Наше nostrum

 В ангелянській мові nostrum означа остаточний чи таємний засіб. Од усього. Це дуже по нашому: ось тобі наше! Наше вам! Ви так, а ми так! А що наше, як так — дарма праця й питати. Бо воно йде просто від душі — наше nostrum. Чи хай уже буде наш? Ні, таки наше, бо: "Away with him! away with him! he speaks Latin."

Антиантичність

 Античність — то Золота Доба чоловіцтва: все зробили самі, все скінчили. Античність — усе добре й розумне, на що спромоглися, парубкуючи. Після того всяко бувало. А тепер у цім розумінні настала пора антиантичности.

Майже вже

 Втілення й Воскресення — то перемога тіла, того самого тіла, що, здається, зраджує нас і спричиняється до поразки: утілився був чоловік, а теперки заховали його й не воскресає. Смерть крадькома відімкнула, відхилила хвіртку, пустила хоробу, а потім, уже не криючись, увіпхалася й сама.

А таки було Тіло. І є Воно. Виходить, що й наша безсмертна душа злучиться з тілом — віра бо така. А поки на це смертне позираєм уже не як на нікчемне, а як на обіцяне й майже вже дане.

Незнане завзяття

 Коли знання взяти нізвідки, де не береться незнане завзяття.

Ідеєньку вбито

 Грубенького тома, повного розумними гадками пршотвору, пише, "вперше перекладено вкраїнською мовою". Підважую книжку: таки грубенька, либонь важкі в ній гадки. Пробую мову — от і збрехали, бо ні, не вкраїнська, а якась волапюцька своя.

Але то завбачливо сказано, що "перекладено", бо невідомо, хто, хоч когось і йменовано: а тим часом твір перекладено, думоньки порубано, ідеєньку вбито. І байдуже, від кого: головне, що ми бачим оцю картину нещасливого бойовища.

Справи кепські

 Я все пишу собі за дурнички, бо поважні справи всі остаточно кепські.

Негарного дня

 Чую вже скрізь "Гарного дня!" Либонь і в настановах для працівників понаписувано, що треба оце зичливо викрикувати відвідувачам у спини. А тим часом день уже добряче дніє й знати, що не гарний він, і не розумний — хоч-би добрим удався. Це таке вивели з "Have a nice day!", тільки-ж невтомний суспільний трудар-перекладар не завважив, що оте "nice" ангелянина-мовлянина геть ні до чого не зобов'язує. А тут, бач, аж краса — будь їм гарний, уродливий, хороший. Це мабуть із Галичини приблудилося: там і дякують "гарно": може шмилячи губки й солодко маслячи очиці.

Наше насіння

 Ото приведуть люде діти, хоч-би й одненьке, та й гадають собі, що "хух, одстрілялися! теперки заживемо власним, заласним життям". Який чарівний раціоналізм у геть ірраціональнім ділі! Бо-ж довічно відстрілюватимешся від власних куль, а життя — махало, поривалося, мало не вистрибнуло на пливкий перон, тільки що потяг рушив і потяг.

А стрілянина тільки-но починається: ще битиме гарматно й на тому свьті, а вже на цім — із роду в рід стрілятиме, як петарда, розпукуючись, наше насіння.

Вдруге не буде

 Маєм діти, щоб були не тільки ми, а й щось иньше сталося, йнакше. А ми буваєм лиш раз — як ніби дощ упав ось такий і вже не встане, вдруге не буде.

Уроки історії

 Ми справді маємо "уроки історії" — в нашій мові вони більше в множині, т'але досить і раз урокові приступити — й уже треба вишіптувати, виговорювати з в'язей, плечей, грудей, ребер і ніг, і животів, і ялитів. Пристрітні уроки-врочища історичні колючками беруть, печінку в'ялять. Впали на луги й на луки, на ліси дрімучії, на степи степучії історичні наші — й вітряні, й водяні, й погадані, й применовані. А ще й прилюбовані. Нападають, стисками стискають нас уроки історії.

Пху, пху! Уроки на сороки, а помисли — на коромисли. Помисли-ж за те, що зурочила нас історія. Чи не відьма вона, бува?

Одганя вода притхлею

 Щось надхнення геть одвійнулося. Мови не одібрало: можна легко набрехати квітчастого тоста чи зсукати міцну промову, а от таки духу не стало — не дихає дух, ні хуху, як то кажуть, ні духу. Не надходить і не находить неповторність. Сьвіженький вітерець не дмухне, а все притхлість і від того притихлість. А ще-ж не що давно здавалося, що на протязі живеш і таким протягом, що ну! Зачинялися двері, вікна, щоб, бува, не здмухнуло з творчого дзиґличка.

Вода — то життя, життя — то вода. І щось саме тепер одганя вода притхлею.

Чи не підспідник

 У розмові з родичем ужив слова "downshifter" — отакечки живцем і здер із ангелянської мови.

— А ти по людськи сказати не потрапиш?

Хму, як же-ж воно буде? Чи не підспідник? Отак зрозуміліше? Пішов сам під спід, поки воно ще нижче не затягнуло.

По-під носом

 Як самітно вистають без усів де-які носи! Якою самотою пишняться вуса під носами неналежними! А все-ж ліпше мати щось козацьке хоч під бульбою, кирпою, курдюком, кушкою, пипкою, ніж ота голизна й сардонічний ріт нашого спитаного сьогочасника. 

Життя без грошей

 Життя без грошей - то життя без дикого, задушливого, липкого, плутаного клопоту, життя, повне простої, легкої, властивої праці. Тонкість на гроші забезпечує тонкість життя. Але-ж як так жити?

Імітація интиму

 Навіть і заплутавшись у соцмереживі, ніхто не не хоче насправжки мережити на перепускання душевної близині. А де-ж іще нам удавати, що маєм одверті душі?

Спасівка-ласівка

 Мало що так виразно показує нашу віддаленість од колишніх предківських житків, як Спасівка-ласівка. Вже на Спаса їм потроху відчинялися двері до споживання: звідти до рук (і до рота!) викочувалося рум'яне яблучко. А по Першій Пречистій — суцільне заживання овочів своєї праці з мнясницями, весіллями й усякими иньшими плотськими потіхами.

Ми-ж собі живемо за тією приказкою, що "їв-би в в піст, дак не дають і в мнясниці". Або ще: "є ложка, та миски нема". Спасівка в сьогочасного православного християнина — то час остаточного відпусткового напруження останніх сил. Ще постом розтринькується вщент гірка пандемічна копійка. А там уже ложка шкребе порожню миску, а далі — черпає ту пустиню, де малося бути мисці. 

Боже, поможи!

Заливнеє

 На заливній стації "OKKO" сушарка до рук у вбиральні грайливо запевняє кожного: "Сохну по тобі!". З технічного погляду неправда тому: нічого вона після мене не сохне, бо вже висушена сама собою. Т'але OKKO'ове око не туди зирить. Воно позирає на московський взірець. У нас-же й сохнуть і дуріють через когось або за ким. Це коли женихання розладналося. Як ув OKKO'а з нащою мовою.

Щасливий чоловік

 Щасливий чоловік ув однім має недолік: не сьміє признаватися до гурту нещасливих. А там-же всі наші — лиш одненького недолічилися.

За ставлення

 Я маю ставлення до майбутнього таке филозофичне, що за його зовсім не думаю. За майбутнє — ставлення обмірковую на всяку діб. І знай переставляю.

Дармовисики

 Теперки знаття ангелянської мови тільки заваджа. Заваджа чудуватися з дармовисиків ангелянських слів — милуватися, зачаровуватися, кохатися. Вони, ті слова, навіть і не для краси — ніяк у сьвіті вони не потрібні. Але кому треба сьвіту без непотрібного?

Серце як середина

 Чи можна все вбгати до середини, в серце? Й ціле своє єство й окіл, і цілий сьвіт? І далі вже з того сьвітного плавака безбоязько оглядати темноту, не суцільну там, куди ще добива твій скупчений посьвітач.

Як те сонце

 Foolery, sir, does walk about the orb like the sun, it shines everywhere. "Дурість, паночку, кружить навколо землі, як те сонце, вона сяє всюди."

Дурість і справді впевняє нас у своїй астрономії — иньшої їй і не треба. Щира дурість щедро осяває кожен куточок, обдаровує теплом усяку людинку — ми всі загріті від неї. Немає тої гущавини мисленого лісу, де не грали-б її зайки. І, скажіть, хто й що живе на землі без цього сонця?

Ні хуху, ні духу

 Як-би ту мудру, велико духовну голову спитати, чого вона бажає, то вона сказала-б: квітування й овочування в оновлюваному тілі. Та тіло знає своє: воно поклало собі занепасти й умерти. І зробить те, поки голова квітуватиме й овочуватиме думкою. І що тоді буде? Чи десь засьвітиться, чи десь погасне?

Даремна надія

 У нашому бюрі є таємна шухляда — коверту з листом про надію приліплено до дна. Сама вона там і одна. Приємно знати, що вона там, тихцем витягнена з Пандориної поштової скриньки. Одначе ніхто не полізе до таємної шухляди, не шарудітиме під її сподом, не зцупить і не розпечатає листа — щоб не побачити, не читати простого, одним одного безхитрого рядка з даремною надією, що порожніми очима визира з кожного буковного отвору.

Купило й культурило

 Що й казати: культура варта грошей. Принаймні в знаному мені англосаксонському сьвіті: дороге виховання, дорога наука, кошти показувати, виставляти, видавати. Дорого коштує культура, та дорого й продається. В нас так то воно так, але й трошечки не так: викинь гроші на тую осьвіту, а потім, не обкидавши грішми, викинуть і тебе.

Й однак я цілий свій вік ту культурку призбирував: тепер можна подумати, що грубі гроші за неї плачені й на добрих продавців пішли. Гулящої готівки не маю, одначе щось таке ніби дороге за плечима тягаю — скарбоньку таку чи що.

Біжить час, минає нас

 Біжить час, минає нас. Біжить, куди йому треба, — от як грубо відштовхнув старе: полетіло в яму, забилося, забуло, куди йшло. Плигало, метушилося, думало, що прудко, необзир біжить, але набіг Бігун — минає нас. А ми-ж думали, що він сам собі мина.

Цар Час

 Цар виходить на найвищу гору міста, що сам збудував: бачить палаци й кам'яниці аж до перших і других мурів, валів і ровів, осад і садів, бачить золоті лани й зелені ліси, бачить могутні річки аж до моря й уже добачає голод, моровицю, війну й руїну, що здалеку підбираються під славний царів город. За потугою суне сама смерть: викошувати ту траву, що вже ніколи не виросте й не насіється.

Високо стоїть цар, вище вже не стане. А за його спиною, поклавши важку руку на людську голову височіє Цар Час.

Комплекс ім. доктора Фавста

 Хоч-би який мудрий і легкий на руку був чоловік, але нарешті натрапляє ногою на такий щабель, коли кортить мудро й легко пережити минуле життя — хоча-б на те, щоб знов побути молодим і з того щасливим. Знаючи все, що було, й де-що з того, що може бути, потрапив-би зажити жадібної втіхи намісць овочів неминучих хиб і помилок, а також ненастанного, невблаганного тілесного занепаду. 

І чого-ж треба докторові Фавстові — мудрости, науки, визнання? Гай-гай! Кортить його радощів, принади, бо та, що була, чи забулася, чи не добула, чи й не здійснилася, як той казав, через не залежні від нас обставини. Ах, вигнати-б ту мудрість і науку зо спальні, вітальні, їдальні, щоб не підказували, не попереджали, не заваджли пожадливому заживанню минущих розкошів!