Жіночник

 Знаю одного старого затятого хвеминисту. Батько покинув колись родину, втікши сьвіт за очі від жінки дуже поширеного вкраїнського типу: руки в боки, серце з перцем, мокре рядно завсігди в готові. Як не качалкою, то присудом так черконе! Одно слово, Одарка Карасиха, а Карась дезертував, зламавши Артемовському всю наративу.

То вже син — truly a ladies' man: чого хоче жінка, того хоче й його маленький бог. Але погляди ті свої обстоює брутально, суто по чоловічому, не даючи иньшим їжачичам підступитися до викоханого ідеалу їжачихи. Легко знаходиться в ученій суперечці на гниле слово, не пошкодує й стусана. Ніби Гоголів Андрій Бульбенко, що заради панянки послав під три чорти все славне товариство.

Голодний і паляниця

 Паляниця просто хоче побути в обіймах голодного, щоб пригорнув, попестив. Щоб удихнув її духмяність, щоб оцінив її довершену круглину. А його навіть не їсти, а тлити кортить, ламати немитими руками ту легкість, ту добру випеченість. Шкода, що він, такий чутливий до її тонких принад, брутально голодний.

Овочем

 Хочу бути овочем! А чого це нас так лякають, що станемо?! Та не вже-ж дерево мого життя не дасть родющого овочування? Хочу бути плодом. Так, достигло мовчатиму, ще доростатиму й зрітиму, зірваний. А чим хочуть бути ті, що не овочами — виткими стелюхами та п'ялунами?

Нові ворота

 Так, нові ворота на дорозі — вузькі ворота. Дайте подивитися теляті на них, дайте надивитися всій череді. Хай вони собі вузесенькі, таж це не значить, що за тим вузеньким буде розколина чи просмик тіснини. Там десь обіцяно вигляди на широку квітучу долину.

Своїшими слівми

 Хто не міг дати ради старим словам, зачина говорити новими, ніби "своїшими слівми". І вже всі, з ученим невченим разом, хапають ті словиська, не можуть наїстися. Коли-ж та харч, одмітно від манни, надвечір псується й у животі.

За щабльовість і шабльоновість

 Утертого модла, прописової истини не можна знов пережити навіть тому, кому це щиро подобається. Лежить дорогий небіжчик, од усіх шанований. Але поховання неминуче. Як і восресення. Та чи будемо ми тоді сьвідками? В тому біда тих великих коротких річень.

Утерта метахвора

 Час — то вже не річка, а ріка. Нічого нового тут не скажеш. Бо й час не новий. І ми в тій ріці — риби. Просто приділено нам у часі жити. Ми й пливемо, майже всі, не проти води. Т'але дихаємо таки повітрям і вміємо скидатися над водою, щоб побачити сьвіту поза підводяним безкраєм часового бачення. Виходить, ми живемо в утертій метахворі. Метахвора обмежує, щоб показати більше.