Нині помер Йосип Гайдн. А ніхто й не помітив. Смерти великих людей ніхто не бачить ні призначеного долею дня, ні потім у нескінченності на кожні роковини.
Є ази й у нашій мові. Чужинець має розгорнути підручника й прочитати найперше: "Київ — столиця Вкраїни. А чи буде з його вкраїнська столиця — то ще хтозна."
"Тактичний" одяг на цивільних хоч ніби й мужній, але не тактовний. Цивільним личить цивільна одежа — це стратегічно.
Час летів, стоячи на комоді. Час став і зразу впав. Час ісплив піском. Два струмочки взяли пісок із шкельця-джерельця й побігли не туди, куди показував час, поки летів, не змигаючись. Тільки комода рушила далі в своєму космосі, долаючи й час, і простір, і сьвідомість.
У нас уже за звичай добрий розум узивати "здоровим глуздом". Але здоровля не зичать, а глузд у потилицю вибивають, зацитькують-зацьковують — навіть оті ніби трохи розумні задмухують-запльовують, щоб каганець укурів.
Люде намагаються використати добрих. Щоб добро не пропадало. Від лихих і ледачих яка користь? І ще багацько кругом невтральних, нічиїх. А на добрячих і плохих уся надія. Але й вона багато коли не справджується: користаєш, уживаєш, а добро на тебе не переходить — тільки майно.
Прочинилася геть Пандорина скринька, не то прочинилася, ба й розвалилася. Розпорошилося по сьвіті все Пандорине віно, розбіглася, порозтягалася вся її валка. Хоч куди поткнися — нахопишся на Пандорине добро, що воно зло. А от Надійки малої ніхто не бачив? Дівчинка така тут ніби бігала...
Не знаю справді, чи можна виховати людяність. Виховання конче потрібне, воно встановлює вихованому кришталеві межі подобенства. Пізнай себе й розрізняй у собі, розмежовуй дозволене й не дозволене, гідне й негідне. Здається, людяність — то людськість, то-б-то даність людині. Т'але часом перегнешся через цямрину, через цебрину — не блисне, не хлюпне, навіть мокрим не відгонить. Що тоді чинити? А лишатися в межах виховання.
Найгірше пишуть у нас публіцисті — навіть і знані письменники під публіцистичною машкарою. Бо яка там мова, коли поривають політичні емоції, хвилює зло? Не до поросят свині, коли свиню смалять. А публіцизм, він-же публічний, до публіки апелює. Подає, як казали були, на пересуд. І пішли пересуди в народі: еге, вже й письменні так кажуть, а не що! Так, ніби вийшов котрий із хати, щоб перед образами не лихословити, а далі висякався в вишиваний рукав і смердяче закурив.
Негайно хочу повернути швалю в ужиток. Тепер казатиму тільки так: "Хай-но піду до швалі, підлатаю штані в кроку." З поверненням одної тільки швалі вже менше в нашій мові лишиться наволочи й шуї. Бо зразу похнюпиться й відсунеться московська "шваль".
Тільки починаєш його читати (знічев'я — має бо якесь ім'я) — й зразу нескромне прохання (просьба, супліка): "дочитайте до кінця" (до краю, до крихти). Вже прочуває письменний, що кинуть його, безногого, з плечей посеред дороги, як лантух кинуть. Хоча кінець не далеченький — видно без перископа, голим оком, у видноколі. Значно, що там нічого нема. Й ото, побравшись із авторчиком за руки, мусим разом (гуртом, громадою) дійти до краю й роздивитися там пустку багатопарними порожніми очима.
Милосердно воно виходить, що дурієш, старіючись. Цілий вік так собі дурував, а теперки з причини: бо старий.
Дуже багато теперки гуляє Вкраїною всяких страхів. Лиш одного, здається, не лякається ніхто: пошитися в дурні. Крайобраз у нас такий, ніби немає геть того дуру на цім сьвіті. Ну, принаймні, в нас нема. Коли-ж насправді заходять у той дур і в нашому краї. І не з великого розуму й не з науки великої, а так собі — довільно, самочинно. Иноді ввижається, що аж сьвітиться кругом: і вночі сьвітиться, й навіть удень. Читати можна повидну! Т'але-ж мало хто чита, бо тоді потьмариться таке яскраве життя.
Київ, безперечно, молодий город. Тому, хто народжується тут і проживає хоч кількадесят год, стає ясно, що зробивсь уже занадто старий. Бо Київ міняється й росте так, щоб догодити новій молодежі, а далі й іще молодшим, а взагалі, здається, тим, хто ще ніколи й не жив. У Київі.
Норма — гарне таке слово: саме в собі повнісіньке й достатнє. Моя норма — п'ять десятків дописів що-місяця. А більше я нічого не роблю — лиш працюю. Т'але останнім часом на серці так місяшно, що голок збирати зовсім не хочеться — хай-но трохи одлигне. Тому виконую попіднормово.
Майстерности не проп'єш, як учить нас нелексикографована міська приказка. Не проп'єш, бо саме її ти й цмулиш. А працьовитість легко пропивається — окремо, без коробчастого пов'язу з майстерністю.
З мене усний чоловік — сама неписана словесність. У тім я балюю, й у тім я скнію.
Микола Лукаш так і не вженився ніколи. А річ у тім, що аж занадто багато знав. Мов. Серед них либонь і жіночу. Це тая оказія, коли важко аж так багато тямити: єднання — то не порозуміння, єднання — то щасливе непорозуміння, що зайшло межи нами.
Намагаюся в'явити собі, як то воно: глибоко знати двадцятку мов? Ходить душа, а в їй кипить двадцятеро казанів і в кожний треба занурюватися з кипучою реґулярністю.
Тронечки мені пишеться, дуже вже трінюсеньки: ніби перевернена пляшка тремтить і вигинається в піяковій руці, ронячи сорокову краплю на денце чарки, далекої й недосяжно круглої, як мета.
От я пишу й не тямлю: чого воно невтямно? От я слухаю й не розумію: як то воно само собою зрозуміло?
Яблунька низенько, ніби аж соромливо, схилилася-присіла над своїми безталанними овочами; затуляє зеленими руками, накриває зеленим подолом ті діти, що перед нею червивіють-загнивають, розлягшись, закинувши голови з тими дірками-доганами, наче невтишимими очима: "Де наша плідна будучина?"
Лаштуєшся в дорогу, вже вона тобі пахне — й найгостріший засмак, найбільша загадка, мандрівний захват: що-ж я забув на цей раз?
Треба плекати патрійотизм, а людям забракло патрії: стало сухо, як автівці на пальне посеред незнайомої життьової дороги. То вже стало й озирається: яке їхало, яке здибало? Нема кому вилізти з шляхових корчів і гукнути на мандрованих: а ось тутечки ми, свої! Свої, однак, десь є — просто заскочені, з великими, загальнолюдськи розплющеними очима.
Знаю вже, відаю, чому так мало хто прилюдно сподобує мої маловартні дописи: воно й любиться, та бачать зичливці крихкість отих дурощів, що з помпою виставляються на показ брутальній громадській думці. То вже бережуть мене з тими відмінчатами від зайвої нецеремонної уваги. Та й щоб собі не розчіпчитися.
Видушив із себе останню маленьку думоньку й зробився увесь сухий. А вона покотилася — точка роси, росяна крапелька. Кленовим листочком, далі — через гребельку. Ніщо не розірве її зсередини — така доладня, ніщо не скарлючить — така пружна. Хіба наступить якийсь — он уже йде.
Я помалу читаю, а є великі читачі. Вони велико читають, широко, жваво. Й уже кортить поділитися читаним, поки не забулося, не згладилося з плястилінових скрижалів. Тому треба читати книжку разом із усіма, рівночасно. Инакше сам поплачеш над своєю буцім-то клясикою, посьмієшся, а поділитися — то ніхто й не бере.
Чогось саме на сьміховинному суржикові мені люто вривається лагідний, гумористичний терпець.
"Шлях воїна" в Укаїні — не матафора, не хвилозопия. Шлях воїна в Україні — вояцька путь: вона найперше пролягла на бойовище. А вже потім чи буде, чи не буде метафізична одисея.
Я, загалом беручи, не проти "баристи": позичайте здорові, однак оддавати нічим. Але хай уже він буде з відмінками: як от "юриста" чи бандуриста".
Увага людям теперки надто швидко висякується: оце щойно слухав уважно, дивився просто в вічі — аж гульк уже тихенько, культурненько сякнувсь убік — та й нема. Й усі вже звикли до тих трансів — ану-ж повернеться? Виглядаємо, ловимо, повертаємо, далі вже однак мусимо пустити, як кульку на повітря. Не живеться людям тут — десь іще треба.
