Тут основа

 Люблю один вірш, що легко сам не знаходиться в Усемережжі. Як пошукати за чим Тичининим, то зразу вилітаєш на рубрику "Влюблені вірші Тичини" й, подумки повторюючи, бачиш чиїсь улблені вірші-тичини, що тонко височать над твоїм тісним обрієм. Улюблені вірші Тичинині? Це чиїсь у його чи власне його влюблені виходять? Але я маю свого влюбленого вірша в поета Тичини. І це, як легко можна дошимрати, не "Арфами, арфами...".

Вважаю, що "Чуття єдиної родини" — надзвичайний твір. Року Божого 1936-го, саме перед 37-им, він постав ідеологічно бездаганний, але теперки здається ідеологічно непожаданий. А хто сказав, що поезія може бути тільки рахманна? "Чуття єдиної родини" стало крилатим виразом і літає. Хто не хоче такого чуття? Т'але як-же його здобути?

Тут маємо ще й цехове, перекладницьке — не так настанову, як суперечливий, а тому цікавий, підручник.

"Глибинним будучи і пружним,

чужим і чуждим рідних бродів,

я володію арко-дужним

перевисанням до народів."

От начувайтеся вже ви, котрі наційоналісти: интер-наційоналісти, обер-наційоналісти вже по вас ідуть! Незручне перевисання до народів от як добре віддає малозґрабну перекладницьку акробатику й непереконливе гімнастикування. Спробуйте-но поперевисати, та ще й так... арко-дужно... В'явили чи ні?

Тичина плаває в українській мові не як муха в окропі (коротке щастя теперішнього поета), а як риба в рідній річковій воді. Риба без води жити не може, та чи сьвідома вона того? Тут маємо рідкісний у нас приклад одверто вкраїномовнозалежного, що такий мові рідний, що й убити може — як не за мову, то матрі саму. Справді, маємо арку, дугу, лук, то скажімо аж "арко-дужний". Ви, ті, що стоять під аркою, дивіться як воно робиться, глибинним бувши й пружним! Виявляється, перевисання можна не то опанувати, ба й заволодіти їм. І як тоді в'юнко перевисається-перекладається! Бідна рідна мова має тільки "бувши", а наша двомовність одразу дарує їй і "будучи". Маєте лиш "чужий"? Дак ось-же вам до "чужого" ще й "чуждий"! А що вже ми чужі рідних бродів, то й усправжки аж "чужді". Бродимо, де хочемо, не боїмося ані глибини, ні навіть моря чистого, аби не забрести здуру в мілкий рідний брід.

Перевисаєм далі:

"Воно в мені таке могутнє,

і на стількох стоїть підпорах!

Поціліш блиском-громом в сутнє

і чути: другий грім у горах."

Стоїмо, перекладарі, на стількох підпорах, що тільки сліпий не поцілить у сутнє з положення навлежачки. А стріляємо самим-но громом-блиском — инакших набоїв чи стрільн нам і не піднось. Одною мовою сказав, а в другій уже, диви, аж загриміло чи, словами Павловими Тичининими, "загримкотіло":

"А другий грім — другим ще далі 

гримкоче, хоче та радіє,

що поміж націй міст із сталі, 

що міжнародня дружба діє."

Хто з нас, перекладчиків, не пережив тої екстази, коли, після випадкового, тихого нашого грому зненацька виявлявся міст із сталі й починала несподівано діяти міжнародняя дружба? "Те крутилось і тріщало, а те пукало й гуло" — й от же зарипів міст, поїхала серед націй дружба валкою, цілим весіллям. Після другого, має бути не поетичний "другий", а, здається, иньший, але кому яке діло! Мова-ж розвивається: московиться, ангеляниться.

"І ось тут сам, прогримкотівши, 

стаєш ясним в своїм розвої, —

як доброго здоров'я пивши 

коло криниці степової."

Правда щирісінька! Хоч коло криниці степової не воду кринишную ми пили, та ясними в своїм розвої як стій ставали, таки "прогримкотівши" свої-несвоє слово.

"Ой, пивши, пивши ще й утершись —

без попереджень, без умови —

в послідньому вбачаєш першість, 

як до чужої прийдеш мови."

Хто з нас, пивши, без попереджень, без умови, раптом, іще й не втершись, не відчував несподіваної близькости до народу? Аж утрешся було з несподіванки! Й у кожному послідньому короговно замайорить першість, бо хоч не першим, але вперше прийшов до чужої мови. Скілечки-ж ми переслухали й далі ще зіпсували таких промовців, тлумачачи їх чужою нам рідною.

"До мови доторкнешся — м'якше

м'яких вона тобі здається.

Хай слово мовлене инакше,

та суть в нім наша зостається."

Хай инакше мовлене слово, та в нім, инакше мовленім, таки держиться, як душа в благім тілі, наша чіпка, малокультурна сутня суть. І нехай собі держиться, бо чужа мова здається аж надто мняка.

"Спочаку так: немов підкова

в руках у тебе гнеться бідна,

а потім раптом — мова! мова!

Чужа — звучить мені як рідна."

Гнеться, бідна, — ти бач! А хто спитувався гнути підкову — дуже погнулася? Отак і мова: тобі, як говориш, звучить як рідна — а людям, що мусять теє слухати? Мова то воно мова, та чи мовний ти?

"Бо то не просто мова, звуки,

не словникові холодини —

в них чути труд і піт, і муки, 

чуття єдиної родини."

Ну, в словники до холодного, ми, слава Богу, не поринали, а от за родину знаємо, хто має: таки направду труд і піт, і муки — гарячий цех. Звідци й єдине, неподільне чуття. А так більше цураємось одне одного.

"В них ліс шумить і пахне квітка,

хвилюють радощі народні.

У них клясова чути нитка

від давнини і по сьогодні."

А це все наша тематика: хвилює всяка ботаніка й народні радощі. Історія теж, усяке там країнознавство. Й клясова нитка, хто намагається перекладати з британської, таки натягається й напинається.

"І позичаєш тую мову

в свою, — чудову, пребагату.

А все знаходить це основу

у силі пролетаріяту."

У дійсно чудову, пребагату вкраїнську вже справді напозичалися, ніби власне в шинку пропивши, московської, а тепера цупимо ще й ангелянську, ніби мало тих довгів. Але перкладницького пролетаріяту справді сила-силенна. Та й сильний він нівроку — тут основа.