Чи хтось таке казав?

 УКРАЇНА — ВАУ, БО — ТИ ВАУ. Чи хтось тобі це казав?", — допитується метрова рекляма. Зараз, тільки потилицю почухаю. Ні, ніхто не говорив, по правді кажучи. Раз, по нашому його треба зразу на "вав" переробити. "Нас не має збивати прийняте в прахтичному (ортографічному) письмі позначення ў (у нескладвого) через в" то вже вас, вельмишановне реклямодавство трохи в моїй редкації навчає подавати мовознавець Наконечний. То-б-то ваше улюблене [vow], коли вже [wow] сказати не вмієте, буде наше [ваў]. А друге, що воно за "вав", як брати, шануючи слухи ваші, той, семантично? Я в цім слові вчуваю чи то завивання, чи то скавучання. Чи вава в дитяти й воно від того вавкає. Чи птах журливо так хававкає, прикликаючи чергову біду. В цьому розумінні сам вам скажу, щоб ви знали й тямили: ані я не "вав", ані Вкраїна моя не "вав". Навіть і не вавкайте тут!

Почесна непотрібність

 Полюбляю сидіти склавши руки в ті дні, коли, знаю, хоч-би й сам шукав аж у сосновому відеречку, на дубовому денечку, не знайшов вільного перекладчика. Така власн непотрібність створює відчуття хибної, зате втішної виїмковости.

Нова двозначність

 Послухав хваленого майстра — сравді щтучний переклад. Ну, се-б-то як у штучного интелекта. Интелект єсть, і штучний, до того. Т'але интелектуала до його нема.

Ой, тезку мій, тезку, не лізь на березку

 У нас однойменника зовуть "тезком". Чи то тезка зовуть "однойменником". Дивується з того мовний народ.

Розбіраємо кейси

 Майже всі заявляють: "Розбираємо кейси" Щось я ніяк не доберу. Кейси пригадую дуже добре: ми всі півпарубками марили отими твердими плястиковими чи дерматиновими чамаданчиками з кешенями й метальовими защіпками — за такий скарб і вбити могли власника в тодішньому небагатому на кейси Київі. Суто чолвічий, не при дамах кажучи, аксесуар. Їх іще величали "дипльоматами". Так і мовили шанобливо: "Він ходить із "дипльоматом". Хто ходив із дипльоматами — в'являєте? 

Ясно й те, що, як уранці кейси збіраються, то й увечері розбіраються. Однак самих тих кейсів я давно вже ніде не бачу — минула, аж свиснула, на них поведінка. То що вони всі й досі ретельно так розбірають? Чи не ті кейси, що десь іще в когось із дядьків позалишалися?

Що вони плетуть?

 Пробачте за дурний напомин, але пунктуація — то интонація. Интонація — то голос, виголос. Як хто пише зразу без голосу, то не дивно виходить, що нема розділового знаку на козаку. Писане затято мовчить, і ніяк дорозумуватися того, що хотів, але чого не здатен сказати німий автор.

От митці розписали літарами торбинку: "Боже. що я несу", висьміюючи чи то власну, чи чужу тугоязикість. Чи то вони надумали побавитися багатозначністю слова "нести" в вихідній своїй мові? Як-от: "нести вздоръ", "нести околѣсную". Що вони плетуть, оті легкі промисловики, а потім що клеплють, торочать, верзуть і правлять у ланцюжку визбірування й постачання?

Вид як душі запона

 Тепер треба докладати справді нищивної сили, щоб створити переконливо драмований міський образ. Вигляд уже не виставляє душі, а радше запинає чоло душевної споруди на вічний капітальний ремонт ляпано розмальованою полотниною. Образ уже ніколи не відхилить важкої завіси з наколотої, протятої, розкарякуватої плоти в неймовірних корчах барвленого й знебарвленого, голеного й напомадженого волосся. Душа ніколи не перекричить яркого зовнішнього виску та зойку. Та й не треба! Бо невідомо, що воно там у ній за шамрання.