Скрізь і наскрізь

Чи не прибрати слова "несмак" зовсім із мови? "Смаку" стане на познаку, бо його жмінька. А несмаком дихаєм як суспільним повітрям. То чи варто помічати, позначати окремо таке, що скрізь і наскрізь?

Як віл на рогатину

31-го грудня і 1-ого січня впевнюєшся, що в кожному чоловікові, хоч і з якими найвишуканішими вподобаннями, десь причаїлася ота славлена "пересічно-статистична телеглядачка". Треба її лиш вистежити, зацькувати й вигнати на рогатину.

Казала Настя

Багато хто в Україні волів-би п'яно заснути на 2019-ій серії і переспати 2020-у, а як доведеться, то й іще де-кілька. Потім прокинутись - а вже дві тисячі якась там на третьому десятку. І, добре виспаний та спочилий, жваво намагаєшся зрозуміти, що сталося в попередніх серіях, радісно впевнюєшся, що нічого істотного не перепустив, опроче як страшного. Але... казала Настя: як удасться.

Трепет послухання

Розумію По: треба писати так, щоб самому страшно стало.

Не млосно й не нудно

 Оперові лібретта спрощують, що вже можуть. Та однак нічого не втямливо. Когось це засмучує, а мене тішить: не люблю занадто зрозуміливого. Знавцем і так зрозумілого бути дуже нудно. 

Тьма й темінь часу

Коли людство мірялося, ще замолоду, уявити незліченність, то бачило темний рій, хмару-хмарою - так, що аж тьму. Потім виявилося, що тьма - то тільки тисяча, й поклали вважати тисячу безліком. Далі сказали: ну, тисяча й одна. Й усі зразу втямили, до чого то воно.
От і я серік поклав собі створити безліч дописів - ну, тисяча й один. Тяжко працював і домігся. Т'але з тисяча першим вискочив і другий, і як стій показалася близька скінченність - і рокові, й часові. Тисяча скількісь - і на тому квит.
Ні, таки не дається нам та сила-силенна.

Вдавання кумедій

Мистецтво справжнє, коли воно правдиве, але правдивим уповні воно бути аж ніяк не може, бо саме є штука, штукарство, вдавання. Вдавання того, що зроблене від людини, може бути прегарним, що вчинене — може бути вкрай добрим, що творене від тварі — може бути досконалим, а плоджене від плоди —тривким, як не вічним.
Є ще мистецтво жити в своєму народові: вдавати, що він гарний, добрий, правдивий і вічний, не вдаючись до блазенства.

Щоб знову не вкопали

От кажуть, корисні копалини. А чим-же такі корисні, як воно полонізм? По нашому-ж "викопини", хіба ні? Поки сусіде копають, бо мають, що рити, ми собі по пунктах розбираєм: все, що можна викопати, - викопне. Що таки викопується - викопуване. А викопали що - то вже воно викопане. Істоти бувають викопані й викопувані. От, приміром, такі як я, що живуть розкопами чи то завмерлої, чи то вмерлої мови, - викопані. Ми не самі, бо є ще викопувані. І дай Боже, щоб нас таких усіх назад не вкопали.

Чим накипів баняк

Якось раз я борсався в тенетах Мережі, а поруч борюкався якийсь дивак. Я все приказок насипаю, сиплю, так мовити-б, невід, хоч сам у ятерині, а він причепився, що лиш ідіот приказками говорить, бо своїх гадок не має.
От і розсудіте-ж теперки. Я колись написав був, що "чим душа живиться, тим і живе". Гарно, еге-ж? То, власне, була моя розгорнена вкраїнська парафраза вичитаного по всяких книжках духовних. За автором шукав-шукав, але не знайшов. Дарма, сьвятий не покривдиться. Так і минулось.
І от сьогодні чую з народніх трускавецьких уст: "Чим баняк накипів, тим буде смердіти." То де більше живчика?  

За геологію

Лагідна вкраїнізація може тривати мільйони років - то субкультурний процес, се-б-то геологічний.

Дається перед

Входження в дійшлий вік дає перед, бо життя вже зроблене, й відносно порядне, тож усі дальші хиби й химери можна буде просто пояснити: борода сивіє, а дід дуріє.

Незручно й неприємно

Категорію "вкраїнофільства" треба категорично поновити. Вже років 150 вона перележала, прохолола, забулася - от і гаразд буде. Бо "хлопоманія" - архаїчна й уже тепер намісць образи становила-б просто собі кумедію. "Народолюбство" також більше не сприйметься поважно в такій зрілій демократії, як ото наша.
А "вкраїнофільство" - що-ж воно таке? У Кримського читаємо: "Петрусь, в чутку паннам, завважив сестрі по вкраїнськи (хоч українофілом не був)…"
Ото й усе: як завважиш комусь по вкраїнськи, то й не буде вже питань "чого?", "на віщо?". Так і знай, що вкраїнофіл - такий, що має чудернацьку примху говорити тією мовою. А як не вкраїнофіл, то просто піддрочує, бо знає-ж, лукавий, як то воно незручно й неприємно.

Як вони

Я про кожну свою річ можу окрему довгу казку сказати — як разом Ганс, Християн і Андерсен. 

Невдалий мізантроп

Нині в Трускавці, в павільйоні, натрапив на дуже привітного дідуся з пишними гетьманськими вусами. Я вже думав був зробитися старим безлюдком, а от тепер ізнов хочу стати таким привітним дідусем.

Після життя

Треба таки виховувати діти якось по християнському: як не віра в хаті, то хоч якісь европейські культурологічні шпалери на стінах, а будуть. У житті, а може й після його.

Голос спід споду

Той голос, що народжується десь нижче від черева, а далі рине в суремний ніс, — чом він не лишиться густи й гускнути десь під склепінням свого спорожнілого переляканого мозку, чого лізе мені в голову?

Народження Венери

Друга пучечка на ступні Ботічеллієвої Венери, що є найдовшою й тим самим віщує смертним ортопедичні лиха за життя, показує боговитість красуні, бо богівні до ортопедії байдуже.

Без пробудку

Треба дати й пристосуванцеві шанс лишитися в надрі рідної культури, оборонити і його. Він, звісно, від безґрунтовности не помре, але зомліє, так собі культурно, й нікому буде його очутити. 

Як не мовчати мовчки

Він іздибався з нею геть випадково. І озирнувся: ах, яка краля! І побіг слідком, і наздогнав. Їй спершу було байдуже, аж потім чи то пригледілася, чи то притерпілася. Але жили вони довго й удвох щасливо. Хіба що чужі настирялися, налазили. Вже скоро й казці кінець. Та він не хоче, щоб вона померла того самого дня. Хай іздибуються, хай озираються, хай біжать слідком, хай наздоганяють уже без нього, вже після нього. Аби не німотствували.

Welcome to the club

Оті людоньки, що, дай їм Боже здоровля та гаразду всякого, вже знають українських десять слів і тільки три поплутали й ахвішку не так назвали, але вже вилізли в Усесьвіт і відтіля проповідують усього по десять: десять приказок, десять загадок, десять бек дитині, що воно ляка, - де вони взялися такі... неохвіти?
Це вони викрикують, поки самі не забули. Але слід-же народові й правдоньку сказати: рідну мову цілий вік учити й перед смертю розплакатися над нею... од ізнемоги.

Історичний пристріт

От кажуть "історичні уроки", "уроки історії", що треба їх нам товкти. А що там учить? То-ж наврочено, того й вроки-уроки. Як пороблено тобі, не до науки вже, а до спеціяліста, щоб одшептав. Може кому з націй ті уроки й до шмиги, а нам таки вадить наука історія. Незлюбила вона нас, мачуха, а за віщо - не скаже.

За кураторство

Релігійним людям, релігійному народові, малому стадові всякий безвірник хоче стати за куратора: організовану церкву слід-же зорганізувати. А нам кураторів не треба, нас Бог пасе. І Йому не треба. То вже ви собі.

Нахід усього доброго

Прокидаюсь у досьвіта, переглянувши через ніч де-кілька повних серіялів страхіття. І раптом чую з-під сусідньої ковдри сонне белькотання: "Нахід усього доброго!"
А то Тиміш, наш найменший, умовний восьмирічний малюк, ще звечора забрався до батьків у ліжко як не спати, то хоч засинати, й так і ночував. Потім питаю його:
- Де ти взяв оту фразу, з книжки вичитав?
- Та ні...
Просто він іще поки так живе - слава Богу.

Аж гульк - зима не впала

Скільки разів ми це чували роками: "Ах, як обридла вже та зима!" Серік уже добре таки надбридне весноосінь.

Без бою, без крови

Оце пісенне, наша клича теперки: "Я не здамся без бою!" От і думаю собі: адже-ж по наськи "без бою" - то й "без боясти" буде. То що це в нас: бій чи бояння? Без чого ми не здамося?
Ах, скажуть, та це-ж поезія, брате, "П'єро кохає"! Так, поезія. Кохання любови без вистигання. Кохав, викохував свою любов, а овочу й нема.
З поезією в нас іста архаїка: як не засьпівати й не заграти до слова, то й слухати ніхто не буде. А вже читать! З усім тим, настрій лишився аж надто поетичний, хоч і без пояснювальних слів. Дуже не до речи...

Dziękuję bardzo

"Дуже дякую!" - добре, бо польське.

Every bullet has its billet

He, who wouldn't bite the bullet, might have to bite the barrel.

Зазувисто та вільно

 Нас накрило вже тепереньки цілим окіяном московської культури. Ще не була відійшла окіянова хвиля московська, а вже от нагодився і сам окіян. А на поверсі пливає ще й нафтова суга власного розливу. То й що? Житимем на дні глибоченної культури. Й виконуватимем пишно-велишні рухи борні. Бо навкруги зазувисто та вільно.

Кохання в картах

Чудово це в Кримського: «...вченики якось підслухали слова самого директора: "Людині треба душевної боротьби. Як-що тая боротьба не нагоджується сама собою, природно, то треба її вишукати, викликати штучно. От за що я кохаюсь у картах.» 
І от на що в нас у Київі наставлено скрізь стільки всяких "лото", глухих та темних. Всередині не бував: боюся поринути в вир душевної боротьби. Але певен: там бурують надлюдські пристрасті. Й справді, чи є де-инде місце на борню душі чи просто якусь природню людську боротьбу? Звісно, що ні. Це-ж Україна, товариство: тихо, як і року 1890-ого. І доводиться нехотячи кохатись у картах.

До ґрунту

З мене ледачий копач - у тім, нерано вставши, каюся, за тим побиваюся. Але й зовсім мало зробивши, трохи поколупавши, вже встиг до ґрунту докопатися. І теж бачу, де, як сказав той поет, але буденно так сказав, "був пустар одвічнодикий". Був і, здається, досі є.

На материк

Лагіднішого вкраїнізатора, ніж я, і шукати годі. Може я на те й зробився вкраїнізатором, щоб виявити свою лагідність, що мало де поза тим виявляється. І, лагідним українізатором бувши, я мало розчаровуюсь. Бо хіба лагідність ладна розчаровуватись?
Але навіть і я иноді здаюся сам собі передовиком-комбайнером, що зопалу виїхав жати та молотити на материк.

Мудрість по шкоді

Мудрість по шкоді стала-б геть непотрібна, якби ми вміли напинати мудрість у момент шкоди. Тоді шкода стала-б таким зосередженим чином, що ніколи не настав-би час по шкоді: чинячи повсякчас, нема коли озиратися на вчинене й можна просто жити.

Газард

Усе своє надпоривне красномовство, небуденне завзяття, увесь запал аж до снаги, всю збройну потугу свого розуму денеякий чоловік гуртує й упевнено веде на війну з рацією.

Самохіть

Треба братися до життя своєю волею. Звісно, брати помалу, де можеш стати: хоч на одній нозі, хоч на шпині - там, де життя стерпить, а ти здержиш власну хіть.

Наша грошина

Багато що в українських житках нагадує нову 5-гривневу грошину, що вартістю виробу й красою далеко вища за номінал.

Фаталістичні етюди

Фаталізм знадний, як чужа молода, але треба тямити, що після приділеної зустрічи з життям ми те життя мозолясто робимо. 

Споруджена готовність

Самої щирої нехоти до дуру й зла, як самі бачимо, геть не досить. Потрібна ще крайня, найвища тверезість і пильність, повсякчасна споруджена готовність хоч-би не приймати того.

Сита мораль

Колись я мав знайомця, що цілий вік збирав і складав дорогоцінне тоді вбрання, а потім навідило його, й викинув усе геть із вікна. Наука з цієї байки ось яка: коли народжений збирати та складати - не розкидай. А друга: в житті треба вчасно щось міняти - і то не одіж.

Два страдники

Оце питання "за віщо ви мене кривдите?" - то віддаль між Йовом і гоголівським Акакієм Акакійовичем.

На вівтар

Осьвітяне - сьвятії люде: вони покладають власний глузд на вівтар чужої просьвіти.

На водах

Українці тепер геть утратили зугарність називати речі власними, вкраїнськими іменами. А чого вартий той, хто не зугарен виразно висловити своїх думок питимою мовою? Він тільки, як той тонучий, ляпає язиком і руками по воді.

Два сьвіти — два способи життя

 Ми живемо, як не рівночасно, то вже рівнолежно, зразу в двох сьвітах: один зовнішній, речовий, моментовий, бистрий. Другий — унутрішній, де незалежно від нашої присутности й уваги б'є хвилею окіян духовний.

Робочі ждуть

У мене як у Голохвостого: вже того багацтва! А краму! Ще й, як мовляли Свирид Петрович, "робочі ждуть". Ну, хоч не на Хрещатикові, а таки ждуть. І чого ждуть? Заплати вони ждуть...

Перше й друге

У першій половині життя треба статися чоловіком. А вже в другій - ним залишитися. І як-що не вдалося перше, то можна не журитися й другим.

Boomerang children

Усі діти - бумеранґи. Просто, раз жбурнувши, треба терпучіше дожидати повороту. Бо терпець батьківський довший за мисливський. Там, де ловець разом біжить по здобич, отець знає: поживи не буде, а палимон прилетить.

Прості закони

Є найпростіші духовні закони, що їх годі не знати й найнедуховнішому, й найпростішому духом і душею. Ось один такий: "Хто сердить ся на брата свого без причини, на того буде суд; а хто скаже на брата свого: Рака, на того буде громадський суд; хто-ж скаже: дурню, на того буде огонь пекольний." Хай зголоситься той, хто цього не знає, не чує серцем з маленства, з колиски!

Однак не має лекшого в нас, ніж дурнем ізробитися. Недурно-ж і народ сказав: з дурнем зчепитися - дурнем зробитися. А зчепившись, зробившись, чого тільки не наслухаєшся недуховного... вже від своїх.

Найкращі интереси

"В усіх своїх діях дорослі мають ураховувати найкращі інтереси дитини" - така ахвішка висить у Київі. Згоден і цілком. Мені теж до мислі лиш найкращі дитинячі интереси. А вже интересів не таких красних і врахувати годі - незліченні вони тепер. 

Упало з воза

Чоловіцтво, а потім і все людство дуже довго виробляло шляхетність - як розуміння, а потім іще як чин. От уже шляхетність назвалася, якось зароїлася, але минули століття аж поки щось таке сталося-доконалося. Сталося грімко, по лицарськи, а коли, з якого селянського воза впало, де пропало - не зчулися, не знаємо.

Як і прохали

Серік ми переконливо доводимо, що наша ненька Вкраїна - то таки Европа. Доводимо підсонньово, а по европейському кажучи - кліматично. Зміни суть. То зміни кліматичні, а отже - неминущі, як і прохали.

Кругом, як в усі

Критика не помічає ось чого: вона не помічає мене. А я-ж вірний апостол Шевченків! Скільки в моїй творчості Шевченкового духу! Але щось якось невкміту. Люде дарма, а от комісія  Шевченківської премії важить і дуже. Хіба-ж тую премію не за Шевченка присуджують? Бо, бач, його вона, а не чия. Либонь треба до духу додати букви, титли, коми. І прізвище Шевченкове до всього приліпити, бо поки кругом, як в усі, все мовчить.

Міриво сьвіту

Екзистенціялізм - гучить грізно. А значить просто: людина є міриво всього в сьвіті, але сьвіт сам безглуздий, тому міриво-людина міряє безглуздість сьвіту, однак не пояснюючи його. Бо що тут пояснювати, самі подумайте?

Новочасною добою

Ми в Україні завсігди гаразд знали, для чого народжується людина. Людина народжується для стражданнів. От хоч узяти ту верству, що тепер саме відходить: чи-ж вони не набулися на цьому непоправному сьвіті? Чого вони не зазнали, в чому не зневірилися, чого не досьвідчили?
І от вони відходять, як і жили, як пробували тут іще їхні діди-прадіди: злидні, тяжка праця до останку, байдужість суспільства, що й саме вже немолоде, аж крекче, бідне.
А їхні онуки? Е, то вже краяни йнакшого сьвіту! Виходить так, що більшість із них, утішившись відносно здоровими і можними молодощами, ще житимуть до 150 років у добрі та гаразді. А на якій волі - як ті дички! Який-же буде глузд у їхнім житті, в чому школа, яка наука?
Одна надія на славну Вкраїну: ми тут уже якось примудримось, щоб тим, хто не повтікає до нового широкого сьвіту, й новочасною добою було сутужно.

Причетність до справи

Усе, що я можу вигадати, що пишу, Бог уже має. То радість причетности так тішить.

Знудивши втіхами

У зубожілім суспільстві я вбираюся як попадя. Це ознака переситу.

За теє заплата

Найцікавіший гонорар, що я будь-коли діставав за відносне знання ангелянської мови, - пів пляхи віски. Повна пляха - то звичайний гонорар (не дурно-ж галичани звуть його "почесне"). А ту маєш пів плящини. Коли побачив теє дно, зразу второпав - це моє.

На словах так, а на ділі инак

Здається, не треба передавати власній голові олії, щоб із'ясувати, що слід і собі виконувати те, що сам иньшим загадуєш і радиш. Але наші мудреці ще мудріші: вони лиш підказують, як ті спортові напутенники, що самі колись чи грали, чи гуляли, але тепер із своєї лави ліпше за всіх бачать поле. Але, самі знаєте: вже тепер тільки на словах.

Чи пішов потяг?

У нашій мові потяг має від'їзд, вирушення, вирушання, виряд, вирядження, видряджання: мова щедро пропонує з'ясовувати ознаки підмета й присудка. Але залізниця, киваючи пальцем, відхиляє: тільки "відправлення", друзі; поки ви своє переказували, потяг уже рушив і пішов, пішов, пішов...

Наше воскресення

Що-неділі ми згадуємо чи спитуємося забути воскресення. Для християнина дуже важливим є пам'ятання про те, що доведеться відродитися саме в своєму тілі, власною особою. Це ще на початку духовної виправи накладає чуття належної відповідальности.

Страх перед крахом

Життя - не забава. А як забава - то вже конче старогрецька трагедія. Відсидітися в глядацький залі, полекшено поплескати в кінці не виходить, бо так усе интерактивно. От лиш одна нестемнісінька правда: перепетії завсігди передує анагнорис. Перш ніж упасти, побачиш, куди.

На видноті

Сьвітло правди саме тікає надмірної ясности.

У попа здачі, як у кравця остачі

Не люблю доконечности, бо ще не кінець. Не люблю остаточности, бо ще не видно остачі.

І наше все, і ми самі

У нас теперки все таке мале, що легко губиться -  і наше все, і ми самі.

Хто буде жмуритися?

Леле! Як-же всім хочеться від Бога сховатися, а людям показатися!

Калина писаного

Хтось пише, бо ніби письменний і, виходить, треба. Але письменний — то ще не письменник. Письменник пише для тихомир'я, затишности. Приблизно так, як працює бухгальтер: щоб усе впорядкувалося. Це таке звідомлення, справоздання. А чи читатиме ті звіти читач, чи ще прийде критик-ревізор — геть невідомо. А як прийдуть, то стратиться бухгальтерська калина писаного.

Кліпаючи на кліпи

Кліпав на кліпи. В те, що молоді беруть тепер за любов, просто повірити неможливо. Тямиться, пригадується, а віри не йметься.

За пристосуванців

Пристосуванців аж геть ніхто не любить. Дарма, зате вони самі себе полюбляють. Саме тому й пристосовуються, припасовуються, принатурюються, приломлюються, приладновуються і прикладаються.

Своя доба

Що далі входжу в дійшлий вік, то більше пасує мені рідна мова: молодь таким уже не говорить, а я ніби буду з життя дотеперішнього: простого, добрячого, старосьвітнього. 

Безвидність

Грудневому виду не було стиду, так і люстро показувало. А це вже зранку на йому й образу нема - ввесь виробився. Десь у січні, либонь на Різдво, дуже вже потроху, прогляне з туману картина старого стилю. Так принаймні було ще торік. А 25-го грудня сьвято блисне лиш глибоко в душі, поки виду нема.

У чорній скрині

Стою, п'ю каву, а намісць кав'яника й каваря - блимає білим оком чорна машина. Пробую вгадати, якою буде роботизована кавоварка прийдости? Уявляю її знову чорною, однолитою, без жадних ґудзиків и гапличків: кавоварною для себе, не для людей. Десь там глибоко плистиме колом, кудись і нащось, густа, гаряча брунатна кров.

Особливої породи

Ібіс - то особливої породи чапля. "Ібіс"-готель і справді підноситься над булим Галицьким ринком, як та чапля над болотом, і можна бачити, що нема там уже нічого галицького та й ринку нема. Цирк - так. Але якийсь дуже тужливий цирк.
Здається, що то не "Ібіс", а ти сам ледве стремиш на одній нозі, ніби з-за муру якого визираєш і дивом дивуєшся, пробуєш угадати: хто наставив отих палат особливої породи, звідки приїхали ті мужики-архітекти, чого були вони такі лихі на киян, звідкіля притягли свою гірку колгоспну біду? 

Де спілка, там і силка

От чи можна вкраїнською мовою знатися? А водитися? Ну, хоч гуртуватися? То чого-ж можна спілкуватися?

Працюки

Поки всі кругом хапають чужі слова, я нишком викидаю їх за облавок. От, приміром, роботи - що доброго нам від їхньої роботи? Забирають нашу та й вже. Називаймо-ж їх по своєму - працюками.

Прибите клопотом

Усі знання, загорьовані похапливим людством, годилось-б уже добряче вивірити. Але пізно, бо надто вже все прибите клопотом.

Пристойна соромливість

Поки Смітів і далі називають Джонами, а не Ашкрофтами, а Мельників Андріями, а не Гремиславами, жеврітиме надія на пристойну соромливість людности.

Тіні забутих нащадків

Як-що ми плодитимемось як европейці, то до европейства не доживемо.

О!

А як чоловік, припустімо, сьвятий? То йому-ж і любок (like-ів) не треба! А чого-ж йому треба? О!

Чути й знати

Здається, саме тепер і настали ті від Євангелії напророчені часи: стукатиме в шибу - і не скажеш, що не чув; зазиратиме в віконечко - й не скажеш, що не бачив; піде - і не скажеш, що не відчув. Усе кругом чути й знати. 

Дивні створіння

Дивні створіння - то ми, то з наших голів те коріння стирчить. О! Треба казати "олені". О! Треба казати "голені". Але-ж коріння стирчить із голови й колихається перед очима, як ті зовнішні антени. І голова заводить: "Олені, олені не бриті і не голені. Олені..."
Усім убивається в помку останнє слово...

Так клопочемося

Не біймося тих роботів. От як мене може робот замінити? Я-ж нічого не вмію й саме тому всім потрібний. А робот навіть і не втямить такого. Він-же робот, йому щось робити треба. А ми - люде, ми так клопочемося.

Герпес

Гріх - як герпес. Він чи то вроджений свій, чи то повсюдний, нормальний, але напровсяк ховається десь у нервовій системі. Хоч ховається не нервово.
Його можна виокремити, вирозуміти, показати, що то не ти. Але вавки знати й чомусь неприємно.

Не вчорашній

- Будете тістечко?
- А Ви будете з Галичини?
- Ні, я з Конотопа, але шаную себе й говорю рідною мовою!
- Галицькою?
- Та ні - вкраїнською!
- Зроду-звіку в славному Конотопі не говорили "тістечко"!
- А як?
- Пундик.
- Я сього часу.
- Так і я сьогочасний - просто не вчорашній.

Сьвятий спокою, добре з тобою

Сиджу саменький посеред ремонтного румовища, сповнений мирноти, як долитий пивний кухоль. І в новій мудрості думку гадаю, поки не здурів: оце-ж вірні дружини намагаються своїх старих добре водити, щоб був зодягний та ошатний, хіба ні? Але старий старіється, і вже на тій тичині якось жадне шмаття корогвою не майорить.
А це тому, що не можна карючити нових шпалер на старі кахлі.

Вгризаючись у вудила

Добрий мовознавець завсігди має той самий вихід, що й добрий мальовник: як заїси вудила, можна почати малювати самі чорні кола, хрести та квадрати.

Пусті слова

Говорити "народ" — то просто задавнена интеліґентська звичка. "Довкруж", "зазвичай", "вочевидь" — ціла купа пустих интеліґентських слів.

Теж европейці

Якось уже позаздриш тим, хто нашою Вкраїною аж ніяк не журиться: вони дадуть овоч там і тоді, коли й де трапиться нагода. Де дадуть дати, а вже який - аби плід. Що-правда, мало, бо таки й вони европейці. 

Обліпиха

Замовляю чаю:

- Маєте плоховниковий?

- Плохо...

- Ага. З плоховника.

Кортить попити гарячого:

- Абліпіха...

- А-а-а, є.

Лустки вже не замовляю: не хочу пояснювати, що воно насправді "слойка". "Мафіни", "смузі" й иньші "снеки" знає кожен своємовний, але вони не пісні, а в Київі саме Пилипівка.

Уся наші мова в формі "рідної" обернулася на якусь цупку, дерку, невиводну "обліпиху": вона хоче жити скрізь і завсігди чи бодай десь і часом, а вже якою - байдуже, аби чай гарячий.

Иноді навіть позаздриш громадським культурникам, що грайливо намагаються запроторити за ґрати (#) "event" чи "асtivity", виводячи на люде "подію" з "заходами" і  викликаючи в народу бурю веселих учених заперечень.

На словах

Сам вигадливим интеліґентом бувши, на словах скажу, що опасуюсь интеліґентських мовних вигадок, як-що вони не мої власні. Сам боюся і всіх припрошую.

Як пошкребти

Як пошкребти московця, то вийде не татарин, а найпевніше приблизний фін. І ще пообшкрібається щось приблизно вкраїнське й литвинське. А теперечки візьміть фіна, подивіться, як він живе: чи він жадає когось іззісти? Де-хто зневажливо насьмівається: мордва, мордва! А що коли мордва зробила кому злого? Нічого нікому.
Хоч скільки тіло шкреби, а дух таки під шкурою. І звідкіля він віє й коли завіється, не дав нам Бог відати.

Справдження снів

 Я все думаю: а що відчуватиму, як Господь таки віддасть нас ЇМ? Мій рід і я особисто ніби не заслужили на це. Але-ж воно й мені буде заплата — на всю чергу з одної каси. Хоч наше прислів'я заклинає: як я не в вині, так і не станеться мені.
Що з такими, як я, скоїться? Втечем угноювати собою справжню Европу чи просто згинем, бо ресурс пристосуванства вже геть вичерпаний? Але-ж саме того вони й хочуть: щоб якось так, щоб нас не було.

Супокій навкруг панує

Чи-ж ти перший чоловік, що вкохану забавку приймає поважніше, ніж пильну працю, ніж пильне життя саме? А забавку зви, як хочеш, але ймення їй - супокій.

Щасливе потвердження

Найнадійніша підстава вважати себе за нормальну людину - то як є хтось близенько, що має тебе за непритаманного. Це - найважливіше потвердження щасливої самодіягнози.

Пригоди учать згоди

Лиш затіявши ремонт, можна починати сподіватися на заведення лагоди з нашим зовнішнім околом. Саме нищівне, важке слово "ремонт" ніби кладеться, щоб будувати первопідставу: в тебе в хаті буде так, як і в них знадвору. 

Темне письмо

Щиро дивуюся де-яким критикам: стільки поперечитувати, стільки списати - і таким темним письмом.

Як ділили батьківщину

Колись і вираз такий був: "ділити батьківщину". І багато ділили, хто що вхопить. А тепер і подумати страшно: ніхто-ж не ділить, не сьміє...

Наші поповичі

У переломовий момент для нації, держави вкраїнська культурна кляса прийняла до себе силу діячів-поповичів. І де вони, що? Зникли, розпорошилися, вмерли недобре. А я от собі думаю: а що-б було, якби вони, як і діди-прадіди, тихенько Богові послужили, за Вкраїну помолилися?

На струшені груші

Груші потрушено. Вже лежать. А тут ми прийшли - пізно? Ні, я скажу - переломовий момент: чи добре ззісться добро, чи згниє, чи ще полежить і впаде кому на прийдешню пайку?

Мандрівники на Схід

Мандрівники на Схід гаразд знають: що далі на Схід, то Схід далі.

Ближче до Гімалаїв

Ми вже досьвідчили, що люде скоро знижуються духом. Навіть як-що вони живуть ближче до сьвятих Гімалаїв і їм іще не встигли відімкнути електрики.

Персональний кабінет і Гнатова скриня

Колись, іще за СРСР, щирі й обдровані письменники писали були "в шухляду": їх мусіли, але не хотіли дрюкувати та видавати. Перед тим Гнат Хоткевич писав до цілої літеральної скрині: він спершу не встигав усього видавати, а далі теж не хотіли. І його не схотіли кінець-кінцем. І скриня його пропала. Але то сумна оповідка.
От я пишу в кабінет, як колись майстрували: там не одна, а багато шухлядок. Є між ними й потайні: там те, що подумки нотую. Теж щиро й обдаровано, але ніхто вже не мусить мене дрюкувати та видавати. І ще слава Богу, що не замкнений я до Гнатової скрині, а маю персональний кабінет.

Не як виняток

Усім самоврідкам, усім тим поетам із шкляними крильцями, треба ходити на службу, дослужитися до чину дійсного штацького радника, то-б-то до цивільного генерал-майора чи контр-адмірала, до права на стовбове шляхецтво, а потім стати ніким і ще обсаджувати якусь мізерну посаду аж до року 1920-го. Не як виняток, а як Панас Мирний.

Ключі до поеми

 Можна назвати роман поемою, й багато хто так уже й учинив. Але я назвав-би правдивою поемою доброго словника, бо там ключі до найліпших ненаписаних і, власне, нейздійснимих поем. Ті ключі лежать, кришталеві, невидимі, на дзеркаловім дні прозірних вод, де тямущий усе пробує нанишпорити їх рукою, але вони так неблизько, що ніби аж ніде.

Лежу у тихім забутті

Щоб почати творити, треба поринути в тихе забуття. Але за для того-ж таки забуття, власне, і творять. Не диво, що прочумавшись після двох проковтів дідьчого питва, творець ізчаста не здоліє глуздів позбирати.

Щоб трохи поспатись

Ми працюємо, щоб здріматися, бо пильнувати ніхто не хоче. 

Не перший пан

Люблю посидіти вдома, уявляючи себе паном - другим чи хоч і третім. Яким другим чи третім? А з приказки: "Три пани - їдні штани: котрий успіє, той штани надіє". А я, виходить, не встиг, сиджу в споднях у теплій хаті, поки дурний перший пан біга Київом у чарівних штанах, як той солоний заєць.

З-під п'яти

Як бачу в місті ошатного чоловіка, то так і думаю мстиво, що то він у старої під п'ятою, бо не дає йому вийти в люде вбраним так, як душа бажає.

Київська мова - 2

Блукаючи Києвом, заслухуєшся осінньої пісні у виконані фальшивої оркестри з музичних келехів, півпорожніх кислого, переохолодженого вина. Це репетиція кантати, вона триватиме, аж поки сніг на закапотить у скляні роти, що марно намагаються вславити небо.

Правдиві европейці

Ми просто всі дуже втомилися від нашої урочистої вкраїнської історії. Нам-би жменьку перепочити, відживитися, і можна знов боронитися в облозі, голодувати й оддавати ключі від міст. Ну, як правдивим европейцям… років п'ятсот тому.

Small peoples

А ще Черчіль якось сказав: “The recognition of their language is precious to a small people.” ("Малі народи тяжко побиваються про визнання свеї мови"). Що-ж, українці - чималенький народ, тому визнанням рідної мови вони аж ніяк не клопочуться. Що-правда, серед громадян суть і такі, що таки переймаються і тяжко, але вони як-раз іскладать саме "малий народ".

Великі народи своєю мовою не журяться, бо вона-ж у них своя - велика і єдина. А самі ці народи вчинилися з колишніх малих, що колись мусіли поступитися своєю дорогоцінною.

Люде й події

30-е листопада - день народження найцитованішого афориста Вінстона Черчіля. До того, він - улюблене джерело на безпритульні, здебільша вигадані чи стерилізовані мудрощі. Тому вкраїнці полюблять наводити Черчілеві вислови в перекладі з московської чи просто нею, щоб і кінці в воду, бо там з тим гостро: сказав та й квит.
От, наприклад, із улюбленого интеліґентним народом: "Ми живемо добою великих подій і мізерних людців." Ніби сто років тому, обідаючи (звісно, в клюбі), сказав із якогось, як тепер мовляють, ґльобального приводу.
До славного 145-річчя славетного красномовця скажу свій афоризм: "Ми живемо добою, коли маленькі люде своїми маленькими пристроями навчилися безнемірно побільшувати себе й без міри применшувати події."