Наш вертеп

 У залі трускавецької напованки дітлахи виставляють вертеп. Щось із двадцятеро їх. Трохи скуто, проте з усім належним знадіб'ям, ще й з музикою: один підпарубочий на боян виграє.
Ой, спасибі вам, добрі батьки-родителі прикарпатські, що виростили нам на різдвяну втіху хоч по двійко таких справних, чемних діточок! Як у щасливій европейській казці (не братів Ґримів): хлопчика й дівчинку.
І повиростають, і вивчаться на кого хоч, на кого скажуть. І підуть собі, уступаючи в сліди Юрієві Дрогобичеві: хуркнуть до фавстівської Европи — чимдуж од Москви. А як удержиться Москва, то й на Москву.
Бо тут, бач, є шо стерегти, та нема чого боронить. Тутейші так міркують і охочим слухати з'ясовують: туй держави нема, коли нам, порядним громадянам, ціни не знають. Не треба ми їм, то то не держава!
А з усім тим, за якихось тридцять років нове покоління в бальнеологічнім Трускавці дітям й онукам нашим ще засьпіває, "Нафтусею" й "Марусею" понапуває. Як-що наші діти й онуки десь самі не помандрують, і буде ще попит, щоб послухать і попить.
Отакі ми суть: де посієш, там і вродимось; а, вродившись, покотимося шукати, де міцніший ґрунт. Де міцна чужа держава, щоб у ній ми собі землякували й землячили, та ще й фиґлі стругали. Бо то — не своє!