Нікчемність одного великого села

 У славутній ґльобалізації вартість одного села вменть стає сьвітовою нікчемністю. А сьвітова нікчемність одним ментом стає вартістю одного села. Теперішньою добою вже важко здумати думкою якогось сільського директора школи, що заживає слави й утіхи, напучуючи кілька поколінь хліборобів, навчаючи діти й пишучи книжечок з простими настановами, що як не вільно любити Вкраїни, то треба любити маму, батьківську домівку, своє село, трохи рідну мову, що де-далі робиться зручно схожою на мову далекого, т'але щасливого вирію-комунізму. І все це — сторожко шануючи пантеїстичних чотирилітерних СССР і КПСС.
Ні, в великому, як концентраційний табір, сьвіті вже немає нічого добрячого, патріярхального, чемного — все розглядається в ґльобальний дрібногляд і всі прикидаються циніками, щоб ненароком із споживачів не розжалували в киніки. 

Ориґінальні мови

 Українська мова, відмінно від кожної без вийнятку иньшої мови, ориґінальна не своєю особливістю, а своєю схожістю на одну дуже ориґінальну мову.

Як було гірко

 Моє покоління прожило суцільне весілля: ми кричали "гірко!", а всі цілувалися.

Моє ориґінальне покоління

 Моє покоління — дуже ориґінальне: воно прожило від "неориґінальність, бо страх" до "неориґіральність, бо неміч".

Не вовка, а овець тут треба жалкувати

 Ніби вчора були молодечі злидні, а вже взавтра — старчача старість. Ні за чим не шкодую. Бо в проміжку було кохання. Кохав Україну. 

Любить Україну

 Любить Україну — то не як пиріг. То ніби ти — пиріг з любов'ю.

Віра в перехід

 Міґрант — то людина одного-єдиного покоління.

Хоч з котрою ся спізнаю, взаємности не дознаю

 За молоду я цікавився найбільше собою й дуже любив слухати, що люде за мене думають. Люде відповідали мені обопільністю: розповідали охоче, що поганого та злого про мене гадають. Тепер я можу годинами слухати чужого без найменшого хотіння навіть під чарку переповідати давно знайоме й уже набридле своє.

Багато спіху, та мало поспіху

 Доспіх — то щастя. І подивіться тепер на щасливість "успішних" людей!

Два божки

 Божки щастя й заздрощів стоять ув одній кумирні. Ще й на одній поличці.

Струнко, до прапору!

 Якби-ж то наше панотецтво було надчоловіцтвом, то його побожно зашанувало-б не тільки церкволюбне жіноцтво, але й ми, грішні мугирі, трішечки бадьорилися-б і вже менше заслуговували на традиційні роздуми церковної педагогіки. Кажуть, із панами не міряйсь губами, але хоч мало-небагато набундючити губу можна.

Порося у квік, а баба у крик

 Увечері вічна тиша Всесьвіту на лоні матері нашої природи вчуває виклики живоття: крюкання жабів, цьвірчання цьвіркунів, а десь іще підвідьомкання перепелів і хававкання перепілок. Тиша відповідає ласкавим шелестом, шерехом і невиразним заспокійливим шепотінням.

Чом не послухать, не відпочить ухом і духом? Коли-ж ні, люде витягають на лоно якесь грубе приладдя й заходжаються глушити сьвященну рибу тихомирства. Глушать музикою — не то записаною, ба й народженою в глухій студійній скрині; глушать какофонією, створеною від того, хто ватяними навушниками законопатив свою колісну ліру.

Пнеться із себе глухий, бездухий крик, підперезаний вірою в силу дурного слова. І за тим криком уже не чуть клекоту, кевкання, навіть курлюкання.

Якби-ж то вдарили, як культурний грім, Бранденбурзькі концерти Бахові! Всім-би враз стало соромно за німотне мукання й не тосканську тасканину. Всім, окрім Баха.

Барокковий Зевес гидливо відвертається від людства, а барокковий Прометей одчайдушно кричить йому... т'але-ж не чуть! І розжалуваний титан домахує руками, ніби зараз тобі злетить і безгучно закурлюкає...

Нудні веселощі

 Думаю написати грубезного тома, сповненого й перейнятого християнським моралізаторством. Як буде всім нудно! — аж мені весело.

Усе, що варто знати за брендінґ

 Усе, що треба знати за брендінґ, знаходиться по старих словниках: брендінґ — це таврування. Хіба що тепер без шкури, а так — пшик у порожнечу.

Схиблення проти Першотвору

 Господи прости, ЯК-ЩО я помиляюсь. Господи прости: я помиляюсь.

Організована зустріча

 Зважуючи заперечення проти "organised religion", слід зважати на теє, що "organised" тут означає соборність. Князі наших колишніх племен, тих, що згодом стали християнськими народами, були зачаровані саме ладом соборної Церкви, гармонійною красою першого місця, однаково неприступного для всіх, окрім самого Бога. 
Церковна бабця й досі міряється накрити чуже місце старою торбою, повною марноти та біди, т'але посісти того місця не може, як не посіли й не посядуть його й гордовиті царі. Бабця з торбою й цар з короною — дотеперішні закиди соборній красі. Але той, хто закидає, сам опиняється в торбі й короні. Зустріча з Богом особиста, та не окрема від людности. Як-би та зустріча була відрубна від нашого синівства, батьківства та братерства, вона могла-б бути страшенна.

На "с"

 Тіло ходить по своєму городу й бачить, що там усе росте, цьвіте, родить, оновлюється й готове так жити вічно. Усе є: смашне, здорове, сите, довільне. Але чогось скрізь лежить якась сіть.

— Ти чого тут лежиш? Як звешся? На що ти, на віщо?

— Сама не знаю. Лежу поки-що. Якось на "с" називаюся.

— Сітка? 

— Може. Ловити й оплутувати. Т'але то потім, як настане негородня пора.

За видих

 Колись зідхали з полегкістю. Тепер усі "видихають". Якби не видихали-б, то либонь виздихали-б.

Двоєслів'я

— Життя — то школа виживання, хіба ні? А що то за школа виживання, де виживають усі?
— А що то за школа виживання, де не виживає ніхто? Життя, хіба ні?

Тілесний протест

 На знак протесту завсігди заголювали молоде, гарне, пещене тіло. Проти чого протест? Протестує душа проти втрати молодощів, краси та плекання. Т'але знає, що пізно — й не показує вже нічого.

Титанічна огуда

 Прометей усе щось людям давав, додавав, передавав. А решта титанів просто мовчки журилася людською недосконалістю.

Позичка й застава

 Хоч ангелянська мова нас зовсім не потребує, вона позичить і не поверне. Хоча нас уже на Москві застановлено.

Стражденна путь і процесія

 Хоч як називай "крестный ходъ", а по нашому воно — "процесія". Я можу на обходження піти — навколо церкви. А так несу хреста мовчки та завжди — бо то такий наш хрестовий шлях, наша стражденна путь.

До любости

 Не можу намилуватися на те, як люде собі подобаються.

Новини моди

 Новина моди така, що з одягу лишилася тільки білизна. Як вийти на люде в спідній одежі, то може ще хтось і пороззявляється. Вбираємося для себе, щоб створити спідній настрій. Ніхто не дивиться на оболонку, вбачаючи лиш тілесне зеро. Скоро навіть татуювання не помічатимуть, ніби відвідувачі на виставці плястинатів.

Подорожня забава

 Розглядання здорових способів жити — то невинне гайнування часу дорогою до ями.

There's no day like Doomsday

 Imagine all the people living for today… Хму! Ну, принаймні ця ленонівська мрія таки справдилася. There's no day like today — indeed! А християне нишком собі: "There's no day like Doomsday..."

Напис на руїні

 Як добре, що я з-замолоду не наколов собі тіла! Ніколи не вмів жити нинішнім днем. Хто читав-би оті наґрамузляні харки-макогоники на теперішній моїй руїні? Не треба знати гієрогліфічного письма, щоб розібрати ту брехню: "Я — небесне тіло. Я — молоде, я — гарне, я — вічне".

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,

Собі оцю гробницю збудував...»

Незнать-що

 Майстер татуажу — то феномен нашої доби. Тепер багато охочих і зугарних докладно та ретельно робити незнать-що.

Як воно робиться

 Ніхто нічого не читає: кажуть, що ніколиться їм, дуже в роботі. Моя рада така: як робите ви не діти, а так, якусь дурницю, то почитайте вже лучче. Так начитаєтесь усячини й менше наробите того, що ви оце робите.

Тісні велетні

 Люде почали дуже вже рости, але на віщо — невідомо. Жити їм у мікропросторі, робити мікрорухи. Он дівчата як валькірії, а літати їм цілий вік — економ-клясою. Конем гуляти ніде й не треба. Що більші ростуть, то менше їм місця дано. Колись було виїдеш у степ: ніби комонний, збройний, а лячно — такий кругом сьвіт величезний. А тепер хлоп лиш два метри, а вже все округ играшкове, боїшся до рук узяти. Хіба що вавилонські хмародери деруться, куди не треба. Т'але без нас, без нас: там сидять иньші велети.

Недохрищені

 Химка була Христині бабця, а Харитина — мати. Але Христини не стало на селі — десь іздиміла. Далі вже Анжелка привела Діянку, а Діянка собі — Крістіну. Чого це мені здається, що якісь ми знов недохрищені?

A feat of imagination

 Панотець із паніматкою женили сина, то й станцювали проти ночи щось таке, що нехореографічно зветься "повільняк": ноги вже не ті, та й паніматка має храп на панотця за своє, за давнє. А музика до танцю гарна й слова ваговиті:

"Imagine there's no heaven, it's easy if you try
No hell below us, above us, only skies
Imagine all the people living for today, yah hey yeah
Imagine there's no countries, it isn't hard to do
Nothing to kill or die for, no
And no religion, too, oh
Imagine all the people living life in peace, yoo ooo…"

Благословене будь, незнання мов! Ленон собі побавився, а подружжя трохи полагіднішало від тої забави. Войова домова церква трохи побула церквою переможною.

Як перевелися мамути

 Знайомий дав доньку заміж. Як тепер між людьми ведеться: пожили на віру, повірили та й побралися. Дуже тішився батько, т'але раптом дочка каже: заськи, будем брати шлюбну розлуку. Знайомий — чоловік дуже делікатний і до дітей ніжний, як контрабас. А таки якось вигадав часинку, питається в неї:
— Що-ж ви, доню, розходитесь, що там за причина?
— Дак він, тату, ідійот. (Без оклику)
— Овва! (З окликом) Ти поспитай мами, хай вона розкаже, як з ідійотом жить, сорок років уже живе.
Не спитала. Досьвід життя з ідійотом уже геть не цікавить молодичок. Отак і мамути перевелися — ніде їх тепер нема, а були скрізь: кудлаті такі, гарні, з довжелезними бияками. Та що-ж удієш: ідійоти були. Бо мамути. Як-би не ідійоти, то не були-б і мамути. От і перевелися. 

За кровистість

 Щоб пережити відплив молодняку й не дати народові згинути від згуби крови, треба бережке плекання замінити екстенсивним виробництвом. Тоді в веселому товаристві втрата найдотепніших не буде такою сумною. Бо спиняти кровотечи, здається, нічим — можна надолужувати лиш кровистістю.

Гра без правил

 Здається, всі вже відверто поохотилися грати за московскими правилами. Хоч у копаного м'яча, хоч у копану війну. Либонь це тому, що на Москві ніколи не знали ніяких правил. 

Старий і книжка

 "Старий і море" — то книжка про старого письменника й славу. Гемінґуей на книжкову принаду, мов той парубок у струмку, упіймав собі віночка. А далі славетному письменникові треба було знов виряджатися на риболовлю. І ловити ще більшу рибу. Це довело старого до краю. Книжки чомусь ведуть до краю письменників, а не читачів. Може, воно й добре: так менше пожере закрайня провалина.

Невіддана решта

 Мудрому та гарному не варто сподіватися, що решта сама зневажатиме себе так само охоче й пристрасно, як зневажає її він. Тут до мудрости та краси треба ще й сили переконування.

За добровдалість

 Чоловікові що-тижня треба нового кохання. Себ-то що-тижня слід викохувати, плекати якусь нову чесноту, чинити новий доброчин. Доброчесність — окраса християнинова, бо скарб його на небесах.
От скажімо, якась унія вмовилася, що легко буде державувати, як урядити вартість, а не цноту. І тих вартостей цілий гурт, аж на скарб назбиралося. От кохають свободу, свободу від доброчесности. Плекати, бач, треба свободи, а не чесноти. То й що мені з того? Чи-ж на небі в мене пашпорта спитають? Ні, на небо подаватиму щире серце, без зазначок про християнське прибуття й вибуття.

Доконаний присуд

 Осуд — то суд, де через неприбуття осудженого, присуд виконується на судді.

На спомин безсмертя

 Як ніхто не може бути здоровий, то хтось принаймні має того прагнути: на спомин безсмертя, нам призначеного, т'але страченого.

Здумати думкою

 Мова — така тонка матерія, що її навіть і немає. Просто гучить десь невідомий духовний сьвіт, а всі чують і ніхто не тямить. Мудрі мудрують, але як не тепер, то потім налучаються на богословію. А дикі з ляку кленуть та матіркують у все, в що хочете.
Розкопуєш кореня, а там — передатний канал. Куди, що передає? А ми-ж уявляєм, що воно єсть...

Зайди-голова

 Відроджую рідну мову немилосердно. Бо вже нема коли панькатися. А скоро не буде й коло кого.

Донори

 Влітку перекладники вже ловлять ротом ті останні краплини грошового дощу. Але, дай Боже їм здоровля, ще збираються донори. Люде здають кров, а потім їх кортить про це поговорити.

Казав басиста, що бачив цимбалиста

 Призбирую фольклор, уже якось і звик. Почув од знайомого: "Каже мені басистий:
— Бас — як та скрипка, тільки що ніжніший!" 

Не ринкова мова

 От ми все сікаємося до продавців і продавниць, що вони до нас по московському говорять. Ти йому "тату", а він тобі "кату", навіть як-що й українці такі, що тільки вчора останню хату на селі дошками забили.
Нема за віщо ганити своїх! Таж поміркуйте самі: їм, крамарям, як не забожиться, так і не розжиться. Маркетинґ... це-ж дурити треба. А рідна наша мова пручається, ще не звикла так брехать. Одно слово, не ринкова вона мова.

Позичені взори

 Колись гула така мода, вже давно, щоб сорочка була ніби з газети: наче лежить на тобі якась таємнича, незбагненна новина. Бо в великому місті кожна постать як той привид, а так хоч спробують почитати, не второпають і зчудуються: що то за один?
Тому й тепер люде все щільніше загортаються в павуть татуювання, ніби хочуть сказити містові: ось приглянься лишень, який на мені друк дрібний та докладний! Але Київ зневажно відвертається: "То позичені взори, такого друку, не вічного, можна скільки хоч у тандитників накупити."

Пісне сало

 Антропологи дістають, де можуть, людський тлін і визначають по кістяках, як харчилися давні люде, чи доїжно їм було. Бо, мовляв, що ти їси, те ти й єси.
У сьогочасних людей кісточки поки мовчки затямлюють на майбутнє, як воно складається. А розкішні тіла зізнаються кості: "Худну, т'але хочу їсти".

Чоловічий ловецький газард і гаразд

 З нераннього ранку бачив, як сивенький як голуб дідусенько дибав із риболовлі. З вудкою, зряджений, перуанським бриликом, мов грибочок, накритий. Тільки що ледве видирається крутенькими сходами, вже йому незмога. Та й риболовля та була на Голосіївських ставках, де й горобцеві по коліна.
Такий похилий, уже не вічний, а й він іще хоче по чоловічому взяти душу в якоїсь, хоч труєної містом, а таки непродажної рибці. 

Ой, ходив чумак

 Бував я колись ув Австралії, їй-право, бував! Ну що вам сказати за ту країну? Далеко воно й дорого дуже. А там-же, кажуть, іще й Нова Зеляндія — ще далі, ще дорогше. Як-що воно є. Бо ніхто-ж звідти не приїздив і ніхто не повертався. А як вернеться котрий, то всі слухають, покивують головами, а нишком собі думають: "Брешеш, сучий сину! Ніколи в вас нікого й грошей таких не було. Ті, що не вернулися, хоч сором мали перед людьми: шаснули по домівках, щоб нікому на очі не навертатися. От Канада єсть і Гамерика єсть: звідти грошей шлють і поїсти, й носити. А то все брехні!"

Боюся, їздити знов до Австралії: а раптом і її припинили через далечінь і дорожнету?! Віддаси шахрунам гроші, приїдеш, а вже "Австралію посїдають: дзюбаки, кингури й другі роди торбачів". І ще торбинчатий тазманійський вовк над водою блимає очима...

На дорогу

 Стародавні культури давали своїм умерлим потрібної всячини на дорогу. Де-кого з тих небіжчиків перестріли чорні чи білі археологи. Т'але так і невідомо, чи треба було, чи не треба...

Без каяття й вороття

 У селянина побут (хата, обійстя) — то прообраз раю. В міщанина побут — то прообраз пекла: нема спокути й усе гірше та гірше.

Жадний мови

 Спитали, скільки знаю мов. Кажу, жадної. Що? Ну, хай буде жодної, ні одної. Не вірять, гадають, що брешу. Нема правди.
Ат, це все відносно. Он NN такою мовою шкрябає, що хоч із хати тікай. І таких NN маєм енне число. Того й виходить, що таки знаю. Т'але що? Й не питайте.

На лету

 У Київі докладається купа зусиллів, щоб мати красний вигляд. Насправді-ж усім байдуже, чи ми ходимо півнем чи мокрою куркою — байдуже такою мірою, що незрозуміло, на віщо нам узагалі та тілесність. Ах, так! Щоб хворіти, поганшати й умирати на лету. 

Freud ist nicht Freund

 Де-які люде нагадують мені доктора Фройда: вони легко розкопують у всіх иньших таку наукову гидоту, що й не було ніколи.

Дорога до Мондріяна не позначена котусями

 Коли мистець відмовляється від котиків, з його неминуче буває Мондріян.

Аскетичне мистецтво

 Дуже гарна картина! Мистець міг-би домалювати ще й котів, але аскетично стримався.

За сьогочасну поезію

 Поезія — це коли без зайвих слів. А в сьогочасних поетів усе зилишнє: слова, чуття, невигадані, не поетичні романи, переповіджені римованою чи й безримною прозою. А найсумніше те, що такою сьогочасна поезія була завсігди.

Руками, в холодній воді

 Купив сорочку — дуже гарну. Та чогось дуже дешеву. Настанова: "Прати руками, в холодній воді." Ага! Колись усю культуру прали тільки руками в холодній воді. А тепер нема дурних — хай пере гаряча машина.

Nada

 Нині ніхто не читав твоїх дурниць. Цілісінький день ніхто не читав. Запальна джиґа суржикова, мудрі цитати московською — все наздря. Люде сторожко читають, пишуть, наслухають власних сумних абищиць. Наслухають і чують тужне "Нема-а-а!!!", бо нема в українській мові власних слів на "а". Нічого нема. Nada — нічогісінько не треба. У нас тепер так.

Ерос і Танатос

 Жінки не стежать тої змажки. А чоловіки чують, як Танатос долає Ероса. Чують і бачать тую борню.

Грішна простота

 Якби я народився з прегарним іменем Андрій Баб'юк, то ніколи в сьвіті, ні за які хвиґи-миґи не назвався-б Мирославом Ірчаном. Хіба не гарне ім'я — Андрій? А Баб'юк — це-ж стара жінка народила: вже за тридцятку було, внуків мала. Не можна заперечувати грішної простоти непоказного свого роду...

До-Ре-Мі

 На хрещатицьких ахвішках гурт "Друга ріка" показує, як можна вдруге вступити в ту саму воду й ніг не замочити: пропаґує "До-Ре-Мі". Дохожалим музикам воно-б і доречно втнути "Ut quevant laxis":

"Щоб слуги дрібні
голосами міцними
змогли осьпівати
дивні діяння твої,
очисти гріхи
наших зганьблених уст..."

Але тут "До-Ре-Мі" не теє значить. Здається, "ДО-кладний, РЕ-тельний секс із МІ-зерними вислідами", чи щось таке. А по простому кажучи, з кондомом щоб (віддавна вже маємо в себе те чуже слово).
Подивився я на тих хлопців: давно вже їм слід журитися ложкою, мискою, ще й третьою колискою, а не возитися як кіт із салом, по досьвітках з кондомами волочитися, боячися гидкої недуги й уникаючи продовження славних музичних родів. "До-Ре-Мі" вже давно було вивчити й забути. Час на симфонію — женитися треба, от що!

Метрові звичаї

 Хто давно (кілька поколінь чи що) живе в Київі, міг ненароком завважити, як змінився метровий звичай од закладин "швидкого та зручного транспорту". Тепер, щоб вийти, треба гарненько розпитати купу людей, що нагуртувалися носами до виходу, чи вони справді думають рухатись. А розпитавши, ще й порозпихати: бо вони колись мають висідати і їм так зручно наперед. А тоді ще треба зуміти вийти, щоб не забило назад до ваґона: вхожі не дожидають, поки виповзе хоч який там натовп, а силкуються сунути навперейми, продиратися збоку, по-під руками, а то й між ногами вихожих. Обаполи вихідних дверей завсігди стовбичать якісь симетричні спритники з розгорнутими газетами "Хвакти" й "Вѣсти": їм, письменним, саме там і читається. А отак читаючи, вигідно сидіти на чужому рам'ї — неначе папужка на плечі в Джона Сільвера. Не стояти-ж ув осоружній "середині ваґона", куди ще проходити треба! Для де-кого крайнього на лаві то — передостанній шанс притулитися щокою до молодого дівчати в себе на шиї. Передостанній, бо, як їздитимеш іще, то може ще буде в-останнє.
Старші (й ширші) на виході випереджають молодих. Вони першими надійно виходять, щедро розставляючи ноги, стегна й руки, руки, що, мають у собі відра, кошики, торби. Ступивши на перон, ураз перестають квапитися й тільки стримують метушливу догоню, щоб не дуже бігла в своїх молодих безглуздих справах.
Хто сидить — сидить до кінця, ніби репресований. А кінець — не кінцева зупинка. Після випорожнення ваґонів терплячі сидні вже без сьвітел поринають у печери-тунелі, щоб виринути десь на маршруті далекої електрички, що летить у степове туди, звідкіля першими взялися ті, хто сіли й сидять у метрі.

Ґрунт і надія

 Коли згадую апостола Петра, боюся, що й ґрунту не покладу, на землі не встою. Коли-ж читаю апостола Павла, то не треба летіти на Марс без повороту, не треба літати на дві днині до Копенгаґену, навіть і з клуні скакати не треба. 

Тотальне єднання

 Тоталітаризм полюбляє спорт. Бо спорт єднає — тотально.

Поздоров Боже!

 Здорова була, старосте! Знай, що я народжений жити вічно.

Ніякий рід

 Сьвіт нагадує мені Християнію, перейменовану в Осло. Навіть не в Осла, а в Осло.

Ніде на сьвіті не суще

— Таж немає такого слова!
— От за це я його й люблю!

Увіхід

 Парадокси ваблять душу, ведучи її в таємничий печерний холодок. Там немає ні спеки, ні душноти, ні засліплення, ні дурного виходу.

Сумно-гудюча довга нота

 Сурма єрихонська — то такий струмент, що ніколи тобі не схвальшує. Проте меломанів чи музикознавців його гра не цікавить: пізно цікавитися. 

За божевілля

 Цікаво, що божевільний, ніби до краю поглинутий Божою волею, так і не знає її.

На крайнебі хмара

 Діти такі пишнобарвні, що аж жаль за них порива, бо колись ті барви неминуче поглине густа хмара сірого в'їдливого пилу-зросту. Адже кожне дитя по своєму обдароване, а кожне доросле по своєму окрадене. 

Стосунковість

 У старому Ботанічному щось ся фільмує — сам бачив. На круглій шапці метра "Університет" розтягнено транспарант "Слава КПРС". Без знаку оклику, ніби й справді прізвище Славине. Колись за таке й по шапці дали-б. А тепер можна: стосунковість до доби.

Невеличка виправка

 Свій до себе по своє.

Забовваніння

 На тихім майдані щось мирно бовваніє. Над мирним майданом шугає голуб миру. Камінний голуб: високо літає, низько сідає.

Заятрилося

 Мало яка фрезура так мене роздратовує, як от ця мужня, модяна: ронін, що, втікаючи сепуки, прикинувся Чіполіном. 

Паршива вівця все стадо заразить

 Люде — то отара, людина — то вівця, що пручається в отаруванні.

На Криворівню

 До Криворівні хочу, як той Довбуш. Та я й сам тамтешній. Ми всі з Криворівні, все геть та й геть. Навіть і степи в нас горбаті, а в них — криворівні степовики.

Сьвідома мова

 Моє сприйняття ангелянських романів нерівнозмірне їхній правдивій мистецькій вартості: мова чужа, глуха, невтямна, як той ліс. Тому озираєшся на кожен шелест, чудуєшся й зачаровуєшся від усякої тіни. Геть усе чи то ґотичне, чи то барокове, хоч-би яке сьогочасне й заразісіньке воно було.
Зате вкраїнське красне письменство після голодомору сторожко спиняє мене вже на половині першої галявини: занадто вже мова сьвідома та знакімська...

Погорілець хліб іззів, а солому спалив ІІ

 Храм науки з даху горить. Либонь підпалили. Чи то хата була? Біда, як-що так. Бо жевріла надія ще знов пересидіти погорільство в повільних склепах.

Петро Йванович

 Під Москвою можна розвиватися й рости. Отак приблизно, як Калнишевський на Соловках.

Долаючи відмисленість

 Людина не може жити без відмислених (абстрактних) розумінь, бо вони замислюються та народжуються з нею. Таких три: час, життя, смерть. Чи навіть так: життя, час, смерті. Бо, оживши, починаєш час — рух до смерти. Час життя — смерть. Час життєсмерти. Так одволіклість волочить нас. І тільки Бог, хоч і невідступний, появляє велике А Потім, А Далі.
Але скільки людей сторопіло й пропало поміж тих трьох тичин, не знайшовши дороги серед села, заблудивши між хатою й коморою. 

Урочистий чин

 Не можна терпіти отого куріння серед ходу. Не годиться походя справляти врочистого чину вибраного собі до любости, ретельно, заздалегідь сплянованого самогубства. Треба шанувати свій вибір розкладеного й розтягненого на роки втіхи небезглуздого вмирання. Вмирання такого схожого на саме життя.
Бо саме опуст вічности вповажнює течію часу й робить із окремої судини триумфальну ґалеру.

Вандрівник і мандрівець

 Західній вандрівник глухо чує тільки венеційський сполох і веронський ґвалт. Український мандрівець іде на тонкий шелест Корчів і Дернівки.

На купі

 Люде, слава Богу, тисячі літ коло того самого поралися без ніякого поступу. Той самий зріст, та сама тривалість життя. А якого насиченого! За сорок років, було, так навікуєшся, що більше й не треба. І все вже встиг: і коло поля, й у пекарні, й у кузні, й на бойовищі, й у лісі назбирав-наловив. І дітей купа, а онуків не всіх і впізнаєш.
А тепер що? Довше, менше, рідше. Бо попередньої історичної миті ні сіло ні пало зчинився поступ. І всі ми виробляємо купу гидкого сьміття.

Їжачок

 Їжачка збудили посеред дня, він собі думає: "І що то за йолопи там гасають, спати не дають? Спека, пилюка, сонце очі виїдає! Чого не можна поратися вночі, як усі звичайні тваринки?" А далі схаменувся: "Ні, як усі дурні вночі повилазять, звичайним тваринкам проходу не буде!"

Моя особиста пропала експедиція

 Почуваюся, як Амундсен: вирядився шукати того жевжика Нобіле, його без мене давно знайшли й вирятували, а куди подівся я сам, навіть і не знаю. І ніхто не зна. А це-ж я тільки на хутір виїхав...

Кранійологія

 Тепер навчилися на викопані черепи знов натягати натуральний вид. Дуже цікаво: виходить викапаний той, кого закопали. І багато великих людей тепер не на картинці постають, а якими були. І всі тішаться. Колись хотілося безсмертного ідеалу, а тепер кортить побачити смертного, такого-ж, як ти. Тільки що великого, а ти невеличкий.

Баклажан червоний

 Навіть культурні рослини так і крадуться здичавіти. От візьміть хоч і помідор, чи пак баклажан червоний. Тільки просто візьміть, не їжте поки. Ну, яке поза тепличенькою томатне життя? А ось, дивіться: й він гонобить пасиння пускати, буяти якось так. Поза тепличкою, тепленькою водичкою, підпушенням та перевітренням ніде не буває, а й обколеться тобі синіми картинами, й заліза настромляє в себе, й дірки порозтягає — й отаким диким полізе, куди не слід. Хоч і недалечко...