Що байрак, то й козак

 Скрізь і всюди, де ступнеш, що-разу вступиш у "на кожному кроці". Дуже вже прозаїчний вираз — треба показати йому якесь поетичне кіно.

Гора голої вольности

 У Бидгощі Згір'я Вольности, ще крадькома зветься Лисою Горою. Й то слушно, бо вільність то є, то нема, а Лиса Гора zawsze musi być. Та й відьмування для своїх адептів має попервах видаватися за вільність. Залежність показується трохи згодом: коли глянеш з гори не на низ, а вгору. 

У поетичнім закаті

 Поет Стельмах ладнає берлин, а мене вже зразу кортить припасувати сякі-такі колеса й штовхнути, щоб заторохтів у далеку дорогу, порожній. Натхнення, так зветься, — от уже й поділилися.

Наступ і пам'ятання

 Поет носить граблі намісць ковіньки: звичка до рими, знаєте, до повтору. До певного числа зубів у грабельній щелепі як робочому струменті. Реґулярність наступу й пам'ятання.

Причти й приказки

 Бог рече причтами, а чоловік приказує приказками.

Увінчані вандали

 Иноді мені здається, що поети — головні розбивайли нашої мовної споруди. Й усе заради примарного архітектурного ідеалу поетичного ладу й рими.

Наробилося

 Як не знаю, про що писати, а слів ув організмі виробилося надмір, то пишу довго. Так можна зрозуміти походження багатьох монограхвій і навіть романів грубезних: не зналося, про що, то й отаке наробилося.

2700

 Кажуть дрюковані мужі й матрони, що ніби Київу, вкраїнський столиці нашій, аж 2700 років. Що-ж, подивившись я на Київ, легко пристаю на ту думку: город видимим побитом виявляє свою тисячолітню втому від столичности. Все кругом справляє таке вражіння, ніби воно камінно засиділося й застоялося на одному місці. То й що, що нема нічого разюче культурного й поважно давнього? Маєш натомісь одвічне перемуровування первісного, ще від кам'яної доби, несмаку. В печері сидячи, хто журиться геологією? Геологія вже зробила все, що треба, на теє, щоб тисячі літ іще каменіти. А назовні хай собі кришиться, сиплеться, падає, котиться й летить. Летиш? Лети собі! Тут уже 2700 років літає. Да й перед тим щось таке діялося саме на цьому місці.

Отак, здається, сидить собі Кий у скалі, домонтарює, на кий таки й похилившись. А тимчасові люде тим часом рішуче тимчасовляться. Й вічно так було: ввесь час люде й ввесь час дочасні.

Місточки з замочками

 Наївний европейський симболізм повсюдних місточків, уцяцькованих начепленими замочками. Криза церкви, криза шлюбу, хай якого "цивільного", й, нарешті, криза просто "стосунків". Стосунки бувають усякі, стосунки бувають будь із ким, але-ж ви тямите, про що йдеться? Кортить зчепитися так, щоб потім аж ніяк не розчепило, хоч і розчепірило. Еге, а як осоружиться зчеплення? А ключик уже, той, загубився давно. А відмикачка не лізе, бо поіржавило все давно разом із "стосунками". Пиляйте сей ланцюг, сини й дочки вільної волі! Та чи не лекше було якось природніше поєднатися, не каторжно, — вусочками там чи що?

Хай щастить

 Колись мене на ТБ питали: а як по шаному сказати "удачи"? Кажу: хай щастить. Ну, з "удачи" ясно: "желаю тебе удачи". Цілком поганська віра в щастя. А коли "хай щастить", то це хай хто чи що? А це наше "хай Бог щастить".

Понад усякий сумнів

 Людство, понад усякий сумнів, заслужило на цілковиту зневагу. Т'але чи твою, блазню?

Ділові й вільні

 Пів життя присьвятивши я вивченню концепції smart casual, а далі business casual, домігся таки певних задовільних результатів. Родина моя загалом беручи, интелиґентна, можна сказати культурна, т'але лахів було не гурт і розкладалися вони на три категорії: сьвятне (й тому гарне), про будень і на город. Тому на місці haute cuture у мене первітно зяяла розвернена, зівуща прогалина. То вже довдилося надолуживати.

Й от запрошує мене конхверенція з вимогою вбратися в business casual. Яко мога причепурившись, запхавши в чамайдан надмір одягу, привізся я на той уже захід. І що-ж бачу межи учасниками? Болотяного кольору сорочиська на випустку, приношені ковбойські штанята й кросівки без ніякої взувної, шануючи слухи ваші, альтернативи! Виходить, мій залізничний потяг прибув учасно, а культурний — давно потяг. Трвайте, люде добрі, як воно в вас таке про сьвято, то що-ж ви в будень на себе цупите? А тоді на город?

Заслужився

 Тяжко замислився я над концепцією "заслуженого майстра народньої творчости". Хоч назвою своєю звання одороблувате, а таки воно почесне. То чи не я то буду? А що-ж: надзвичайно народня, здається, моя простота, простота моєї творчости. Та й майстер із мене заслужений: майстрував-майстрував по нашому-ж таки, по народньому, й якось собі заслужився на державну ласку.

Діялогічно

— Та невже!

— Та вже!

Політиковані

 Наші земляки дуже вже політиковані. Т'але якось так виворотом.

Чи самостійна?

 З нашої самостійности колись дуже вже позбиткувалися, а далі ще й насьміялися аж вишнево: самостійна дірка! Ні, діра на місці самостійности. Тепер, по тяжкій науці московській, ми обачніше зовем Україну незалежною. А й справді: незалежности кругом рясно, а самостійности — з мишачу бідницю.

Бронік-бусік

 Їздив у відрядження тим, що вже зветься "броніком-бусіком". Дуже відверто язик висолоплюється в бік московський: навіть не "ик-ик", а таке "і" м'якеньке. А мені "очі з м'якеньких зразу стали тверденькі".

Emploi

 Перекладництво, безперечно, виконавське мистецтво, й, принаймні в моєму розумінні й виконанні, наближається до театру. З часом майстерність може зростати, т'але натура диктує розумний перехід із героїв у характерні.

Чом

Коник у траві:
"Чом Басьо не помічає:

Хайки не складе?"

Щоб кожному було розумно

 Якщо письменник бажає осьпівуючи змальовувати життьову правду, він має писати невтямно, темно. Бо хіба в житті справді щось утямно, ясно?

За сьвідом

 Перед дитиною, що оце щойно почала себе всьвідомлювати, життя зразу розлягається всією своєю підставою аж до неба краю. Надавши ходи в ноги, молода людина починає навально наближатися до глузду. Т'але всупереч оптичним законам, видноколо починає тісно звужуватися. А таки дорослому лекше жити з тим, що глуздові все менше місця на присмеркових гонах життьового розлогу. От і виходить, що ми цілий вік старанно (й погіншливо) вчимося жити без глузду, безглуздо жити.

Mission impossible

 Щоб поправно, не кажу красно, балакати вкраїнською мовою, треба мати добру пам'ять. Це місія не про Михайлів-забувайлів.

Вже не треба

 Якою дешевою ціною купували безцінну увагу мої молодощі: довге кучеряве волосся, помаранчева сорочка, залені "Levi's", черевики-мокасини. Спробуй-но я, такий, тепер вирізнитися! Т'але, дяка Богові, вже не треба.

Десь була

 Хоч де мацаю по тілі, а не знаходжу в себе ані найменших ознак репутації. Либонь-же десь була, т'але давно всохла й відвалилася. А ніхто й не помітив.

Тільки два

 Тяжкі часи, коли вкраїнці кажуть, що "тільки два часа".

Іще давніше

 Направду кажучи, мені вже давно набридло перекладати. Та коли я змушений слухати иньших перекладарів, вдячно всьвідомлюю, що ця осоруга могла спіткати мене багато-багато давніше.

Було цікаво

 Нині недобре спав і вві сні все обмірковував якісь нерозв'язні (принаймні для себе) мовознавчі питання. Робочі сни — то звичайно певна ознака нездоровля. Т'але прокинувся щасливий, бо було цікаво.

Пародоксальним чином

 Парадоксальним чином, яко перекладач усний, я найцінніший тим, що можу сказати, недовго думаючи, а зате в писанні люблю дуже добре подумати. Й добре розважену гадку, хоч-би кудою зайшла, конче записую.

Свобода волі

 Смирнота купує свободу й свобода обдаровує, винагороджує смирнотою. Се-б-то покорою. Покорі ми вірні, покорі ми покірні. Т'але не владі ми підвладні, а впокорені свободою волі.

Доданий дух

 Наш міністер осьвіти такий схожий на небіжчика Грінченка — ну просто викапаний пан Борис. Той образ так духу додає! Т'але знати, що не словникар із його: як заговорить, то зразу являється двійник, Грінченків дух, і заходжається скрушно похитувати блідою головою: не так, ой, не так!

Чарівна пильність і обережливість дипльоматії

 Я до дипльоматії, власне, аж геть непричетний, а тільки часом "дотичний технічно". Біда в тім, що дипльоматія — то культура внутрішня й зовнішня. А в мене катма й одного й другого, й іще багато чого нема. За те себе не картаю, бо, коли з мене майстрували чоловіка совіцького, все непотрібне чисто пообтинали, а відрощування обтятого гілля бере кілька поколінь, та й то не на всякому стовбурі проросте.

То вже надолужую госторою пильністю й найтоншою бачністю.

Пили, що хоч

 Їдемо — аж гульк велетенський щит, дядько з робочою бензопилкою: "Пили, що хочеш!" Лишенько! Хоч-би не було чергового Texas Chainsaw Massacre! Стривайте, тут вам не Гамерика — в нас закон! Пили, що хоч, пили, що хотіли, а тепер із пилкою пішли, п'янючі, гулять?

Що відправляється?

 Метро стало — й зразу рушив лагідний чоловічий баритончик, із тих, що хоч що тобі навимовляють: "Потяг відправиться за кілька хвилин." Поїзд (так теж можна казати) посунув за кілька секунд. І чого брехати? Бо в нас відправляється церковна відправа (не скаже й диктор "відправа потягу"). Або хтось відправляється-виряджається. Чи обов'язок службовий відправляється. Чи хтось іде-відправляється з відомого місця невідомо куди — потяг так не може, на те рейки прокладено.

А метро-ж — відомо, куди йде? Чи не зовсім?

Чого, власне, Бровари?

 Викликаю таксівку — аж на, як мені вимовляється, Бровар-і. Операторка лагідно перепитує: "Бровар-и? Лізу до Голосковича — й таки так, "село Бровари". А чого, питається? Бровар, а ще не що давно "броварь", має законну множину "броварі". То чого те село виламується?

А виявляється, що то не село, а наша мова так комизиться: крім броваря, був іще "бровар" — так сама варня називалася. То, виходить, і справді "Бровари". А чого тоді не "Бровари"? Бо це як "прапор — прапори"?

Лихварівська вулиця

 Добре в Парижі бути Сержем Лифарем — як-раз до речи. А що як хто, як от, приміром, і я, народився в Київі й хрестився Сергієм? Чи конче його ім'я має повертатися до рідного города (бо Київ то він, город, а не воно, місто) в подобі Сержа? Та й Лифарь це либонь "лихвар", для київського вжитку в добірному товаристві вшляхетнений на московсько-імперський манір.

До того, назви вулиць на кшталт "Сержа Лифаря" — то нашій мові каліцтво. Присвійний родовий, такий любий двом челюстям нашої печі — польській і московський, українській мові геть не до чмиги. Натомісь наша мова полюбляє присвійні прикметники: "лихварів", "лихварський", "лихварівський". Отак-би й назвати гарно — Лихварівська вулиця. А десь записати нищечком, на чию то честь.

А лихварів тепер ізнов є й є. Тільки вони теперки, теж ушляхетнено, льомбардами звуться, не заставнями. А гроші з людей правлять по старому.

Що таке крипта?

 "Тобі сказали, що крипта — це скам? Сам перевір, а не вір чуткам!", — весело віршує тут їден ентузіястий. Звісно, що неправда тому! Я гаразд знаю, що таке крипта: це таке приміщення, глибка під церквою, що "стоятиме тоді, коли мої кістки потліють і ім'я погине." А що таке той "скам"— не знаю й не хочу знати, ще поки мої кістки вбрані плоттю й означає щось звучання мого імени.

Сенс життя

 "Сенс життя", — каже їден такий, та й неориґінально каже, — то саме життя." Заперечую! Сенс життя — то полонізм життьового розуміння.

Ми, народ

 Уявіть собі: намісць поеми Франка "Мойсей" — Франкова поема "Мусій". Це було-б багато зрозуміліше й ближче нам, народові.

Ах!

 Ах! Із скількома милими, добрими, щирими друзями-перекладарями на роки розлучає мене моє невміння напитати собі гідної, цікавої, слушно оплачуваної праці й їхня неохота ділится такою працею зо мною — загребущим, заздрим, негидливим на засоби суперником.

Геть із корінням

 Чому ліміт кредитний, а не кредитовий, то-б-то не вкраїнський? Чому "Картка киянина", а не "Киянинова картка"? І так у всьому, й так усюди: жаднісінького наміру хоч трохи сьвідомо, власною охотою вкоренитися. Тільки як свисне безгучний собачий свищик — легенько свисне ломакою по голові.

Чи хтось таке казав?

 УКРАЇНА — ВАУ, БО — ТИ ВАУ. Чи хтось тобі це казав?", — допитується метрова рекляма. Зараз, тільки потилицю почухаю. Ні, ніхто не говорив, по правді кажучи. Раз, по нашому його треба зразу на "вав" переробити. "Нас не має збивати прийняте в прахтичному (ортографічному) письмі позначення ў (у нескладового) через в" — то вже вас, вельмишановне реклямодавство, трохи в моїй редкації навчає подавати мовознавець Наконечний. То-б-то ваше улюблене [vow], коли вже [wow] сказати не вмієте, буде наше [ваў]. А друге, що воно за "вав", як брати, шануючи слухи ваші, той, семантично? Я в цім слові вчуваю чи то завивання, чи то скавучання. Чи вава в дитяти й воно від того вавкає. Чи птах журливо так хававкає, прикликаючи чергову біду. В цьому розумінні сам вам скажу, щоб ви знали й тямили: ані я не "вав", ані Вкраїна моя не "вав". Навіть і не вавкайте тут!

Почесна непотрібність

 Полюбляю сидіти склавши руки в ті дні, коли, знаю, хоч-би й сам шукав аж у сосновому відеречку, на дубовому денечку, не знайшов вільного перекладчика. Така власна непотрібність створює відчуття хибної, зате втішної виїмковости.

Нова двозначність

 Послухав хваленого майстра — сравді штучний переклад. Ну, се-б-то як у штучного интелекта. Интелект єсть, і штучний, до того. Т'але интелектуала до його нема.

Ой, тезку мій, тезку, не лізь на березку

 У нас однойменника зовуть "тезком". Чи то тезка зовуть "однойменником". Дивується з того мовний народ.

Розбіраємо кейси

 Майже всі заявляють: "Розбираємо кейси" Щось я ніяк не доберу. Кейси пригадую дуже добре: ми всі півпарубками марили отими твердими плястиковими чи дерматиновими чамайданчиками з кешенями й метальовими защіпками — за такий скарб і вбити могли власника в тодішньому небагатому на кейси Київі. Суто чолвічий, не при дамах кажучи, аксесуар. Їх іще величали "дипльоматами". Так і мовили шанобливо: "Він ходить із "дипльоматом". Хто ходив із дипльоматами — в'являєте? 

Ясно й те, що, як уранці кейси збіраються, то й увечері розбіраються. Однак самих тих кейсів я давно вже ніде не бачу — минула, аж свиснула, на них поведінка. То що вони всі й досі ретельно так розбірають? Чи не ті кейси, що десь іще в когось із дядьків позалишалися?

Що вони плетуть?

 Пробачте за дурний напомин, але пунктуація — то интонація. Интонація — то голос, виголос. Як хто пише зразу без голосу, то не дивно виходить, що нема розділового знаку на козаку. Писане затято мовчить, і ніяк дорозумуватися того, що хотів, але чого не здатен сказати німий автор.

От митці розписали літарами торбинку: "Боже. що я несу", висьміюючи чи то власну, чи чужу тугоязикість. Чи то вони надумали побавитися багатозначністю слова "нести" в вихідній своїй мові? Як-от: "нести вздоръ", "нести околѣсную". Що вони плетуть, оті легкі промисловики, а потім що клеплють, торочать, верзуть і правлять у ланцюжку визбірування й постачання?

Вид як душі запона

 Тепер треба докладати справді нищивної сили, щоб створити переконливо драмований міський образ. Вигляд уже не виставляє душі, а радше запинає чоло душевної споруди на вічний капітальний ремонт ляпано розмальованою полотниною. Образ уже ніколи не відхилить важкої завіси з наколотої, протятої, розкарякуватої плоти в неймовірних корчах барвленого й знебарвленого, голеного й напомадженого волосся. Душа ніколи не перекричить яркого зовнішнього виску та зойку. Та й не треба! Бо невідомо, що воно там у ній за шамрання.

Бзик і шал

 Моя хороба — грахвоманія. Й саме манія вона — бзик і шал. Натурально, культурним і статечним чоловіком бувши, я по-тверезу всупротивлююся проти залежности. Ну, як не проти самої, то бодай проти нестерпних її нападів. А потім сумно й соромно й глянуть на пожмакані в нічному шаленстві простирадла писанин. 

Дяка Богові, що британський лікар із безпретенсійним прізвищем Джонсон (Іваненко) записав чудодійні ліки проти клятої сеї недуги: треба писати тільки за гроші. Й де не візьмуться тоді постійність і поміркованість, а вони-ж — здоровлю запорука. А таки лікуватися ліньки й дуже-дуже нудно.

Припис од лікаря Джонсона

 Доктор Джонсон (Іваненко) якось усім розтлумачив, що писати без заробітку — то про дурнів річ. Сам він без копійки й пера не здіймав, а здіймаши — то вже в каламаря не мачав. Виходить, що, як  пишу я задурно, то вже й по дурному. Не конче самі дурниці — того й ворог не скаже. Т'але не запопадливо, й тому легко обійдеться без мене й красне, й нечупарне письменство. А от не перебудеться воно без трударя-сокотюхи. Правда тому, що, відробивши своє, як стій (чи як ляж?) піде він навпрість у непам'ять. Дак тоді зразу десь ізнов хтось із иньчого кутка пильно засокотить. Бо не може без сокоту література.

Не пориває нудьга

 Пиття може звабити мене веселощами. Т'але тверезість ніколи не злякає мене нудою.

Правдивої ваги

 Як добре поміркувати вже по теперішньому, то широко вживаний у наших замлячок чисельник "двінаццять", то не мішанка, а правдивої ваги хвеминатива.

Життя на перше вересня

 Як хто вже, хвалити Бога, остаточно скінчив свою науку, то 1 вересня — це такий день, коли життя минає тебе й разом минає тобі. Й не повзе повз тебе, а щось таке як біжить минаючи.

Важливий статевий погляд

 Не вважаючи на теє, що саме в ніч із 31 серпня на 1 вересня припиняється крівавий стрілецький сезон про комарівство, покусали мене тяжко трикляті нічні комарі. Ні, так воно не годиться по теперішньому: треба "трикляті нічні комарині". Чи комариці. Або комарикині. Чи тоб комарки.

А ще либонь зґрабно було-б написати: "Покусали трикляті нічні москито, про що йшлось навіть і в медія. Ні, так не вийде. Бо згасає важливий статевий погляд.