Повість без повсти

Читаєш першого-кращого вкраїнського (дуже красного!) письменника наших днів: гостросюжетно, гостроцікаво, гостросучасно! Але хочеться вхопити обережного повістяря за руку на якомусь ніби жвавішому звороті, потягнути — побігти-полетіти до стрімкого урвища, а під спадистою стромою — гарний одвершок, а в таємничім низькодолі — вишукані долиняни. Плигонути-полинути-полетіти, почути, як гупнув оберемком нелетючий письменний. А самому — дати крилам лиха...
Та де! Перечепишся за якесь повстяне слово, пурхнеш долідзьоб на плетену долівку — й тільки й побачиш вайлувату спину письменника, що впевнено пошкандибала до виходу — в снопи...