За Руданським

 Улюблений вже milestone тра нашою мовою віддавати як верству чи верстівник. Бо це воно й єсть. А що п'ять milestone'ів, то й коршомка — треба й одпочити.

Між народом

 Міжнароднє життє стало геть безепотрібне — бурує народнє між народом.

Прихована загроза

 Нова, грізна загроза нашому перекладництву криється в тому, що передніше мов не знало лиш воно, а тепер їх жваво не знають геть усі.

Скасовується чи переноситься

 Сьогорішній жовтень випав порожнявий, дутий. Коли почав уже часувати через блідницю, трохи відживів, як то буває з уже смертенними, й почав західливо на всі боки мотлятися. Пильно й ненастанно гріє чуприну над роботою тільки еліта, про що й не забуває сповіщати голодному, заздрому загалові, дмучи в усі трембіти. Иноді навіть здається, що справжніша, щиріша сіль нашої землі, рятуючись од нищівної війни, вивезла на Закерзоння всю спільну вишиванку (те, що вишивається, не плутати з вишиванкою), а нова сіль осолює й доїдає те, що лишилося.

Сам я до еліти, не превеликий жаль, не належу. Тут іще слід тямити, що еліта — то самоназва, з чого в нашому реместві випливає, що треба переконувати сьвіт у тому, що ти в його елітний чи елітарний, торсаючи й шарпаючи його, непам'ятущого. А я от на теє зовсім не мастак.

Ще й до того, пізні жовтневі клопоти раз-у-раз іскасовуються чи переносяться. Касувати своє тверде слово якось неґречно, тож із такого становища є два виходи. Раз, можна вживати слова "відміняється", а не "скасовується", на взір рехверентного "отменяться". Цей міжмовний омонім дарує лінґвістичну надійку: нічого не відміняється, а на серці якось так тепліше. А друге, можна заходи переносити. Це ніби як великий, статечний корабель на хвилях — носиться-переноситься. Альбо альбатрос так високо літа, що не знає, де сяде. І чи сяде коли. А як сяде, то чи не повисне старому морякові на шиї. Бо воно переноситься, щоб потім нишком і скасуватися.

Ще й донне

 Життя — розкішне хвильове забігання. Шкода, що тіло будовою своєю й натурою гостро змушує нас дивитися на дно. А воно, дно, вже кому яке вдасться. Й усе наше дняве — денне, й усе наше дневе — денне. Й усе наше денне — денне. А ще донне.

Галанці

 Серед українських міщан чималенько дендиїв. Це не відрізняє наших городян од загальноевропейських. Але от як по нашому, по народньому, спроста сказати, що дендий із когось? Як то в нашої мови заведено, мається купа слів — чи й не більше, ніж самих тих у нас чепурунів: джеґер, дженджик, джигун, жевжик, надриґанчик, крутивус, мартопляс, парадник, прилиза, і навіть хверт, хвертик і хвинтик. А ще щиголь. Та найцікавіще галанець: "Чистюк він, галанець, не причепурившись, до дівчат не вийде". Хто такий буде? А ну-ж! Звісно-ж, голяндець. От ви завітайте до Голяндії, кого пустять, і придивіться до тамтешнього чоловіцтва: правдиві, щирі галянці всі до жодного. Тож і штанці-галанці, вузькі та "підстрелені", де-хто з поважного панства доношує за парадниками-попередниками й дотепер. На них у нашій історії, на тії штані, вже не раз наставала поведінка й іще настане. Бо не переводяться, кажу, по наших містах галанці.

На "гарнидень"

 Наших бідних роздавачів послуг їхні надавачі так вимуштровують, щоб вони конче кожному на розпрощанні казали "гарного дня". Це в них невиводне — як сьвяткування народніх американських Гальовин. Хоч на добридень треба давати вітаючись. А на... гарнидень і зовсім давати не треба.

Коли відвідувач чемно дякує, одностайно кажуть "будь-ласка". Та "будь ласкав" і "будь ласкава" то-ж звертання-прохання та ще й на "ти". Будьте ласкаві мені викати. На відповідь подяці доречніше казати "прошу" без польського наголосу. Прошу й припрошую!

Не речовіли

 Те, що рукописи не горять — то горда письменницька неправда. А от комп'ютерописи чи елетронописи не горять і справді. Бо вони ніколи й не речовіли.

З життя колібри

 Вимушена неробота й протяжне безмлив'я лишають доволі часу на ентомологічні розшуки й розправи на лугах і луках нашого перекладу, а голод истий тільки додає до тих розвідок прикрого гарту. Ось виявив нову підвідміну перекладника блідого чи йнакше непринадного, протиперекладаря, відвертого нічного шкідника наших полів (народня назва — "попсуй"). Ця потужна комаха завзято налітає на овочі чужої пильної праці й упевнено так виїдає все геть і з корінням, навіть і ґрунтом самим. Але при тім дуже нервозно дзижчить і ніби надривно махає багатокрильцями. Дзижчить ісхвильовано, бо найперше, найменше дрижання істоти викликає внутрішнє бреніння, чарами своїми непереборне для комашини. А надсадне маяння-вихання — з життя колібри, що спитується все обпурхати й обмахати як своє.

Инквизиція

 У теперішній українській мові слів на "и" ще менше, ніж можна назбирати по старих словниках. А справді вживаних — то вважай що й немає. Однак такі слова становлять дорогоцінну опрічну рису нашої мови, а надто надніпрянської її парости, стовбура, як докладніше брати. Тому не забуваймо "индика", "икати", "искри", що можуть, милозвучности ради прибрати собі "г": "гиндик", "гикати", "гискра". Не вимовиш "гіндик", бо він і без "г" — таки "индик", а не що.

Мої виявлення — собі прості й ніби аж дрібничкові. Дак коли-ж не можу я спорудити словника, як де-котрі мені иноді простосердно пропонують. Диви, навіть од професора Яворницького лишився нам тільки один том, виданий у Катеринославі року Божого 1920. Совіцьке мовознавстово згодом усі 50 000 ніде більше тоді не записаних слів зручно порозгублювало. Доньку придбала мені цю рідкісну книжку на интелектуальнім базарі нашої з єю альма-матері. То що-ж я вздріваю? "Индуктовий", "инквировати", "инстигувати" й іще золота жменька дуже вже потрібних чужих слів. А я, бачте, вже давненько всі чужі слова з приростком "in-" віддаю нашим "ин-". Довідався до Тимченкових "Матеріаловъ для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV—ХVIII вв." — дак і там якісь із учених слів на "ин-", а якісь на "ін-", як і з джерел бралося.

Ну, вважайте, що в мене то "южнорусская речь". Так аж із XV вѣка! Тут мені одна колежанка интимно повела, що нишком "кепкує над мною". "Господи", — сплескую я руками, — а ви-ж із чого кепкуєте"? "А з мови Вашої!" Отакої! А ще кажуть, що зо сьміху люде бувають! Ну, мені й справді пізненько — навіть зо сьміху вже людини не буде. А впертий український чоловік — був, є й іще побуде трохи.

Рідна безмірність

 Вічна дилема "чи майдан чи чамайдан" складає нашу рідну злу безмірність.

Жовтневий грудень і грудневий жовтень

 Грудкуватий, голий стоїть у Київі перекладницький жовтень: нічого не жовтіло й нічому буде падати, бо ще впозимку пообтрушував найменшу бруньку новий вітер із Америки, колорадський якийсь вітер. І тільки вкраїнська натура вперто красіє своїм листяним сьвітлохвором: тобі зась, де мені можна, а тут — побачимо.

Рідна хата

 Слушно воно в психоаналізі: батько показує дитині, що сіверко буває за порогом, а мати — що маєш за спиною теплий поріг.

Дїлника й дїло боїть ся

 Добрячий із його чоловік: сам тобі заробити не дасть, але роботу твою похвалить.

Без вийнятку

 Геть усі вкраїнські перекладчики, без жаднісінького вийнятку, можуть сьмілко братися до найштудернішої й навідповідальнішої роботи. На те мають одну на всіх, однаково ваговиту причину: кожне кревно, немилосердно, нестерпуче потребує грошей. А де-котре ще й грошовитої слави.

Обмарний sense

 Од безумірного вжиткування слова втрачають питомий зміст і глузд. Зостається тільки обмарний sense. Обмарний, бо в нашій мові він од початку не надбав ні змісту, ні глузду.

Про сьвято ІІ

 Питущому не гріх і випити в сьвято. Їдусі — не гріх і наїстися. Тільки прятати в хатах обом зась — то кожне зна, наше спільнородове кожне. Та як хто має вчеписто-нападистий (обсесивно-компульсивний) розлад, що він потужно гамує в будень, уже сьвяточного дня може, по справжньому, вчеписто й нападисто, взятися до найретельнішого, екстатичного прибирання в кімнаті.

Свійський учасник

 От уже люде мають, не подружжя, не коханство, не промішкання а, увага!, domestic partner. От яка-ж вона мудра, та ангелянська мова! То-то вже хороша! Яке вдале разом і слово-, й людо-сполучення! От по нашому й не скажеш так гарно, навіть якщо тобі зранку всюди поворожили на красу гарного дня. Хазяйство маєш? То й спільника хатнього. Родина єсть? Дак от тобі свійський учасник. Гулі трапляються? Маєш на теє домового свого товариша. З приміткою від перекладача: а таки воно по вченому буд domestic partner, бо не має наша цалинка-попелюшка таких гарних слів.

А чи не пригадати нишком соживця з соживицею, спожитця зо спожитецею? "Гаразд знаючи звичаї свого соживця..." Держава либонь не визнає, не візьме того до охвиційних клястерних перекладів, а котрий перекладчик може однак носити теє в приватній свійській кешені про всяку будню потребу. Так і чую вже підхоплене в народі: "Привівши-ж ми на цей сьвіт діток троє, не зійшлися, кажу, звичаями: в їхній сім'ї батько-матір були зроду-віку соживці, а в нашій родині батьки — сьвідомі спожитці з діда-прадіда."

Пишна одіж

 Мудрість то така пишна одіж, що як почнеш із єї пишатися, то зразу робишся голий-голісінький. І хоч яку собі потім багряницю, хоч якими твердими жилами пошиєш, а все в дурні пошиваєшся. 

Калюжі культури

 Давня байка про водограй: кожне йде до його з своєю посудиною, хто яку має, й набира, скільки влізе. А тим часом воду всі мають ту саму й п'ють собі на добре здовровля. Та коло всякого водограю, навіть ідеального, наливаючи, конче розплюскають. То вже течуть потічки й збираються калюжки. А до калюжок збираються тії, хто дзбанів не надбав. І вода ніби та сама, т'але поки до калюжі дотече, назбирає вже всякого не водяного. 

З усім тим ніхто не може заперечити того, що й у калюжах міститься первень води. То й тут по своєму припадають до культурного джерела — вимушено, сказати-б, хльопчуть калюжну, ставши цапки.

Сьвітова вина

 Багато де в самому Київі читаю: "ВИНА СВІТУ". Це нам уже всім нотатка така. Та ми й без нотаток тямимо й завсіди пам'ятаємо, що сьвіт нам кругом завинив. І вина його, сьвіту, — сьвітова вина. Така сьвітова, що ніякими сьвітовими винами не заллєш.

Чи таки "злато"?

 Слово "(в)огонь" у нашій мові прибирає собі звук "в", тільки ради сумлінного додержання законів нашої рідної милозвучности ("видно вогонь", "згас огонь"). Заперечення цих законів через затяте обстоювання одинокости хворми "вогонь" про всі випадки (пуризм, так зветься) — нищівний чин, що через його губиться опрічність української. "Огневой" по нашому — "(в)огневий" чи "(в)огнявий". Чому тоді деканацеляризацію вкраїнського прізвища, що його носив славетний сьпівак-українець, переписаний на московське "Огневой", спинили на "ОгнЄвий" — щоб пуристично не ліпити Вогневий? Але-ж він Кость і після "сть" так і проситься "ОгнЕвий", навіть і позиційно.

У такому сьвітлі прикметно бачити, як українській естрадній (як, власне, й Огневий свого часу був естрадний) сьпівачці добирали милозвучного імени для вкраїнської-ж таки публіки. Щоб гриміло, знаєте!Зупинилися на "Злата Оґнєвіч". Ну просто щире золото! Чи таки "злато"?

Мудра дівчина

 Українска мова — мудра дівчина. Т'але немає того казкового пана, щоб оцінив і мудрість, і дівчину. То немає й казки. 

Три правді

 Божа істина — одна. А людських правди, є, принамні, три: страшна, нудна й сьмішна. Страшна людська правда обертається довкола Божої істини силою страху Божого. Мало хто єю й цікавиться, хіба безстрашні. Не в войовому, а в мудрецькому розумінні. 

Всі ми знаємо любителів нудної правди: вонии  врочисто її по всіх усюдах проголошють, її сьвято додержують, єю на показ живуть. Це вже більший, але дуже нудний загін буденних буденників.

Сьмішна правда — про всіх. Людська більшина тільки так і бачить правду: блазнюхою. Тільки такий ужиток і має для правди: кпитися з єї.

Шо

 Якби в нас було таке тверде, безкомпромісне польске "шчо" (szczo), як у галичан, а тепер і по театральних технікумах і дикторських студіях учать, ніколи ен виникло-б зручне "шо": його годувало-б потиличниками оте заднє cz й заганяло назад у szczo. А що не так, чи шо? 

Підбудівля

 Тільки й чуємо скрізь: тріщить инфраструктура! А слово, можна сказати, новісіньке, НАТівське — колись військове, а вже й воєнне. Як без учених витребеньок, то підмурок, підмурівок та й годі. Ну, хай буде собі підбудівля, коли вже новини закортіло. Подейкують, навіть усемогутня тепер ангелянська цуралася цього евро-атлантійського слова аж до року Божого 1952. Неохоче запозичували з міжнародньо ще тоді міцної французької. Самі французи зліпили його з підручної латини ще наполеонівською добою, коли саме війною творилося все спільноевропейське, що тепер поки ще зветься евро-атлантійське. Що буде далі з заатлантійцями й чи миритимуться там із инфраструктурою — поки ще не ясно.

Ну, а в нас що? За инфруструктуру війна, инфраструктурою війна. Як і передбачалося. Що-правда передбачалося поза нами, а сталося в нас. А там, де передбачалося, кажуть по післяхристиянському: "Не доведи Боже! Хай уже в вас воно війна — в вас тепер усе війна."

Розрада

 Зрада можлива, поки життя людського. Можливість зради закінчується за життьовим порогом, де вже нема ні зради, ні розради. Нема, власне, ради. А поки ще наша мова-розкішниця дозволяє собі на те, щоб мати "розраду" й на втіху й на різноту. То й замислишся нишком, загадаєшся: а що то була суще за розрада? Тільки зрада знов вигляда переконливо й однозначно.

Натура

 Вона щиро любить, але дуже не вміє брехати.

Вічний революцьонер

 Як сьвідчать сьвідки, "Вічного революцьонера" я висьпівував "чисто й переконливо".  А як инак? Тут Франко з Лисенком революцьонують — хто зхвальшує, хто схибить? Франко, Лисенко — ану спробуй, ану відніми! Та це ще не слух. Хочу такий, щоб підчас виконання якоїсь скопецької арії в Порпори, коли ридають усі порядні авдійохвіли, суворо розчути, що випав і загубився якийсь мізерний бемоль.

Робом Стельмаховим

_{Несуть ноги на роботу —}
сам не йду: мала платня.
_{Ноги вдіті в шаравари —
сам без їх: тісна матня.}

Образ сьвятощів

 Стан учительський і був колись поважний. Аж поки не з'явився Вчитель щирий. Кого після Його назву своїм навчитлем? І хто назветься вчителем після Його? Православному вкраїнцеві є про що подумати. Т'але справді перша вчителька має достойність вищу за звичайну. Щось у тім є богівське з найменшої, втіщної літери. Наша Марфа (Марта?) Микитівна Рубан була саме така, ідеальна. Сама гарна й діти приходили хороші. Звісно, що хдопчик і дівчинка. Це був стовп і стверджувння істини. Це річеться-прорікаться як правда неминуща. Ніби просто береш учити малі діти. Та вся духовність стає по твоїм розцяцькованім боці.

Після часу

 Надармо спитувався я списати тебе, часе! Ти зник — і незмислені лишилися списки по тобі.

Вичепурена пані

 Найбільше люблю робити штучні, роблені висновки з простих, зрозумілих постережень. Так правда показується не звичайною простухою, а загадковою, вичепуреною панією.

Прагнущі любови

 Її всі люблять за те, що вона білявка, за те, що чорноброва. Та чом-би й ні? Чи заздро буде котрому моралистому на зрозумілу красу? А як біляве вибілене, а чорне — наколоте на чолі, то що кому до того? Коли й де дошукувалася правди любов?