На поетів погреб

І.Д. От іде вже й він. На поетову смерть годилося-б сказати якусь поетичну дещицю. І можна: римуються практично всі слова - з однаковим виляском, наче забивають дошками вікно. Наче прибивають віко. Стукіт-грюкіт без ладу й міри. Не виходить поетично: падають грудки слів, яма ніби-то й неглибока, а падають безгучно, немов у безвість сухої криниці. Для спраглих, та вже не згодиться води напиться.
Коли ми бачили небіжчика востаннє? Їй-Бо, не знаю, може вві сні! Буцім приходив, грюкав у забите вікно, торгав двері, щоб пустили сонце. І на засніженому серед літа цвинтарі - чорні, відлеглі слідки, ніби хтось крадькома виходив із ями, а тоді злякався й шмигнув під перший-ліпший камінь.
Чи було то сонце, що він бачив, чи був з його соняшник? Сонце не згасло-б, як якась передпотопова, ще Богом задмухана лямпа. Чи-ж то соняшник задивився серед ночи на невидиму, нікому не відому зорю? Що росло, куди? Де його коріння, а де його крона? Всі барви раптом позасоромлювалися, позакривали пелюстками свою нищівну брехню, лишилася тільки правда чорного та сірого. І білий натрунник - воскреснемо всі.
І.Д.  Id est - то міг бути будь-хто. Що-дня забиваються якісь вікна й двері до пори остаточного прочинення й розчахання. Мовчать Каліопа, Евтерпа, нічого сказати навіть Ерато. Мовчить і Мельпомена, бо треба колись і помовчать. Чи то пішли в небо ще путні сірі штани, чи місяць у білих споднях грає в шахи з батьковою смертю, чи шарудять Шахатові крила, незримі, бо чорні як смола.