пʼятниця, 31 травня 2024 р.

Головата капуста

"В дулевину себе закуй,
Гарненько Богу помолися, 
А на громаду хоч наплюй!
Вона — капуста головата..."

Але навіть і та капуста меншає нам у голові. Вже й наплювали, а вона не росте. "Великий чоловік" маліє нам на очах. І тільки закутість у дулевину й молитва Богові лишаються не незмінні, а ще потрібніші навіть і капустяним головам.

Нескінченне небуття

 Нині помер Йосип Гайдн. А ніхто й не помітив. Смерти великих людей ніхто не бачить ні призначеного долею дня, ні потім у нескінченності на кожні роковини.

Моє життя

 Моє життя дуже цікаве, сповнене подій. Шкода, що воно минає без мене.

За нашу столицю

 Є ази й у нашій мові. Чужинець має розгорнути підручника й прочитати найперше: "Київ — столиця Вкраїни. А чи буде з його вкраїнська столиця — то ще хтозна."

Усеїсти

 Їх іще можна прозивати по вченому "омнеїсти". Т'але не плутати з омністами (по моєму омнистими), бо ці останні вірять у все. Так само, як я, грішний, вірю всім, а найпаче отим усезагальникам, що загально все знають. Всевіди-всезнавці й справді ще трапляються межи людьми, їх по вченому величають ерудитами, та їх мало таких, і вірити їм не треба. Й слухати не треба бо їм самим ні віри, ні слухання не потрібно, а тільки отих уже знаннів. Ніхто не любить ерудитів: з ними просто не цікаво.
Не такі всеїсти: вони змусять вас їсти все, що знають. Таких стає де-далі, то все більш. Вони, однаковісінько певні себе, трапляються повсюди: серед перевчених і малограмотних, письменних і нечитайлів, дурних і хитрих, багатих і вбогих. З них давно вже склався-б окремий народ з правом потребувати свеї державности, т'але, на щастя, вони не визнають одне одного, то вже не здобудуть права на самовизначення.
Всезнайко змушений жити, як, власне, й ми з вами, серед решти людей-ідійотів. Я коли бачу пана-всезная, перед усього шанобливо зізнаюся, що сам ізвкував вік, так нічого не навчившись, не опанувавши й не пізнавши. Правдивого омнеїстого така сповідь од незнайомця, а ні трохи не бентежить і не дивує. Він теж вірить  на свій усезагальний копил. Можна подавати на розгляд будь-які питання — зразу на все готова гостра, дотепна, тільки трішечки зверхня (ну, ясно!) й насьмішкувата відповідь. Годиться лиш утримуватися від розмов про щось тобі ніби знане, щоб по дурному не дратуватися.
Й отак упевнено передовий загін омнеїстих-усеїстих веде велику Вкраїну, а за нею й маленьке людство назустріч штучному интелектові. Начувайтеся, вчені машини  справжнього чоловіка вам ніколи не переплюнути!

вівторок, 28 травня 2024 р.

І час нам не змигнеться

 Час летів, стоячи на комоді. Час став і зразу впав. Час ісплив піском. Два струмочки взяли пісок із шкельця-джерельця й побігли не туди, куди показував час, поки летів, не змигаючись. Тільки комода рушила далі в своєму космосі, долаючи й час, і простір, і сьвідомість.

Котрий каганець укурів?

 У нас уже за звичай добрий розум узивати "здоровим глуздом". Але здоровля не зичать, а глузд у потилицю вибивають, зацитькують-зацьковують  навіть оті ніби трохи розумні задмухують-запльовують, щоб каганець укурів.

понеділок, 27 травня 2024 р.

Без джерел

 От вам: про сьвято держав, та в будень сказав. Легкоголові поправники наших приказок — вони в'являють усну народню творчість в дусі народньої-ж хвольклористики: з етеру вилітає щира вкраїнська мудрість, а зловорожі москалі ловлять тих райських птахів і обтинать їм не то барвисте хвостове пір'я, ба й пазурі з ногами й дзьоби з головами.
От маєш приказку: своя губа ближче. Це що таке? Наш народ, щирий і чистий, хіба міг такого вчити потомні свої покоління (то-б-то нас, теперішніх?). Аж ніяк! Ось як воно було: "Своя губа ближче, щоб виссати отруту з рани вкушеного московською гадюкою друга!" Бачте, скільки пообтинали?
А от іще один промовистий приклад на хиже каліцтво: "Хто сьвятові рад, удосьвіта нап'ється!" То що — наші пердки-козаки п'яниці були по вашому?! А направду ось як воно: хто сьвятові рад, і лягома тверезий. Тут уже й коротко, й улучно виходить — що то досьвід!
Але ось відоме далеко за межами нашого Краю: "Моя хата скраю." ...я нічого не знаю?! А дзуськи! То вам москаль-чарівник начарував! "Я першим ворога зустрічаю" Що, квітами, хлібом-сіллю? Може здибую, перестріваю? І з якого краю звичайно внаджується ворог? Адже-ж край — то, даруйте, окружність, як не периметер. Не морочте, москови, зась вам! Я першим ворога зустрічаю, а не ви!
Сам Номис такого не записував. Ха, а хто був той Номис? Московець там заховався — Матвій Симонів! То вже кого джерела закортить, так он, диви, тріпочеться в соцмережі: пише рідновір Вогнедар-Водолій Повітроземський. То якого нам іще джерела?!

Рід не без вироду

 Де-які рідномовці, чи пак рідномовляни, хоч і рідні та вірні, а мові-матері бувають осоружні — от придушила-б: свій не свій, а в горох не лізь. Такі "носії" летять понад землею, легесенькі, не торкаючись ґрунту. До мови вони самі глухі й сліпії, то вже байдуже їм і до того. Ще полюбляють такі щедро вигадувати нам мову — не на злість, а на радість ніби. То, згадуючи незабутню Іванову Драчеву поему, такий "ніж у сонці" чи, докладніше, ніж у сонце. Лезо, що тямить анатомію, бо йнакше не різало-б, не втинало.
Потреба на такий маячний шал цілком ясна: де сухо на знання, там дуже слиниться. А от невичерпне джерело на шалене маячіння криється невідомо де. Дуже кортить розшукати його й закласти там щось таке ядерне, атомове, щоб бебехнуло й беркицнуло раз та гаразд.


неділя, 26 травня 2024 р.

Щоб добро не пропадало

 Люде намагаються використати добрих. Щоб добро не пропадало. Від лихих і ледачих яка користь? І ще багацько кругом невтральних, нічиїх. А на добрячих і плохих уся надія. Але й вона багато коли не справджується: користаєш, уживаєш, а добро на тебе не переходить  тільки майно.

Пандорине

 Прочинилася геть Пандорина скринька  не то прочинилася, ба й розвалилася. Розпорошилося по сьвіті все Пандорине віно, розбіглася, порозтягалася вся її валка. Хоч куди поткнися — нахопишся на Пандорине добро, що воно зло. А от Надійки малої ніхто не бачив? Дівчинка така тут ніби бігала...

Вихована людяність

 Не знаю справді, чи можна виховати людяність. Виховання конче потрібне, воно встановлює вихованому кришталеві межі подобенства. Пізнай себе й розрізняй у собі, розмежовуй дозволене й не дозволене, гідне й негідне. Здається, людяність — то людськість, то-б-то даність людині. Т'але часом перегнешся через цямрину, через цебрину — не блисне, не хлюпне, навіть мокрим не відгонить. Що тоді чинити? А лишатися в межах виховання.

Публіцисті

 Найгірше пишуть у нас публіцисті  навіть і знані письменники під публіцистичною машкарою. Бо яка там мова, коли поривають політичні емоції, хвилює зло? Не до поросят свині, коли свиню смалять. А публіцизм, він-же публічний, до публіки апелює. Подає, як казали були, на пересуд. І пішли пересуди в народі: еге, вже й письменні так кажуть, а не що! Так, ніби вийшов котрий із хати, щоб перед образами не лихословити, а далі висякався в вишиваний рукав і смердяче закурив.

Шваля

 Негайно хочу повернути швалю в ужиток. Тепер казатиму тільки так: "Хай-но піду до швалі, підлатаю штані в кроку." З поверненням одної тільки швалі вже менше в нашій мові лишиться наволочи й шуї. Бо зразу похнюпиться й відсунеться московська "шваль".

пʼятниця, 24 травня 2024 р.

До кінця

 Тільки починаєш його читати (знічев'я — має бо якесь ім'я) — й зразу нескромне прохання (просьба, супліка): "дочитайте до кінця" (до краю, до крихти). Вже прочуває письменний, що кинуть його, безногого, з плечей посеред дороги, як лантух кинуть. Хоча кінець не далеченький — видно без перископа, голим оком, у видноколі. Значно, що там нічого нема. Й ото, побравшись із авторчиком за руки, мусимо разом (гуртом, громадою) дійти до краю й роздивитися там пустку багатопарними порожніми очима.

четвер, 23 травня 2024 р.

Що ране, то погане

 Милосердно воно виходить, що дурієш, старіючись. Цілий вік так собі дурував, а теперки з причини: бо старий.

Раз козі смерть

 Дуже багато теперки гуляє Вкраїною всяких страхів. Лиш одного, здається, не лякається ніхто: пошитися в дурні. Крайобраз у нас такий, ніби немає геть того дуру на цім сьвіті. Ну, принаймні, в нас нема. Коли-ж насправді заходять у той дур і в нашому краї. І не з великого розуму й не з науки великої, а так собі — довільно, самочинно. Иноді ввижається, що аж сьвітиться кругом: і вночі сьвітиться, й навіть удень. Читати можна повидну! Т'але-ж мало хто чита, бо тоді потьмариться таке яскраве життя.

середа, 22 травня 2024 р.

Натрудоватівши

 От лежало слово в згорнутому словникові, пилом припадало, цвіллю бралося. Виколупаєш його, обдмухаєш, обскромадиш — словом, уживеш, і от уже не знаєш, як це так довго без його вкраїнство животіло, мучилося-марудилося.
Зранку сонечко прокидається й зразу заглядається на маленькі люстерка-сонечка, приморожені рум'яні яблучка — лиця піяків. Натрудоватіли. Ото штучний интелект мені те слово крівавить, червоним креслить — а як іще сказать? Хай підкаже мудра машина. Чи, ви люде добрі, пригноблені недосконалим знанням московської мови. Натрудоватіла, оплинула від московщини й ваша душа.
А сонечко тим часом, усім присьвічує — різномовним, недомовним і геть без'язиким. А ще безгласним, натрудоватілим піякам. Але дайте тільки чарочку — й заґелґотить, заґерґетить, заджерґотить щось ливне, белькотливе, радісне.

неділя, 19 травня 2024 р.

Київ молодий

 Київ, безперечно, молодий город. Тому, хто народжується тут і проживає хоч кількадесят год, стає ясно, що зробивсь уже занадто старий. Бо Київ міняється й росте так, щоб догодити новій молодежі, а далі й іще молодшим, а взагалі, здається, тим, хто ще ніколи й не жив. У Київі.

Норма

 Норма — гарне таке слово: саме в собі повнісіньке й достатнє. Моя норма — п'ять десятків дописів що-місяця. А більше я нічого не роблю — лиш працюю. Т'але останнім часом на серці так місяшно, що голок збирати зовсім не хочеться — хай-но трохи одлигне. Тому виконую попіднормово.

Без коробчастого

 Майстерности не проп'єш, як учить нас нелексикографована міська приказка. Не проп'єш, бо саме її ти й цмулиш. А працьовитість легко пропивається — окремо, без коробчастого пов'язу з майстерністю.

Неписана словесність

 З мене усний чоловік — сама неписана словесність. У тім я балюю, й у тім я скнію.

Те, що зайшло межи нами

 Микола Лукаш так і не вженився ніколи. А річ у тім, що аж занадто багато знав. Мов. Серед них либонь і жіночу. Це тая оказія, коли важко аж так багато тямити: єднання — то не порозуміння, єднання — то щасливе непорозуміння, що зайшло межи нами.

Кипуча реґулярність

 Намагаюся в'явити собі, як то воно: глибоко знати двадцятку мов? Ходить душа, а в їй кипить двадцятеро казанів і в кожний треба занурюватися з кипучою реґулярністю.

Як мета

 Тронечки мені пишеться, дуже вже трінюсеньки: ніби перевернена пляшка тремтить і вигинається в піяковій руці, ронячи сорокову краплю на денце чарки, далекої й недосяжно круглої, як мета.

Само собою

 От я пишу й не тямлю: чого воно невтямно? От я слухаю й не розумію: як то воно само собою зрозуміло?

середа, 15 травня 2024 р.

Яблучка

 Яблунька низенько, ніби аж соромливо, схилилася-присіла над своїми безталанними овочами; затуляє зеленими руками, накриває зеленим подолом ті діти, що  перед нею червивіють-загнивають, розлягшись, закинувши голови з тими дірками-доганами, наче невтишимими очима: "Де наша плідна будучина?"

вівторок, 14 травня 2024 р.

Рушання

 Лаштуєшся в дорогу, вже вона тобі пахне — й найгостріший засмак, найбільша загадка, мандрівний захват: що-ж я забув на цей раз?

неділя, 12 травня 2024 р.

Грубезні томи

 Яка щаслива настало доба: можна геть не читати книжок і легко разом із тим видаватися на осьвіченого, обізнаного, обтесаного. Не псуючи очей, не виплакуючи їх над несподіваною дорогою істиною! Очі, навпаки, з сухою певністю дивляться на екран, ніби виводячи на орбіту мудрі зорелети й далі випроваджуючи їх-же в далеку-далеку, дуже вже потрібну путь.
А читачі тим часом тицяються одне в одного, як сліпці, й із гуготом зароняють непотрібні, невідомі грубезні томи.

Без патрії

 Треба плекати патрійотизм, а людям забракло патрії: стало сухо, як автівці на пальне посеред незнайомої життьової дороги. То вже стало й озирається: яке їхало, яке здибало? Нема кому вилізти з шляхових корчів і гукнути на мандрованих: а ось тутечки ми, свої! Свої, однак, десь є — просто заскочені, з великими, загальнолюдськи розплющеними очима.

неділя, 5 травня 2024 р.

Щоб не розчіпчитися

 Знаю вже, відаю, чому так мало хто прилюдно сподобує мої маловартні дописи: воно й любиться, та бачать зичливці крихкість отих дурощів, що з помпою виставляються на показ брутальній громадській думці. То вже бережуть мене з тими відмінчатами від зайвої нецеремонної уваги. Та й щоб собі не розчіпчитися.

субота, 4 травня 2024 р.

Усе ззісти

 Їсти — то найбільша житьова втіха, більша навіть за радість визнаття, хоч того дарунку ви від українців ніколи не діждете, тому й не досьвідчите, так воно чи ні. Їсти — то наймогутніша розкіш і не тільки що тілесна. Це я стверджую, як чоловік, що голодував 40 діб, щоб статися Сократовим учнем. Було це давненько, т'але Сократ усе 'дно під той час уже вмер. Од його сподівалися довгого віку, бо ювіляр (70 р.), подейкують, здоровля мав залізне, та старий сам зробив собі кінець. Отак ми сумно з Сократом і розминулися.
Отже їсти — найпринадніша насолода й розрада. Біда лиш у тім, що ззісти можна все: не то обжерне черево, ба й душа наїдається волею (хоч і не вволю), серцем і всією тямою своєю. Гляньте-но самі: чималенько интелектуалів тільки те й знають, що пожирати интелектуальне. 
Однак їсться не сама тільки малостравна хвилозопия. Якби-ж то так! Україну заїдає війна, Київ — пажерлива зграя непогамовних провінціялів, що поробилися городськими будівничими й багачами. Дак хто-ж їм і суддя? У нас у Київі хоч кого колупни — розкопається такий самий неспинний проїсний провінціял.
Та й до тіла повернутся, до утроби — от як схуднути, скажіть? Менше їсти, кажете? Дак коли-ж усі кругом знай їдять, чхаючи навіть на те, що будь-яка ненаситність — то чин самогубства. І не цикуту гірку проглинають, а все ласощі. А то розкоші такі, що нема ради.


Росяна точка

 Видушив із себе останню маленьку думоньку й зробився увесь сухий. А вона покотилася точка роси, росяна крапелька. Кленовим листочком, далі — через гребельку. Ніщо не розірве її зсередини — така доладня, ніщо не скарлючить — така пружна. Хіба наступить якийсь — он уже йде.

The Big Read

 Я помалу читаю, а є великі читачі. Вони велико читають, широко, жваво. Й уже кортить поділитися читаним, поки не забулося, не згладилося з плястилінових скрижалів. Тому треба читати книжку разом із усіма, рівночасно. Инакше сам поплачеш над своєю буцім-то клясикою, посьмієшся, а поділитися — то ніхто й не бере.

Сім'я та школа, любов і мудрість

 Діти беруть од батьків поки тільки те, на що й справді нема ради: тілесні риси, особливості здоровля, звички, слівця. Вони живуть у подаваному побиті насправжки — то їхній побит, а не батьківський. Батько-мати виросли в иньшому, а цей творили про їх, про дітей, не дуже його й знаючи.
Діти, поки вони діти, в своїм звичаї люде громадські, а то й суспільні: вони сприймають і всотують тільки те, що становить справжній людський чин довкола їх. Обтяжені досьвідом, дорослі пручаються в суспільстві, громаді, товаристві. А діти в йому — як у своєму живлі. То вони, поки діти, сьогочасники.
Школа може показати людині, яка буває осьвіта. Розміром, обсягом, складом своїм і завглибшки. Т'але й тут як нема, то й дарма.
А любов, спитає котрий завзятий, а любов? А любов як кисень: дає повітря, потрапляє в кров. Її ніхто бачити не може — хіба відчути брак. Щиру любов либонь переживають щирі самовідданці, тому в їх усе палко, скоро горить і хутко вигоряє разом із їми.
А мудрість? О, вона вся — по шкоді! Ти вже в новій шкоді, а вона надбіга. Так і наша мудрість здожене колись наші діти. Розкаже їм, як ми їх любили — щось уже наплете.

Зрита рілля

 Українцям не слід становити себе дурманами навіть перед самими собою, в своїм гурті, щиро вірячи або показуючи, що віриш, у те, що десь, у якійсь затруєній злом країні, не було, немає й не може бути культури.
 Адже культура  то тільки особиста праця на подаваному ґрунті: ти зробив? То вже є й зрита рілля.

Увірваний терпець

 Чогось саме на сьміховинному суржикові мені люто вривається лагідний, гумористичний терпець.

Вояцька путь

 "Шлях воїна" в Україні — не метафора, не хвилозопия. Шлях воїна в Україні  вояцька путь: вона найперше пролягла на бойовище. А вже потім чи буде, чи не буде метафізична одисея.

четвер, 2 травня 2024 р.

Бариста

 Я, загалом беручи, не проти "баристи": позичайте здорові, однак оддавати нічим. Але хай уже він буде з відмінками: як от "юриста" чи бандуриста".

Дуже нудно

 Часом аж заслухаєшся: як-же ловко гуторять по своєму иньші народи! А надто подивуєшся, як знаєш мову, що її вже й без тебе всі знають, — ну, от хоч-би й тую ангелянську. Чого-ж ми ніяк не потрапимо? Хіба-ж не кортить?
Направду сказати, скрізь є недоріки. Але-ж не вчені, не завідські, не елітарні, не горді! Знає чоловік, що собі мимрить, бубонить, — дак то-ж він одтінює красномовних, цілу славну громаду відтіня!
Заздро вже мені й дуже нудно.

Людей привезли

 От і знову Київ став тісний: забрали одну кістку з метра — та й уже закомашилося. Де не беруться вперті вкраїнці, що таки воліють, хай-би там що, жити в великому вкраїнському місті, а не десь у Празі, чи що. Де-далі, то все важче лишитися наодинці з Богом.
Сподіваюся, що то ми так любимо одне одного, то й тісно так тулимося. Але в вічі ніхто не дивиться. Цікаво назирати над людьми, що тебе не можуть бачити, а тільки відчувати, як незручно притиснеш которого. Почуваєш себе об'єктивним, щирим ученим, що робить стерильні досліди, стоячи за непроникливою шибою, в білім халаті. А що-ж! Людей-же привезли — треба порати.


Безуважно

 Увага людям теперки надто швидко висякується: оце щойно слухав уважно, дивився просто в вічі  аж гульк уже тихенько, культурненько сякнувсь убік — та й нема. Й усі вже звикли до тих трансів — ану-ж повернеться? Виглядаємо, ловимо, повертаємо, далі вже однак мусимо пустити, як кульку на повітря. Не живеться людям тут — десь іще треба.