Хто він справді?

 За старого мовознавця ніколи не вгадаєш, чи з його хоронитель старожитнього мовного звичаю чи просто дуритель молодого тонкого молоднику.

Страшний "ік"

 Знаєте таке наше слово "ік"? Таки так, у Тичини: "к серцю ік свому". Що скаже сьогочасний правопис? Ат, і не питайте!

Не вільно

 Хто кому дасть "вільно володіти мовою"? Не вільно!

Там, де ти

 Чудова тема сьогорішнього Книгарного Арсеналу "Все між нами — переклад". Отак іздалеку оглядають обшир між собою суперники-перекладники: "Все між нами — переклад. І там, де пораєш ти, вже не попораю я."

Реставрація

 Як відомо, по польській "ресторація" буде "реставрація" (restauracja). Хай там старосьвіцький хтось мав на увазі підживлення — осбисто я помалу реставарую давні житки своїх розкішних предків.

Приємна несподіваність

 Дієту тра ламати не по кухнях і холодниках, а по бенькетах і рестораціях. Тоді це й справді буде просто приємна несподіванка, навіть нагода. Й нічого не зламається — тільки, поправиться, не погладшавши, й покращає, не потовщавши.

Лет, літ і льот

 "Лет", "літ" і "льот" — слова всі наші. Та я чогось обираю між "летуном" і "літуном" і неполюбляю "льотчика".

Але мавши й "лет", і "літ" і "льот" уже запевно не тра "польоту".

Щасливий той

 Щасливий той, кого діти не бучно звеличують, а тихо тішать.

Від якого рота

 А оті ваші "двіж" із "двіжухою" — від якого слова походять? І від якого рота?

Не в докір вашій милості

 Осуда-пересуда — то така теперішня хворма людяности. Тому звичай не судити теперки майже дорівнює нелюбові й погорді проти ближнього.

Просодія

 Чи зможу я колись ректи отим ненаслідовним лірницьким речетативом наших іще совіцьких, але питомо вкраїнських письменників-культурників, з просодією людини, що тішиться й упевняється в кожнісінькім своїм слові? Ні, вже ніколи не зможу.

Усім немає

 Нашої мови всім немає. Немає такого вислову? Дак оце-ж і кажу, що немає. Всім.

Здоровкуватість

 Ми в такім непевнім становищі, що, хоч як воно парадоксально звучить і навіть вигляда на папері, забувши московську мову, загубим і свою. Бо чуття єдиної родини, се-б-то чуття мовне, як той лиз ізлизав. От приклад: дуже вже треба косметичного слова "освѣжающій" у заледві вкраїнізованій відміні "освіжаючий". А не забули-б московського "освѣжительный", то й своє-б лекше вилізло: вогке "відволожний", корисне "здоровкуватий" і легесеньке "свіжкий".

Здається, наша мова аж надто щедра: там, де вона за одне московське дає три й більше своїх слів, уже ніхто нічого не хоче брати, підозрюючи, що воно, таке недороге й готове, чи гниле чи білене буде.

Три хибі

 Був сьогодні на "Книжковому арсеналі", щоб пересьвідчитися, що й з мене таки читач, й у моїй гарматні заховався аби-який бойовий заряд.

От видавництво з превеликою гордістю виставило наперед, ніби моздір, грубезну книжку в тяжкій аналойній окладинці. Мало хто читає, а тим паче аналойне, то вже можна плекати певність, що сяя книга віками стоятиме на парадній полиці, а штучний интелект роботящими роботячими руками тільки обмітатиме з неї порох і зніматитиме павуть. Золотими, вирізьбленими літерами книжка називається: "Пересопницьке Євангеліє. Витоки і сьогодення." А чом би не сказати "євангелія" задля розмаїтости, що колись надавала нашій мові такого прегарного виду? Он і в Антонича — "Зелена Євангелія", то й щабльові читачі знають — читали, будьте ви певні.

Ну, то таке, т'але-ж "Витоки і сьогодення"! Чи-ж тії вже редакторове й назви не почитали, що в трьох словах проти нашої мови три хибі? Після "и" траба міняти "і" на "й" — маєш, це вже ми й без редакторів знали. А, що витоки — не "истоки", то-б-то джерела, не те з чого, а те що витікає? Й нарешті "сьогодення" — щоб доконче перекласти "день сегодняшний" у розумінні простої теперішности, т'але слова "теперішність" ні за яки хвиґи-миґи не вжити.

Чи є ще де на сьвіті народ такий книжний, такий гарний-книгарний і такий нечуткий до всякої втіхи письменної?

Upon a wild and violent sea

But cruel are the times, when we are traitors,

And do not know ourthelves, when we hold rumour

From what we fear, yet know not what we fear,

But float upon a wild and violent sea

Each way and move.

 Хоч не маєм над собою тирана, т'але вже не шотляндський край, а сьвіт-дзиґар вибив лиху, жорстоку годину й усе кругом здається, а часом і є зрадецьке та зрадне. Чи сам я невбачай де не зрадив чого чи кого? Підозра не совається на престолі, а нишпорить під шкурою: "Пан на троні, а хлоп на ослоні." Страх обплутує, обліплює чутками й знов смикає за нитки-поголоски, й усі танцюють на тих нитках, а хто втинає їх, то тільки те й робить, а більш нічого. Я сам сьміливий і завзятий, але моє завзяття пливає в дикому, нищівному морі, а море несе мене в невідомий, але запевно самотній бік.

Трутень суспільности

 Не знаю важчої праці, ніж писати й редаґувати написане. Однак для мене й ця робота — то спосіб лінуватися.

Хвилозопське замірення

 Сократ знав, що нічого не знає. А я знаю, що не знаю нічогісінько. Виходить, що я менший за Сократа знанням, але глибший, а тому більший із мене хвилозоп.

Що було, то загуло

 Озирюся в коротке колишнє, що нишком колише лиш кілька років: яке воно близьке, а минуло вже так міцно, надійно — ніби сравді назавсіди й без видимого сліду загуло.

Сьвято ситого задоволу

 А можна тішитися й з простісінької адекватности — сам бачив: людина тільки що адекватна, а кргом неї свято ситого задоволу.

Витлумачуючи

 Люблю, я, грішний, перекладаючи, ще й тлумачити. Люблю, й вірю, що вмію. Після сухого, т'але незапального тертя й товчіння об адекватів і трансгуманоїдів, тішуся сам із себе: отут уже, мовляв, не позмагаються!

Дірка в культурі

 Ув англосаксонській лайці, подейкують, блюзнірство й далі відіграє аж надто важливу ролю. Як на слухи наші, то це все безглуздий і навіть кумедний двигіт повітря: в нас-бо в самій середині ХХ ст. Бога вилучено навіть як вигук:

— Ой, божечки!

— А ти шо, в Бога віруєш?

Й аж моторошно робилося від того запитання.

А в ангелян, здається, й досі в культурі дірка, словами Сартровими, завбільшки з християнство.

Безефність

 Не маєм ми професії, ні фаху, на навіть кваліфікації сертифікувати. Це, на жаль, стосується й до філологів, фольклористів, фонетистів. А все тому, що в нашій мові бракне природньої фонеми "ф".

Козак Нечай

 Є такі люде по соціяльних мережах: самі сторопілі, т'але заховані за муроломним чолом якогось провінціяльного коментатора, як стій готового рубати й різати справжність: "Не встиг козак Нечай на коника сісти, зачав ляшків-панків на капусту сікти." Не встиг... піхотою січе, такий завзятий. А за широкою постаттю отого містечкового палія заховалася тиха, богобоязлива столична штучка. Звідки й викопала не цікавого ні сусідам, ні родичам забіяку? Що це persona, аlter ego: і я-би зміг, та не дав мені Біг... отої власної полум'яности, то вже кидаю свою димливу скіпку в усежерущий огонь чужого шаленства? 

Великий плян

 Чоловікам із роками ширшає лице: був молодий, тонковидий, високочолий, а тепер ніби камера насунулася, нещадна, нищівна, й зробла свій буйний, грубий великий, здоровий плян, ніби показуючи сьвітові, що нічого нема: ні тонкощів, ані високощів — тільки безщадний чад часу в лютому ддзеркалі.

Без простолюддя

 За небіжчика СССР'а нам тлумачено, що интеліґенція вийшла з народу й має піти назад у народ. Ми, хто "з службовців", придушивши жаль, до того й лагодилися, на почин їздячи в-осени до колгоспів. Перед СССР'ом интеліґенція таки ходила в народ, але її всю за те знищено й з народу довелося виводити геть нову: видавати пашпорта й платити гроші, а не трудодні. Теперки вже ввесь народ осьвітою й наукою подався в интеліґенцію. Й не так жалько на цю останню, як на той народ, що перше був: ні тобі живих уст народіх, ні усної його творчости, ні давноколишньої його мудрости.

Дожидаючи сальви

 Коли чую слово "залп", зразу знаю: не наші то б'ють. У нас випал хвацький, гуртовий стріл — як зачуєш, то так і знай, що вкраїнці гуртом випалюють — на те густостріл. А як прийде подуга, то й сальва лунатиме.

Мало грамотний

 Маю власну відміну правопису, та ніхто не подума на мене, що виламуюся з моноліту: просто велико письменний, але мало грамотний, як і всі.

Незмістовність

 Зміст нікого не цікавить — усі трощать порожній контент.

Лиш ув СССР

 Тут зайшла суперека між двома шановними куховарами-аматорами: що зварилося — сосиска чи сарделька? Помирилися на тому, що таку ковбаску треба називати таки "сарделькою". Я куховарити зовсім  незугарний, а їм мовчки, без сперечання — все, що в таріль покладуть. Але вже в тому суто мовному розумінні погоджуюся з вельмишановними кухмайстрами: таки сарделька. Бо, як виявилося, слова "сосиска" наша мова не знає геть чисто. Ізюмов каже на єї "ковбаска", а Гуманець додає, що маленька та й годі. Ах, бідна, бідна наша мова — знов бідна на слово й треба думками бігти за лінію фронту й позичати, позичати, позичати! Та заходить і питання: що-ж ми тоді оце що-рана так смашно собі їмо?

Слово "сосиска" [сасиська] чергове непорузуміння, що скоїлося в московській мові через залюбленість у мову французьку: saucisse у французів — то просто собі ковбаса. Можна ще криво подумати, що вкраїнці не знаються на ковбасках, але французи — то вже вибачайте. Вони не жили паном-діло в СССР за Микояна, не знали щастя громадського харчування, коли до громади несподівано повертається приступне всім і кожному мнясиво. Як-же його назвать — "колбаска"? Ні "колбаску" ми ще пам'ятаємо — була не така. Хіба saucisse, чи пак "сосиска"? Годиться! По совіцьких рестораціях було заведено приправляти її зеленим горошком із консерви — ґарнір! Одно слово, народ ізнов привчається добре їсти.

А слово, звісно, латинське — "salsicia", як легко здогадатися, — солонина. Зароджується підозра, що й римляни не знали, таких ласощів, як "сосиски", а просто тлумили солониниу, як ми своє сало.

Та не журіться, снідальники, сарделька таки єсть! Тільки що риба воно, сарделя (Clupea sardina), а так дуже смашна й поживна — а надто середами та п'ятницями, коли ти постуєш, любий чительнику.

Виходить, було воно в кухарів і не "сосиска", й не "сарделька", а така опецькувата, свинувата франкфуртська (дай Боже) ковбаска. Я европейських мов зовсім не знаю, а хто балакає, то може й одшукає десь "сосиску" з мнясною сарделею, т'але щось мені здається, що жили вони (й досі пробувають) тільки в СССР.

Аеронавти

 Два синхронисті перекладчики сидять на землі в кабіні й синхронно в'являють себе повітроплавцями. Али стилі маюті різні: один — самолітун, а другий — автопілот.

Легко та весело

 Всюдисуща наша культурниця вчить понурих українців балакати по своєму "легко та весело". Коваль клепле, поки тепле й куються собі книжечки: "Писати українською", Слухати українською", то-що. Стривайте, а чого-ж таки не "в-країнською"? Маєм-же милозвучне чергування, щоб не вити "иу". Чи не чує — вкраїнською наслухаючи? Ет, не лякай мені читаченьків! Як залізти в густі мовні кропиви — кому легко, кому весело буде й буде? Сам Грінченко сказав: "Коли й надряпає що по вкраїнському, то се не великого важить." А ти все, дурний, піжважуєш, виважуєш, важиш...

Згрецька ІІ

 Люблю психоделічний рок. А надто слово "психоделічний" — таке воно... грецьке.

Полегеньку

 Державною мовою володіє тільки держава-власниця. А користувляни можуть тільки орудувати. Але на як орударі чи орудники, а так помаленьку-полегеньку, озираючись на осьвіту й науку.

Забльокування

 Якби-ж то в соціяльному житті, як у соціяльній мережі, можна було-б усіх неприємних першим назвати хамиськами й зразу швидесенько шаснути забльокувати. Це-ж так людяно: й воно тобі здиміє й ти для його зникнеш. Тим часом усі живі-здорові й окремо від грубіянства тішаться собі забльокованим життям.

Лячно та весело

 Заплющіть очі що-найщільніше й уявить собі, що ви ані словечка не знаєте з московської, тямите тільки суто вкраїнське, істе. Заплющили, в'явили? Відчуваєте вкрадений сьміх? Із гумору-ж нічогісінько тепер не зрозуміло. Люде балакають-пишуть, тішаться-регочуться, а ви як од гілля одірвалися. Од московського, зважте, гілля. Виявляється, що тая мова про нас і грізна, й сьмішна. Лячно та весело.

Про неголовне

 Дуже багато пишуть і говорять, аж кричать, "про головне". Головного так багато й такого різного. Стільки головного й усе суто-щире в своїй людськості. Та чи бачить, чи знає людина щось про чи навіть за головне? Хіба який хвилозоп гляне на сьвіт скрива й таки примудриться вгледіти щось і справді відлегло головне. Моя-ж хвилозопия така: до  головного й не важуся йти. Натиком дошукуюся дрібної правди в близенькому неголовному. 

Кортовий смуток

 В мене теперки, як у Свирида Голохвостого, "ще й робочі роблять": хазяйную, панію. Вкраїнохвілом бувши, спитуюся говорити з робочим народом його мовою, се-б-то не його робочою, а ніби його вкраїнською: "підден", "смок", "паровичня", то-що. Й от що я вам скажу: не то мого віку, ба й онукового може не вистарчити на теє, щоб робочий український люд вирозумів, під яким днем підден, чому "насос" не "сосе" нормально, а смокче, й що париться в тій паровичні, бо в їхній мові вже давно ніщо не парує. Діймає, поймає й огортає мене кортовий смуток.

Як усе повитікало

 Сумна ретроспективна програма кінопоказів "Поетичне кіно. Витоки". Справді, за джерелами вже шукати годі: все повитікало давно. Ретроспектива — погляд назад. Але й там, позаду, — самі патьоки-витоки. Були патьоки-витоки, а тепер чужі впливи-випливи. Смутно-невесело, трохи зацьковано озираєшся, та й уперед дивишся понуро втупивши очі в "Землю",

Нетолеранція

 Як вам здається в нашій мові слово "непереносимість"? Ну, от як "непереносимість лактози", молошного цукру, що друкується на харчовині? Навіює, що лактози не переносиш, рук не стане? Чи воно зразу виклика московську "непереносимость", чи вже разом й intolerance, hepersensitivety? То чи не простіше буде тоді взяти "нестерпність лактози" чи "надмірну чутливість до лактози"? Простіше звиклим до мудрої латини полякам: nietolerancja laktozy — та й годі.

Жито, як гай

 "Теплий апріль, холодний май буде жито як гай." От як до речи пригадалася приказка! Серік і справді воно так. То вже покладаємося на усну вкраїнську творчість, тепер тільки писану. Т'але чи засівалося в кого на жито, щоб поспитати старовинну прикмету? Чи намісць жита можна вправляти в речення потрібне з пшенишного, соняшникового, ріпакового, а для народньої интеліґенції — гай із городнього й садового?

Тут основа

 Люблю один вірш, що легко сам не знаходиться в Усемережжі. Як пошукати за чим Тичининим, то зразу вилітаєш на рубрику "Влюблені вірші Тичини" й, подумки повторюючи, бачиш чиїсь улблені вірші-тичини, що тонко височать над твоїм тісним обрієм. Улюблені вірші Тичинині? Це чиїсь у його чи власне його влюблені виходять? Але я маю свого влюбленого вірша в поета Тичини. І це, як легко можна дошимрати, не "Арфами, арфами...".

Вважаю, що "Чуття єдиної родини" — надзвичайний твір. Року Божого 1936-го, саме перед 37-им, він постав ідеологічно бездаганний, але теперки здається ідеологічно непожаданий. А хто сказав, що поезія може бути тільки рахманна? "Чуття єдиної родини" стало крилатим виразом і літає. Хто не хоче такого чуття? Т'але як-же його здобути?

Тут маємо ще й цехове, перекладницьке — не так настанову, як суперечливий, а тому цікавий, підручник.

"Глибинним будучи і пружним,

чужим і чуждим рідних бродів,

я володію арко-дужним

перевисанням до народів."

От начувайтеся вже ви, котрі наційоналісти: интер-наційоналісти, обер-наційоналісти вже по вас ідуть! Незручне перевисання до народів от як добре віддає малозґрабну перекладницьку акробатику й непереконливе гімнастикування. Спробуйте-но поперевисати, та ще й так... арко-дужно... В'явили чи ні?

Тичина плаває в українській мові не як муха в окропі (коротке щастя теперішнього поета), а як риба в рідній річковій воді. Риба без води жити не може, та чи сьвідома вона того? Тут маємо рідкісний у нас приклад одверто вкраїномовнозалежного, що такий мові рідний, що й убити може — як не за мову, то матрі саму. Справді, маємо арку, дугу, лук, то скажімо аж "арко-дужний". Ви, ті, що стоять під аркою, дивіться як воно робиться, глибинним бувши й пружним! Виявляється, перевисання можна не то опанувати, ба й заволодіти їм. І як тоді в'юнко перевисається-перекладається! Бідна рідна мова має тільки "бувши", а наша двомовність одразу дарує їй і "будучи". Маєте лиш "чужий"? Дак ось-же вам до "чужого" ще й "чуждий"! А що вже ми чужі рідних бродів, то й усправжки аж "чужді". Бродимо, де хочемо, не боїмося ані глибини, ні навіть моря чистого, аби не забрести здуру в мілкий рідний брід.

Перевисаєм далі:

"Воно в мені таке могутнє,

і на стількох стоїть підпорах!

Поціліш блиском-громом в сутнє

і чути: другий грім у горах."

Стоїмо, перекладарі, на стількох підпорах, що тільки сліпий не поцілить у сутнє з положення навлежачки. А стріляємо самим-но громом-блиском — инакших набоїв чи стрільн нам і не піднось. Одною мовою сказав, а в другій уже, диви, аж загриміло чи, словами Павловими Тичининими, "загримкотіло":

"А другий грім — другим ще далі 

гримкоче, хоче та радіє,

що поміж націй міст із сталі, 

що міжнародня дружба діє."

Хто з нас, перекладчиків, не пережив тої екстази, коли, після випадкового, тихого нашого грому зненацька виявлявся міст із сталі й починала несподівано діяти міжнародняя дружба? "Те крутилось і тріщало, а те пукало й гуло" — й от же зарипів міст, поїхала серед націй дружба валкою, цілим весіллям. Після другого, має бути не поетичний "другий", а, здається, иньший, але кому яке діло! Мова-ж розвивається: московиться, ангеляниться.

"І ось тут сам, прогримкотівши, 

стаєш ясним в своїм розвої, —

як доброго здоров'я пивши 

коло криниці степової."

Правда щирісінька! Хоч коло криниці степової не воду кринишную ми пили, та ясними в своїм розвої як стій ставали, таки "прогримкотівши" свої-несвоє слово.

"Ой, пивши, пивши ще й утершись —

без попереджень, без умови —

в послідньому вбачаєш першість, 

як до чужої прийдеш мови."

Хто з нас, пивши, без попереджень, без умови, раптом, іще й не втершись, не відчував несподіваної близькости до народу? Аж утрешся було з несподіванки! Й у кожному послідньому короговно замайорить першість, бо хоч не першим, але вперше прийшов до чужої мови. Скілечки-ж ми переслухали й далі ще зіпсували таких промовців, тлумачачи їх чужою нам рідною.

"До мови доторкнешся — м'якше

м'яких вона тобі здається.

Хай слово мовлене инакше,

та суть в нім наша зостається."

Хай инакше мовлене слово, та в нім, инакше мовленім, таки держиться, як душа в благім тілі, наша чіпка, малокультурна сутня суть. І нехай собі держиться, бо чужа мова здається аж надто мняка.

"Спочаку так: немов підкова

в руках у тебе гнеться бідна,

а потім раптом — мова! мова!

Чужа — звучить мені як рідна."

Гнеться, бідна, — ти бач! А хто спитувався гнути підкову — дуже погнулася? Отак і мова: тобі, як говориш, звучить як рідна — а людям, що мусять теє слухати? Мова то воно мова, та чи мовний ти?

"Бо то не просто мова, звуки,

не словникові холодини —

в них чути труд і піт, і муки, 

чуття єдиної родини."

Ну, в словники до холодного, ми, слава Богу, не поринали, а от за родину знаємо, хто має: таки направду труд і піт, і муки — гарячий цех. Звідци й єдине, неподільне чуття. А так більше цураємось одне одного.

"В них ліс шумить і пахне квітка,

хвилюють радощі народні.

У них клясова чути нитка

від давнини і по сьогодні."

А це все наша тематика: хвилює всяка ботаніка й народні радощі. Історія теж, усяке там країнознавство. Й клясова нитка, хто намагається перекладати з британської, таки натягається й напинається.

"І позичаєш тую мову

в свою, — чудову, пребагату.

А все знаходить це основу

у силі пролетаріяту."

У дійсно чудову, пребагату вкраїнську вже справді напозичалися, ніби власне в шинку пропивши, московської, а тепера цупимо ще й ангелянську, ніби мало тих довгів. Але перкладницького пролетаріяту справді сила-силенна. Та й сильний він нівроку — тут основа.

Не норм

 Не люблю слова "нормальний", ніколи не вживаю його, тож і здрібніле "норм" мені ні до чого. Бо, здрібніле, змаліле, змізерніле, воно — пестливе, пустволиве, пустотливе, а мені вадить. 

Терпнуть пучки

 Дуже полюбляю сьогочасного поета Стельмаха, тому сумлінно виправляю йому мовні помилки, щоб нащад міг потому незборонно з його пишатися. Т'але, як то бува між літературним товариством, зчаста не погоджуюся з славетним кобзарем. От він пише, приміром: "Оніміти можна від правопису." А я не згоден! оніміти можна від правомову. А від правопису терпнуть пучки.

Щастя транслітерації

 Чому вже ніхто не назива діти Ївга, Ївген? Ще-б і прізвище яке — Їжачич, Їжаченко. Яке-ж то щастя колись московської, а тепер ангелянської транслітерації!

Чужомовні язики

 Коли вже, як то мариться нашій коханій державі, геть усі вкраїнці міцно, по хуторянському степовому, широкополому, й карпатському крутогорному, малоземельному, опанують ангелянську мову, візьмуть її за обламані, репані від несовісного вжитку роги, пропоную рідну відкласти, не вживаючи, бодай на час, щоб не паскудити укаляними чужомовством язиками.

Рожа

 Що нам так застує прехорошу вкраїнську рожу, первісно рожеву квітку, цьвіт, як то тьмяно пригадується, юнацьких любощів і милощів — грецька троянда чи московська "рожа"?

Про всякий випадок

 На вегетаричному молоці ясно написано: "OAT". І дрібніше, вже про темний люд, бо може ще не второпали: "вівсяне". Вкраїнське воно, т'але моднє, дарма що овес.

Дак там іще й "green smile" пише. Я це потрактовую так, що, вівса попивши, одне юно всьміхається, а вже друге яке то кисло так оскиряється.

Без сенсу

 А от я не знаю, що таке сенс. Польською знаю одно, ангелянською — друге, а вкраїнською не знаю нічого.

З того я впевнився

 Нічого мені не мариться, нічого мені не мріється, а от якось Богові віриться. Нічого мені не втямно, нічого мені не вдійно, а от якось на Христа надійно.

Мильний звичай

 Наш сьвятий дідівський звичай виявляється помилешний: у нас, бач, заведено, не хвалити люде, щоб вони, як той пісенний хміль, зиму зимували, та й не розвивалися. Насправді-ж, найпевніший спосіб затамувати розвій — нахвалювання: "Нахвалили його, а тепер він і несеться високо!" Несеться високо, не цьохавши, не чалапавши. То вже треба їх таких вихваляти, ґречні мої земляки!

Що-правда, поки ви неймовірно тріпаєте головами, воно само вже себе повихвалювало й, собі повіривши, втридорога продало.

Під гнітом

 Не можна сказати, що я поклав на вкраїнську мову своє життя. Т'але вона на моє життя дуже вже поклалася.

Де професійоналізація

 "Депрофесіоналізація",  навіть як трохи вкраїнізувати її — депрохвесійоналізація, — однак виходить не поправна каналізація. Дак що-ж і вдієш, коли саме так справи стоять: усе фахове без ужитку зливається в спад, у нечистий водозбіг. Над виром схилилися якісь напів притомні, тямкуваті люде й щось собі белебенять, а воно знай гурчить. І руки всі обачливо заклали за спину: й щоб не закаляти, гартуючи, й щоб не виказати очевидної незручности.

Два переклади

 Усний переклад: летиш низесенько над чужою водою й лигаєш чим-дуж на всю витягу чужії-ж таки комарі. Ну яка там глибина, де той глиб? Оце те, що під самісіньким черевом лощиться? Дак то не глибінь, то поверх — щире скло. Ти комарі знай лигай.

Писаний переклад: повзу, гризу. Повзу-гризу, аж гульк щось такеє проривається хутчіш за мене, наче земледух, чи пак земляний рак. А то мудрий Ши, штучний интелект, уже так попер, що нікуди повзти й нічого гризти. 

Коротенькі уваги

 "Я обмежуся на самі-но коротенькі уваги." Ну хто тепер так скаже:  увіть лишень — на засіданні, на нараді? Не скаже не просто тому, що не зна й не знатиме такої мови вкраїнської: давно не має вже в нас ніхто не то самих-но, ба й просто коротеньких уваг.

Мій артизм

 У Грінченка несподіванкою натрапив на собі виправдання: "Могучий стиліст єднав артизм вислову з надзвичайною народньою його простотою." Чи в нас іще дума хто за артизм вислову? Або хоч стилістики пробують зачеркнути? Кажуть, по університетах десь, та й то пишуть за стилістику таким стилем, що й натями не зосталося. А вже народня простота звісно, тепер яка: матірщина-московщина, московщина-мішанка й просто московщина, в усій її простоті й непочатості.

На початок

 Наші ботаники зовуть качан, кияк, киях і струк кукурудзяний "початочком", завертаючи вже мовну науку таки на початок.

Сидить Сава, листи пише, Сава думку дбає, ой вже Сава, та пан Сава гадку замишляє

 Иноді, вчитуючись у якусь любу ангелянську книжку, звісно, в першотворі, тривожну думку дбаю: а чи, бува, не перевели її вже наші "художні перекладарі" з їхніми вже тими артизмами? Бо їм на зуб не давайсь — усе вгризнуть, що твій качан кукурудзяний, тільки що поспльовують усякі тонкощі, як кукурудзяну мичку.

Найневдячніша роля

 Одна з найневдячніших ролей — бути за нормувальника вркаїнської мови. Найневдячніших що в розумінні невдяки, що в розумінні невіддячливости.

Несхибна мова

 Буду прикро вражений, як-що виявиться що є десь на сьвіті друга така мова, як наша кохана вкраїнська: що можна несхибно вражати людей, просто поправно й щиро єю балакаючи.

У лапках

 Суржик у лапках — це той самий лютий суржик: лапками його люти не вдержати.

Ой, думаю та гадаю, а що моя мисля зносить

 Ніде правдоньки діти: полюблюять наші вкраїнці мислі мислити. Т'але-ж як нам знати, що воно надумається, коли кругом стільки вільних мислеників і мислеців? Кругом, як мовляв той стельмах, ладнаючи поламаний берлин, не сядеш. Допоможуть розрізнити тонкощі нашої любої, задумливої мови, що так опирається грізній стандартизації й лагіднішому внормуванню. Є, бачте, мисль до мисл-и, а єсть — мисля до мисл-і.

Отак нас мова знов розборонить і розрізнить. Як і ви, я знаю більше таких, що в них мисля та й мисля, мисля — та й вже. Та й сам-бо я таківський. А ви — чи плекаєте мисль?

І квасницю гробак їсть

 Малесенька, перехідна гадочка, а, диви, наробила цілу монограхвію. Ба ні — цілу спадщину наукову. А сама давно згорнулася й завмерла, як гробачок. На гробачка — гріб, а науці з тим гробом — дорогу!

Невидимий елемент

 Полюбляю виправляти справжність: як на мене, то це прикмета правдивого мистця. Треба-ж бачити невидиму ту квінтесенцію, чи ні? Мистець добачає трохи з того, що незримо вклав у річ Творець.

Quinta essentia

 Мудрі вкраїнці полюбляють квінтесенцію. Й не дурно: це той п'ятий елемент, що з його й небеса зроблені. Т'але розумні люде не на небі його показують, а в істоті речи: знаєш ти, темний, землю, тямиш повітря, вогонь і воду — дак коли-ж не в тому суть, а в квінтесенції! Збагнув? Збагнув і пильно вдивляюся в мудре ніщо.

Ка-зна-що

 Поки не з'явився штучний интелект, писучий чоловік ніяк не міг вияснитися: чи путнє він що пише, чи повірити старій, що дурниці. Тепер уже штучний интелект, спасибі, поміг досьвідчити, що таки ка-зна-що. Що-правда, сам штучний интелект поки до того не признається. Т'але ще трохи порозумнішає й конче признається.

Невміння змістовно мовчати

 Франко вважав (і, на мою думку, цілком слушно), що письменник перше спостерігає особливим оком, а далі записує спостережене неповторною мовою. Натрапляєм у його на речення, що з виблиском підтверджує цю настанову: "Перший перервав важку мовчанку Бовдур." Справді, всі важкі й легкі мовчанки найперше рвуться від бовдурів. Але це треба запримітити й отак зненацька покласти на папір.

Майстер небуття

 Коли він мовчить, немає геть нічого. Коли він здіймає мову, геть нічого не знімається.

З переляку

 Немає доброго дива в тім, що, навіть не зазнавши прямої небезпеки, хтось по дорослому, навіть по чоловічому сахається Вкраїни. Т'але має всьвідомлювати, що далі житиме в сьвітах уже єдино з переляку. А з доброго дива житиме небоянство. Бо, кажуть, і небоя вовки їдять.

Увесь зворушений, у захваті німім

 Обрушений од того, що був колись іздатен зазнавати безпосереднього мовного впливу. Т'але, слава Богу, що минулось.

Зазнаєши крупного й мнякого

 А чи зна славне перекладництво, як буде по нашому "крупный"? Уж ли "крупний"? Ні, це "крупчатый" і "крупистый". А то "буйний". Що по нашому не буйне, то по вашому не крупне.

Чим цікавитися

 Беручи історично, люде де-далі, то все більше собою цікавляться. Колись король так не цікавися собою, як тепер якийсь цілковитий интелектуальний кріпак, занурений у себе, як відро в колодязь. І що більше цікавляться, то менше лишається, чим цікавитися.

Наша наукова традиція

 Лиш погляньте на наші прізвища: скільки малярчуків, мулярчуків, ковальчуків, шевчуків із товариством. А то-ж нащадки всіх тих, що вчилися на малярів, мулярів, ковалів, шевців — училися, та не довчилися.

Не вчитель для учня, а учень для вчителя

 Немає ліпшого способу вчитися, як учити. Т'але-ж бідні ті ученики — от де справді мученики!

Мати-годівниця

 Кожному вкраїнському перекладникові наша мова — як мати. Хай уже не годувальниця, так хоч годівниця. Мамка от мамчить, мамкує, а дитя коверзує: й город мамчин не такий, і садок занехаяний, і поле неоране. А тим часом і мова мовиться, й овоч їсться, й грошинка яка-неяка від мамки перепада. Треба вже дякувати!

Їхня ціль

 До нашого рундука під'їзд є, а здійма вже понад місяць, як не робить. (Здійма — то те, що дорогі земляки називають "ліфтом"). А мешкаю я на восьмому поверсі (спасибі, що не на шістнадцятому), й тому, коли йду до себе, спитуюся що-найшвидше видиратися вище, щоб мене ще на низу не захопили сусіди в стані корчів, хапання за поручні й ядухи-дихавиці. Погодьтеся, що грушею зависнути на сьомому якось звичайніше, ніж на третьому.

А от у майстерності все навпаки: що вище здіймаєшся, то помітніша твоя надхмарна гепа, що править цільцям за мету, мету не як завдання, а саме як ціль.

Preaching to the choir

 Люблять у нас навертати навернених (preaching to the faithful), а ще лучче — проповідувати до півчої (preaching to the choir). Здається, вдячливе діло: всяке тобі спочуває, кожне тебе підпирає. Влюблена, аж надто віддячлива тема: "Вже давно треба втямити, що слід говорити рідною мовою!" Гай-гай, уже давно час рідну мову знати промовляючи. Однак, як щиро заходишся ширити такі знання, копами пожнеш невіддячливість. Тому й перед сьпівцями рідного слова треба знати, що провіщати.