Це зветься демографією, щоб із упокоєм стрінути й обійняти правду, т'але слід визнати, що меншаємо ми з суто екцистинціяльних (а не тільки екзистенційних) причин. Ніяка людина не годна заперечити своєї невідомої долі, зате вже талан відомий, у складі знаного й визначеного в своїй долі народу може й де-далі, то все більше хоче відкинути. Це ще не так давно називалося "шукати луччої долі". Ну, луччої, не луччої, однак, як-найдужче инакшої. "Тріюмф волі" називається. 

Та не може покинути свого приділення народ: тотожний сам собі, він бреде тому присудові навперейми, хоч навіть і легкий, а далі й порожній, без свавільного люду, що лине врозтіч "шукать собі долі, на горе привіту". І що-ж той люд? А достоту як у Шевченка-пророка: "Шука козак свою долю, а долі немає..." Є десь тільки частка, скибка чи кусник.

Шкалубини й розколибини

 Аванґардна музика своєї клясичної доби наслідує Сьвяте Письмо: там де людська (хай і музична) мова не годна віддати Божого джерельного, сьвідомо лишаються наші шпари, щерби, проники, шкалубини й розколибини.

До речи сказати, щось подібного спитувався домогтися й антироман, але виявлявся розпалиною в вигадці чи продушинкою в брехні.

Космонавцький компот

 Українці орудують... ні, оперують своєю мовою, як чужоплянетяни, оце тільки щойно прибулі з широкого космосу. То ще добре, що вони тою мовою поки ще не цілком володіють. Бо як іздобудуть, то начувайся тоді!

Простягають прозірного пакунка, де щось пише: "Суміш для компоту". Може-б "на компот" — тож призначіння суміши? Е, ні — захоже мислення того не сприйма: дуже вже аналітичне. Придивилися, що воно за суміш, — аж там наша земна сушня. То чи й не написати, що воно сушня, вже й здогадно буде, що на звар насушили. Земляки вже тямлять, що в нас такий компот узваром зоветься — не поплутають.

Але цим астронавтам людиноподібність мало притаманна. Не сушили, вони сушні, не варили звару. А мо' й не пили зроду-віку — своє з пакетиків смокчуть, як прийде охота. Космонавцький такий компот.

Ще й Андрій

 Як звісно всім, у нашій мові незгурта питомих слів на "а", й усі вони якісь розділово-заперечні: а, або, але, ану, ат. Так ніби аж відцохнеться мовлянин од того несподіваного "а".Так і в чужих словах воно нашорошує: нам кажуть, приміром, що з нас автохтони, а ми не ймемо ні віри, ні довіри.

Й от іще Андрій не пішов за Олексою, Опанасом і рештою: не зробіився до кінця Ондрієм. Ану-ж, молоді, назвіть отакечки, намість вашого ориґінального": Давід, Марк і Нікіта з Дімою.

Нема місту містечка

 Київ — то взагалі город про некиян. І місцями — негородян. Тепер таких шанобливо зовуть "містянами" (щоб не "міщанами"), т'але з їх насправді місцяни. Ну, а Львів достоту не про львів'ян. Харків — не про харківців. Може саме тому слово "город" закинули в бур'ян і все заколотили ніяким "містом". І міста наші загалом — не про своїх. Хіба ще містечка. А місту нема містечка.

З поясненням

 Яке гарне слово "диспута"! Мо' й не добре, зате-ж гарне яке, жіночне. Десь пута правописні, а тут "диспута". Є давно закинені хворми, що новий ливарник упевнено позакидав на загуменок, а от одшукається ненароком і зразу знати, що були колись майстри. Й не відкинеш так просто. А хіба з поясненням.

Як в'юн у руках

 От скільки можна себе дурити? Стільки, скільки село, чи й далі... за околицю? А от поки не прийде в гості сама правда... з замашною косою. Та й тоді ще де-хто так живо почне звиватися й викручуватися.

З превеликим грюкотом

 Важко перекладати не переводячи. Чую, як багато хто з трудівників зовсім близенько з превеликим грюкотом кидає дурне.

Уподовж життя

 Чи не виникає вам, як і мені, вражіння, що мусимо вчитися не "впродовж", а якось уподовж життя. Ну, ніби як ото "Ой іде чумак уздовж улицею", так і ми йдем уздовж життям і вчимося. Повільно так, як наші предки-чумаки. Не всі вони, ті предки наші, чумакували, т'але волами вивозитися вміли дуже так іспроквола. Бо куди похоплятися з тою наукою, що за хаповиця?

А так собі вздовж та вподовж. Бо ну не вшир-же вчитися й не, крий Боже, впоперек?

Достукатися

 В університеті, де я колись іздобував універсальну, раз і на все життя, а не "впродовж життя" осьвіту, до нас на літстудію приходив сам Іван Драч. І говорив приблизно так: "Я пробував достукатися до интилекту свого народу." Закарбувалося в пам'яті. Аж на скрижалях.

От і я собі пробую. Т'але, признаюсь по щирості, не без лукавства. Вони сьміливі були, шістесятники. Перестали тоді боятися. А ми полохливії... Я себе до років не прив'язую, бо й досі маю живий діялиний чин. До того, поки не визнаний.

Дак от, кажу, пробую, та не без лукавности: ану-ж прокинеться народній, устане, прийде відчинити й почне достукуватися до мого интелекту.

Поза течіями

 Бойчукізм мені геть непритаманний. Може тому, що так і не трапився мій Бойчук.

Корисна несмашність

 Таємний закон дієтології, як і аскези загалом: усе смашне — некорисне, а все корисне — несмашне єсть.

Гнат не винуват

 В етрусків (давніх українців) було їм'я Egnat. Імперія наробила з того якогось свого Іґнаціюша, чи що. А нові вкраїнці мали вже Гната. І справедливе відчуття того, що Гнат не винуват. То чого-ж ми вже не чуємо, щоб так кликали діти на вулиці? Хто винуват?

Бранці й вибранці

 Україна має бранців і вибранців: бранці беруться тут, щоб могли звідци вибратися вибранці.

Стрічі на Ельбі

 Міцніє наше Закерзоння! Красіє й пишається прибулими фахівцями. Наважуся сказати, що то справді сметана в сметані — crème de la crème по закерзонському. Парадоксальним чином, щоб тая сметанка гоже збивалася, треба тутейшим голим вареникам держатися сухої макітри. Бо вкраїнське Закерзоння ще поки потербує для живоття Прикерзоння вкраїнського.

Об'єкт

 Протокол вимагає власноруч написати: "Мною прочитано..." Та як-же можна таке писати? Що читало мною, коли я гадав, що то я читаю очима й розумом власним розумію? Бо тут виявляється, що мною щось рзбирало по складах і мною-ж потім і всьвідомлювало либонь. Неособове й несовісне таке. Несумлінне, бо особи нема, а тільки чинність у їм. А що-ж я? Об'єкт, додаток ув орудному?

А може й справді так: "Під горою жито, копитами збито..." Життя не жит-е, а жит-о. Столочено, просто кажучи, життя, нами, як копитами, а не від нас, як вершників. Що за коні, хто тими кіньми? Неясно, невідомо.

Сном і духом

 Читаю Дмитрову Бузькову "Голяндію": як легко й весело знали рідну мову новоспечені вкраїнські літератори далекого 1929 року. Й сотні років не минуло, а новопризначені клясики тяжко й сумно не відють мови. Сном і духом.

Завзята бестія

 Зьвір у людині — то теж людина. Просто ми йнакше не маєм як назвати бестіяку в собі. У скаженстві-навіженстві людина подібна не до тварини, що просто кориться питомим законам, — людина буває саме беззаконна, й у беззаконстві тому вона послідовна й суцільна. Це скажениця волі — не озьвіріння, а розсатаніння.

Шило-вило-мотовило

 Новітня звичка з'ясовувати найскладніші життьові події та явища матюкливою мішанкою-скороговіркою показує, як сьвідомість мстиво визначає буття. Це саме той самий випадок, коли не життя таке, а ми такі: "Шило-вило-мотовило по німецьку говорило, по-під небом летіло..."

Смуга псячого сюрка

 У всякому майстерстві-виконавстві є смуга псячого сюрка. Це коли за поплавищами чогось по собачому бурхається пес, а купильники не розуміють, пощо він туди заплив. А далі глибокодумно згадують, що поплавище инакше зветься "сучка" й мудро заспокоюються.

Доходячи верху

 Колись аристократія викохувала пиху поколіннями, століттями, аж поки вона не ставала величчю. Теперішню пиху, як і осьвіту з культурою, можна довести до зробу, а далі й допровадити до останньої межі "впродовж одного життя". Ще й поодинокого, выдособленого.

Цар із царями

 З якоїсь невідомої причини самовінчані "царі сьвіту сього", маламурячи зло, як сало, й пристаючи до "групи подовженого дня", наче діти в школі, забувають, що є Цар царів, Цар над царями. В луччому разі розважають, що то, мовляв, "з царями цар".

Настороживши списа

 Відомісінька банальність зла безпосередньо виявляється в його буденності: що воно легке, близьке, завжди на поготові. Одно слово, стоїть, як гайдамака, настороживши списа.

Interview

 Як-що не надто пильно стежити новин, то більша частина подавного там горя та лиха зостанеться й помре, де була й народилася: в новинах. Істотними речами навіть леґендарним мавпочкам із причти вибиватимуть очі, набиватимуть уха й роти.

А істотне власне одне: Москва століттями думала, що робити з своїм дорогоцінним історичним насильством, і надумала влаштувати лови на всеньку Европу, вполювати їден із найбільших (попри всі попередні московські зусилля й загальну европейську, притаманну навіть самій "матушці", нехіть до дітородіння) автохтонних народів нашого континенту. 

Оце буде вперше, оце історично! Оце забава, що її не знав ніхтогісінько з колишніх царів і князів! Оце цяцька дідиськам на старість! Бо одна річ вигубляти маленькі, "неісторичні" народи й племена, сказати-б, "на хутро й на кість" пускати. А зовсім иньша — вичистити отакенне поле посеред цілої Европи. То-то вже попопам'ятають московський місяць!

А Европа тим часом зосереджено відбуває працедавчу розмову, оте своє interview з закомуристими питаннями, що йдуть од кадаровиків чи пак, по новому, HR'ів, що вони за чужою абревіятурою ховають своє людське, а саме ресурси: "Як запхати вкраїнську жирафу до стандартного холодника? Бо ніколи в нас ув Европі таких дивозьвірів не було, й раптом маєш! Поправна відповідь: "А шматинками!"

Безтілесно

 Найдурніший дум можна вбрати в розкіщні шати красномовства. Й ходитиме сьвітом прегарний, прехороший. А голим-нагим ніхто й не помітив-би. Бо тіла нема нічого, хоч і корону на голову насунь.

Не в-крайнє

 Мені все пропонують витончені чоловічі парфуми. Купити, а не за так. А я все силкуюся пригадати, хто й коли до мене в-станнє принюхувався? Тільки так в-останєє, а не в-крайнє по теперішньму.

За фаховість

 Професійональний письменник (не від професії, а від професійонала) не читає книжок, бо це було-б означало, що він любить читати, а любить любитель, се-б-то аматор (од amo). Полюбляєш? То й люби, а ми тобі писатимем любісінько, щоб мав що любити. Одно слово, якщо любиш, кохай, вже таким, як ти, зозуля закувала, а нам діло робити треба.

А й справді, що може бути нудніше за книжку про те, як ти прочитав багацько книжок, із довгими тих книжок описами й переписами, оглядами й переглядами? Й ото сидиш тепер, прієш і виписуєш, випускаєш писане, наче духовну пару. Ні, лучче вже tabula rasa, гладенька дошка (за Льокком). А на ній такого понаписано й понамальовувано!

Нова простота й стара виразність

 Ми знов живемо якоюсь поганого смаку революційною добою, коли культурна, добірна мова викликає в новому товаристві зневагу й глум. Це так якби кругом ходили самі франкенштайни, люто шкилюючи з випадкових людяних облич.

Всіма жанрами

 Перекладницька конкуренція, що її язик не повернеться назвати навзаводництвом, відмінно від змагання мистецького, гарна всіма своїми жанрами, навіть нудним. І найпаче саме нудним.

Сьвященні верховини

 Сьвященній корові, що намогливо йшла до найвиших осяйних верховин, ніхто не насьмів сказати, бо сьвященна, що там вона зразу наїсться полину. Що там не верх, а верховина. І дуже полин.