Діти беруть од батьків поки тільки те, на що й справді нема ради: тілесні риси, особливості здоровля, звички, слівця. Вони живуть у подаваному побиті насправжки — то їхній побит, а не батьківський. Батько-мати виросли в иньшому, а цей творили про їх, про дітей, не дуже його знаючи.
Діти, поки вони діти, в своїм звичаї люде громадські, а то й суспільні: вони сприймають і всотують тільки те, що становить справжній людський чин довкола їх. Обтяжені досьвідом, дорослі пручаються в суспільстві, громаді, товаристві. А діти в йому — як у своєму живлі. То вони, поки діти, сьогочасники.
Школа може показати людині, яка буває осьвіта. Розміром, обсягом, складом своїм і завглибшки. Т'але й тут — як нема, то й дарма.
А любов, спитає котрий завзятий, а любов? А любов як кисень: дає повітря, потрапляє в кров. Її ніхто бачити не може — хіба відчути брак. Щиру любов либонь переживають щирі самовідданці, тому в їх усе палко, скоро горить і хутко вигоряє разом із їми.
А мудрість? О, вона вся — по шкоді! Ти вже в новій шкоді, а вона надбіга. Так і наша мудрість здожене колись наші діти. Розкаже їм, як ми їх любили — щось уже наплете.
Немає коментарів:
Дописати коментар