У життьвому потоці

 Бачу рясно нататуйований люд — ростуть вимоги до актуальности, насправді крутішають. Літо — звідомна пора: треба показати крам лицем. Немолодих розумію дуже добре: готують тіла до вічного пливання. Наче писаристі погребні човни гребуть. Чи придасться те тіло в тогосьвітнім царстві, чи ні, а от скільки мум єгипецьких збереглося з наколотими шкурами! Виходить, не дурно припильновували давні майстри: переказали таки нам, теперішнім, свою казку про долю й красу. Не всі пергамени дотривали, та маєм таки окремі тілесні аркуші. Обмилялися давноколишні в тій своїй, так мовити-б, есхатології, а проте як доводливо, майстерно хибили! 

Д'алеж молоді хіба про таке міркують? Аж ніяк! Вони готуються картинно, мальовниче, образово, ґалерійно довго жити в гнучких і пружних тілах.

Як життя?

 Років сорок не бачилися, не чулися, й от людина питається листовно: як життя? Що його сказать? Одним словом одповісти, то прозвучить як присуд, а як дуже довго розбалакувати, то надто марудно вийде. Як ти, життя, як там справді? Що доповісти — чи вже все, чи ще не все? Бо хотів бовкнути, що минуло, та якось роздумався?

Написано

 Часом перечитую власні, за дозволом мовити, твори й дивуюся: як-же воно тоді таке ловко написалося, чого зараз не пишеться, де воно в мені єсть, заховалося? Ніби не я написав, а, як сказали-б наші сьогочасні письменники, написано мною. От вами, скажіть, колись щось писало? Чи ви самі пишете?

В останню путь

 Завітав до вкраїнської народньої їдальні й, як то мене за звичай, гарма-дарма причепився до подавальниці з холодником, що й досі пишеться в їхніх реєстрах "акрошкою". А подавальниця й каже на теє:

— А ми оце й пробували якось так писати певний час. Та й перестали.

Зрозуміло. Люде не тямлять, що воно таке, то ще, крий, Боже, перестануть замовлять. А торгувати-ж треба!

То що, компетентно реєструєм смерть іще одного безвісного нашого слова? Жуючи проведем ув останню путь?

Чого?

 Господи, дай мені щось, бо нічого не пишу. А читають-же, навіть і в Китаї! Силкуюся в'явити собі ту непереборну спокусу читати. І не в'являю. Он Україні й дурнісінько не треба, а вони-ж чого?!

Неактуальні

 Неактуальні письменники й мисленики терпляче дожидають своєї смерти, щоб хоч якось актуалізуватися.

З нулем у кінці

 З первеликою пишнотою перевидають Йогансенового романа. І дуже-дуже-дуже радять придбати. Бо то-ж колишнє, правдиво красне таке. А з його (з Йогансена се-б-то), як пригадується вченому, був колись превеликий перекладач і лінґвіста. В назві Шв-а-йцарію (нарешті!) переправили на Шв-е-йцарію. А от доктора Леонард-а чогось не виправили й лишили Леонард-о. З нулем у кінці.