Чи хтось таке казав?

 УКРАЇНА — ВАУ, БО — ТИ ВАУ. Чи хтось тобі це казав?", — допитується метрова рекляма. Зараз, тільки потилицю почухаю. Ні, ніхто не говорив, по правді кажучи. Раз, по нашому його треба зразу на "вав" переробити. "Нас не має збивати прийняте в прахтичному (ортографічному) письмі позначення ў (у нескладвого) через в" то вже вас, вельмишановне реклямодавство трохи в моїй редкації навчає подавати мовознавець Наконечний. То-б-то ваше улюблене [vow], коли вже [wow] сказати не вмієте, буде наше [ваў]. А друге, що воно за "вав", як брати, шануючи слухи ваші, той, семантично? Я в цім слові вчуваю чи то завивання, чи то скавучання. Чи вава в дитяти й воно від того вавкає. Чи птах журливо так хававкає, прикликаючи чергову біду. В цьому розумінні сам вам скажу, щоб ви знали й тямили: ані я не "вав", ані Вкраїна моя не "вав". Навіть і не вавкайте тут!

Почесна непотрібність

 Полюбляю сидіти склавши руки в ті дні, коли, знаю, хоч-би й сам шукав аж у сосновому відеречку, на дубовому денечку, не знайшов вільного перекладчика. Така власн непотрібність створює відчуття хибної, зате втішної виїмковости.

Нова двозначність

 Послухав хваленого майстра — сравді щтучний переклад. Ну, се-б-то як у штучного интелекта. Интелект єсть, і штучний, до того. Т'але интелектуала до його нема.

Ой, тезку мій, тезку, не лізь на березку

 У нас однойменника зовуть "тезком". Чи то тезка зовуть "однойменником". Дивується з того мовний народ.

Розбіраємо кейси

 Майже всі заявляють: "Розбираємо кейси" Щось я ніяк не доберу. Кейси пригадую дуже добре: ми всі півпарубками марили отими твердими плястиковими чи дерматиновими чамаданчиками з кешенями й метальовими защіпками — за такий скарб і вбити могли власника в тодішньому небагатому на кейси Київі. Суто чолвічий, не при дамах кажучи, аксесуар. Їх іще величали "дипльоматами". Так і мовили шанобливо: "Він ходить із "дипльоматом". Хто ходив із дипльоматами — в'являєте? 

Ясно й те, що, як уранці кейси збіраються, то й увечері розбіраються. Однак самих тих кейсів я давно вже ніде не бачу — минула, аж свиснула, на них поведінка. То що вони всі й досі ретельно так розбірають? Чи не ті кейси, що десь іще в когось із дядьків позалишалися?

Що вони плетуть?

 Пробачте за дурний напомин, але пунктуація — то интонація. Интонація — то голос, виголос. Як хто пише зразу без голосу, то не дивно виходить, що нема розділового знаку на козаку. Писане затято мовчить, і ніяк дорозумуватися того, що хотів, але чого не здатен сказати німий автор.

От митці розписали літарами торбинку: "Боже. що я несу", висьміюючи чи то власну, чи чужу тугоязикість. Чи то вони надумали побавитися багатозначністю слова "нести" в вихідній своїй мові? Як-от: "нести вздоръ", "нести околѣсную". Що вони плетуть, оті легкі промисловики, а потім що клеплють, торочать, верзуть і правлять у ланцюжку визбірування й постачання?

Вид як душі запона

 Тепер треба докладати справді нищивної сили, щоб створити переконливо драмований міський образ. Вигляд уже не виставляє душі, а радше запинає чоло душевної споруди на вічний капітальний ремонт ляпано розмальованою полотниною. Образ уже ніколи не відхилить важкої завіси з наколотої, протятої, розкарякуватої плоти в неймовірних корчах барвленого й знебарвленого, голеного й напомадженого волосся. Душа ніколи не перекричить яркого зовнішнього виску та зойку. Та й не треба! Бо невідомо, що воно там у ній за шамрання.

Бзик і шал

 Моя хороба — грахвоманія. Й саме манія вона — бзик і шал. Натурально, культурним і статечним чоловіком бувши, я по-тверезу всупротивлююся проти залежности. Ну, як не проти самої, то бодай проти нестерпних її нападів. А потім сумно й соромно й глянуть на пожмакані в нічному шаленстві простирадла писанин. 

Дяка Богові, що британський лікар із безпртенсійним прізвищем Джонсон (Іваненко) записав чудодійні ліки проти клятої сеї недуги: треба писати тільки за гроші. Й де не візьмуться тоді постійність і поміркованість, а вони-ж — здоровлю запорука. А таки лікуватися ліньки й дуже-дуже нудно.

Припис од лікаря Джонсона

 Доктор Джонсон (Іваненко) якось усім розтлумачив, що писати без заробітку — то про дурнів річ. Сам він без копійки й пера не здіймав, а здіймаши — то вже в каламаря не мачав. Виходить, що, як  пишу я задурно, то вже й по дурному. Не конче самі дурниці — того й ворог не скаже. Т'але не западливо, й тому легко обійдеться без мене й красне, й нечупарне письменство. А от не перебудеться воно без трударя-сокотюхи. Правда тому, що, відробивши своє, як стій (чи як ляж?) піде він навпрість у непам'ять. Дак тоді зразу десь ізнов хтось із иньшого кутка пильно засокотить. Бо не може без сокоту література.

Не пориває нудьга

 Пиття може звабити мене веселощами. Т'але тверезість ніколи не злякає мене нудою.

Правдивої ваги

 Як добре поміркувати вже по теперішньому, то широко вживаний у наших замлячок чисельник "двінаццять", то не мішанка, а правдивої ваги хвеминатива.

Життя на перше вересня

 Як хто вже, хвалити Бога, остаточно скінчив свою науку, то 1 вересня — це такий день, коли життя минає тебе й разом минає тобі. Й не повзе повз тебе, а щось таке як біжить минаючи.

Важливий статевий погляд

 Не вважаючи на теє, що саме в ніч із 31 серпня на 1 вересня припиняється крівавий стрілецький сезон про комарівство, покусали мене тяжко трикляті нічні комарі. Ні, так воно не годиться по теперішньому: треба "трикляті нічні комарині". Чи комариці. Або комарикині. Чи тоб комарки.

А ще либонь зґрабно було-б написати: "Покусали трикляті нічні москито, про що йшлось навіть і в медія. Ні, так не вийде. Бо згасає важливий статевий погляд.