Остання спроба православного Вселенського Собору відверто показала, що національне православ'я завзято опирається цілосьвітності. Можна сказати, що православні церкви забарикадувалися по своїх національних хатах і виходити звідти не збираються навіть заради прозелітизму. Досить клопоту й удома: національні церковні реалії, національні церковні интереси, національні церковні мірковання. З того робимо висновок, що православна віра заховується тільки по національних кутках, инакше вона не живе.
Найпотужнішу в сьвіті націоналізовану православну церкву має, безперечно, Росія-Московщина. Тому осередок тої церкви в Україні чи то охвіційно, чи то — ні, але цілком слушно зветься Московським осередком. Які там національні церковні реалії, національні церковні интереси, національні церковні мірковання — московські чи таки київські? Де-хто ладний радикалізувати становище, аби лиш це з'ясувати. Але тоді це з'ясується на руїні — й не церкви тільки, але й самої країни.
Одно зрозуміло: Україна своєї єдиної канонічної православної церкви не має. Канонічність, тим часом, залишилася тою прозорою волосінню, що на ній одній тримається ідея вселенскости, бо собори не роблять соборности, роблять її місцево тільки там, де вже й так усі зібралися.
Українська держава питанням національної православної церкви не клопочеться. Може, тому, що вважає: институт держави вже не топтатиме духовного рясту. Але чи потрібна національна церква православному народові? Відповідь: ще поки потрібна. Марксова цитата про опій для народу — одна з найперекрученіших цитат про релігію. Але правда тому, що гуртовий вірянин іде до церкви таки по піґулку заспокійливого. Й живе ще уявленнями тої доби, коли за заспокійливе правив опій. Але нові покоління, найімовірніше, подадуться по свої транквілізатори вже до иньших аптек. Де тоді подінеться "мале стадо", до чиєї національної хати доведеться проситися в прийми?
Найпотужнішу в сьвіті націоналізовану православну церкву має, безперечно, Росія-Московщина. Тому осередок тої церкви в Україні чи то охвіційно, чи то — ні, але цілком слушно зветься Московським осередком. Які там національні церковні реалії, національні церковні интереси, національні церковні мірковання — московські чи таки київські? Де-хто ладний радикалізувати становище, аби лиш це з'ясувати. Але тоді це з'ясується на руїні — й не церкви тільки, але й самої країни.
Одно зрозуміло: Україна своєї єдиної канонічної православної церкви не має. Канонічність, тим часом, залишилася тою прозорою волосінню, що на ній одній тримається ідея вселенскости, бо собори не роблять соборности, роблять її місцево тільки там, де вже й так усі зібралися.
Українська держава питанням національної православної церкви не клопочеться. Може, тому, що вважає: институт держави вже не топтатиме духовного рясту. Але чи потрібна національна церква православному народові? Відповідь: ще поки потрібна. Марксова цитата про опій для народу — одна з найперекрученіших цитат про релігію. Але правда тому, що гуртовий вірянин іде до церкви таки по піґулку заспокійливого. Й живе ще уявленнями тої доби, коли за заспокійливе правив опій. Але нові покоління, найімовірніше, подадуться по свої транквілізатори вже до иньших аптек. Де тоді подінеться "мале стадо", до чиєї національної хати доведеться проситися в прийми?
Немає коментарів:
Дописати коментар