Нині тестеві народини, а він узяв та й умер. Виходить ніби таке заперечення: народження день, а народженого нема. Але-ж яке диво в тім, що в Україні тепер хтось умер? Тим паче старший чоловік. Ще й смерть, так зветься, природня. Чи природньо взагалі людині вмирати? Ми, християни, це відкидаємо й сподіваємося не вмерти, а в Бога народитися. Побувши на Божій дорозі, почасувавши, ми вже виплекали надію кудись прийти.
Тим часом кругом, здається, все гине чи боїться згинути. Навіть молодеча принюхується до життя як до смерти. Ніби трагічна оркестра виграває на тестевім похороні, на жалобнім обіді, на третій день, на дев'ятини, на сорочини. Це наче гармонія суцілиної, всюдисущої, хоч і ненатуральної, а наглої смерти.
А я сьогодні скажу: хай царствує! І черкну чарку. Вірячи, що йому готується царство, де царює кожен підданець, визнаючи Царя над царями. Ми всі й такі, й сякі, й усякі — то кожне зна. Т'але маєм у собі щось такеє, що дає підставу вірити: попри налогу зла, вродилися ми для вічного щастя й гідні його.
Тому не може вмерти й Україна, Царства не діждавши. Змилуйся над нами, милосердний Господи!
Немає коментарів:
Дописати коментар