Воловіз

 І   Надало-ж мені дізнатися, що по нашому час їхання  — то їхавиця. Он штучний интелект і "їхання" крівавить, виправити цахає. А я до його з тою їхавицею. Тепер, так і знай, казатиму всім, що до моєї хати вже з середмістя, де звичайно працюю, година їхавички. Перепитуватимуть і, навіть знаючи мої химери, знов дивуватимуться: чи не можна по людськи слово сказать? Адже всі вже дуже давно кажуть "ѣзда" не тільки на їздню, але й на потрібний час — їхавицю. Так зручніше, коротше й швидше. Ну, ясно: "Какой же русскій не любитъ быстрой ѣзды?". А українець іще тільки запряга, щоб нарешті податися в поворотну путь до своєї мови. Воли запряга, тому дорога пахне довга — воловіз.

Де ти бродиш, мій напою!

 Квас Тарас (він здається мені за живу, розумну істоту через отаке своє ім'я) рекомендується пишно й учено: "напій бродіння". Певно напій і сам себе має за чоловіка: бродить він, бач. Бляшанка стирчала в неплечнику якогось дівчиська  — можливо тому квасові примріялося, що то його, напоєве, а не її, дівоче, бродіння. 

Не такі амбітні, як Тарас, українські трунки, щоб стати искристими, мусують чи шумують-грають: "Чи не той то хміль, що у пиві грає?" Але Тарасові мало шумування-мусування: його кортить іще й походжати, броду шукаючи.

Пізні пози

 Книгарня "Є" налазливо пропонує "Камасутру". А самі пробували? Де ви пробували ... років тому, коли мене гостро цікавили такі речі? Я тоді аж ангелянською вчитав, хоч мови й не знав. Дуже, пригадую, був заскочений — якось воно не по нашому виверталося. А тепер силкуюся уявити собі як не самі постаті й постави (вкраїнська "Камасутра" чогось тямить тільки пози), то хоч сумлінного, безкрилого, але таки вкраїнського колеґу-перекладчика, що знай снує й ниже ті нещасні активно мертві дієприкметники. Та в нас і слів, таких, нема, слава Господеві: "облягаючий", стискаючий". Хто їх де бачив у нас? Тільки "кобилячий" до речи буде.

Хата з Краю

 Сонечко раненько тільки викотилося — й зразу пішло прямісінько на війну. Бо війна в нас як-раз на схід сонця буде. Й ото чия хата з того краю, то вже по волі чи по неволі, як тепер учить наново політпоправно перемазане від наших интеліґентів прислів'я, "першим ворога зустрічає". Чим зустрічає? А то вже хто чим має. Були хліб-сіль, квіти, кулі-гармати, ненависть, однаковість.

А що-ж? І Шевченкова петербурзька хата теж десь там була скраю. То вже мусів що-дня першим ділом зустрічати якогось ворога. Так тепер і всі наші московські вкраїнці що-далі на схід, то попереду ворога зустрічають. Але їм і за вухом не свербить, одмінно од Шевченка тодішнього.

З протилежного краю першим ворога колись зустрічав Драгоманів Михайло. Це було в Львові. А там уже тих воріженьків — на всіх вулицях і аж до площі Ринок, що ніяк не бажає назватися Ринковим майданом.

Але хіба то рубіж? Ондечки наші вкраїнці з Краю поставили хати на самий уже захід сонця. Десь тамечки виглядають воріженьків. То й що? Воріженьків маємо таких вражих, що по всьому околу й усередині обводу комашаться. Взавтра знову сонечко встане й піде на війну їх рахувать.

Писнути

 Не до снаги й писнути, а треба таки щось писнути. Цілісінький день, і не один, щось обіцяю собі, щось з'ясовую. А потім, яко чоловік, забуваю. Тільки письменники сумлінно напаковують пам'ять думками й спостереженнями. Й більше нічого вже не пам'ятають. Далі вже стара знає, що діяти. А як набридне й їй, то подасться письменник прямцем у мислений ліс, де вже темно й де дерева й кущі його думок і висновків уже прикидаються страхіттями та почварами.

Тонко на сьвітло

 Немає сьвітла... Т'але-ж неправда тому: сьвітла таки трохи є... поки сонце в небі сьвітить, поки живуть люде. Просто виходить, що людині треба більше сьвітла, ніж її окові й навіть душі. То чого-ж нам бракне — електрики? Навіть і теперішній школярик скаже вам, що електрика завсіди єсть. Однак, одмінно од сьвітла, вона — невидима. Тому, сидячи в своїй відносній темноті, ми вигадуємо, що електрики десь нема. А вона завжди десь таки є — власне, скрізь. Нема струму в мережі, напруги нема? Тю! Мудрець-же физику провадив... 

То чого нам бракне? Ніби все є... Просто тонко на сьвітло. Особливо гостро відчувається воно, коли смеркне, коли слідком за курами йдуть спати люде. Лягома — незамінний наш прислівник. Каганець душі, бачте, вкурів, у печі давно не палено, й тільки місяць на ту пору.

Неминуча невідомість

 Заноситься на дощ, блискає, гримить. І шкільні знання помагають заспокоїтися, пояснити все дітям. Але тії вже знання — то  тільки рямці без картини. А картина таки бентежить, гнобить неминучою невідомцстю.

До цяти

 Бог, як звісно нам, — у дрібниці, в подрібниці. Але Бог — то мова. Саме тому про де-кого мова — то бог. Своїми малими, не тимчасовими подробинами мова виявляє себе й так богує.

Просьвітитель

 Просьвітитель висить на одній руці над ямою неуцтва, бо друга в його тим часом пише. Вчепився-б і зубами, щоб підтягнути очкура, та мовляти доводиться безперестань. Тому просьвітителі такі близькі до народу, хоч природнім чином і осоружні йому. Просьвітителям ближче до яминого дна, ніж до премудрого верхогір'я — туди їм як до неба пішки.