Всюди пекло

 "Хто сліпий — тому скрізь ніч. Як-що ти в темряві — тобі всюди пекло." Пекло пече, а дня ніде не видно. Це називається сліпота. Нетямущих темними звуть. І важко темному просьвітити видющих.

Прибрати дзеркала

 "Тільки-но прибереш дзеркала, всі копії миттю сховаються в своєму єстві, чи оригіналі, наче гілля в своєму зерняті." Треба прибрати дзеркала: ми живемо серед копій, і жадна галузка не тямить, де її зерня, кожна милується своїм одбивком невідомо в чому — дай Боже, щоб то була хоч вода.

Обачні з необачними

 Теперки так виходить, що необачні, що лишилися, мають створити належні умовини обачним, що виїхали, щоб ті повернулися. Це завдача нездійсненна: яку тяму про належні умови для обережного може мати дурний необережний? Якби тямив, то сам-би виїхав і тепер дожидав-би умов належности-незалежности.

Календарні постріляні

 Слушно каже Пекар, а я сам усе думав, та до кінця не додумався: теперки час вимірюється не календарними, а шкільними роками. Роками їхнього шкільництва, що вдвічі меткіші за наші календарні постріляні.

Парадоксальність шляху

 Людей мало стало в Україні. Та й на Вкраїні небагато. А дурнів рясно — як було, так і єсть. Поза межами їх навіть і не лічить ніхто. Бо чи можна назвати дурнем переміщеного? Чи потайки мати його за дурня? А її? Парадоксальність шляху не затушковує тут ординарности висновків.

Квіти кохання

 Квіти запевняють, що вони любов. І треба вірити. А вони, власне, кохання: квіти кохають, у квітах кохаються.

Чого нам треба

 Нині один сказав, просто на конхверенції: 

— Оце такого управління нам треба! Власне, не управління, а управляння!

Власне! А ще справляння, справування, відбування й виконання.

Один Кримський знав управляння. Й от тепер, слава Богу, знайшовся другий.

Проси врожаю

 "Не проси дощу, за приказкою, проси врожаю: буває, що й дощ шкодить родючості." Нашій родючості, боюся, вже ніщо не зашкодить — ні дощ, ні посуха. А просити врожаю треба: такі ми гарні, такі добрячі — то й що з того, що не плодючі? А життя тим часом пришвидшилося-прискорилося: врожаю треба зараз, а не тепер. Чи не посиплеться градом манна на народ? Нам, власне, треба що манна посипалася не градом, а народом.

Од переситу

 "Боїмося голоду, забуваючи, що вмирають од переситу." Пересит не дає багатому заснути всмак. Бідний не знає переситу, тому боїться голоду. Всім пересит руба в горлі стає. Однак пошесть і війна показали, що голод далеченько, а смерть із переситом близенько підійшли.

Мізерність наша

 Наймізерніші наші вчинки вписуються до Книги Буття. Тим самим високим маніром, що й чин Божий. Бо стиль Книжний, а мізерність — наша.

Відсутній "стрілочник"

 В Україні зчаста кидаються шукати, але ніколи не можуть знайти "стрілочника". Бо "стрѣлка" в нас — вилка чи вилиця, тому "стрѣлочникъ" — вильник, виличник. А де ви коли бачили винного вильника чи повинного виличника? То була-б сута нісенітниця. 

Наймарудніше

 Наймарудніше в micromenagement`і те, що він передбачає micropayment і сподівається його — для всіх спільників, окрім себе самого.

Floccinaucinihilipilification

 Скільки перекладаю, стільки чую від клієнтів: 

— А от оцього слівця ми не перекладаємо, його вже всі так і знають, воно вже тут усталене!

Цікаво, хто то так усталив, насталений, хто сьмів мову калічити?

— Гаразд, то хоч поясніть перекладачеві, що воно в вас означає.

— Таж у нас тут усі свої, фахівці, то вже тямлять, що воно таке. Ви просто так говоріть.

Перекладар тоді, щоб не базікати "просто так", делікатно цікавиться в фахівців, що потребують перекладу, як вони розуміють приміром, так добре відоме всім "нам" слово "floccinaucinihilipilification". Як "своєму" приязно тлумачать, хто як потрапить. Але, як на чуже вухо, звучить брезкло й навіть жалю гідно. Та нехай, адже всі розуміють! Хай і кожне по своєму.

Переклад —  то розуміння, хай хибне, але чесне в своєму пориві. Хто не потребує розуміння, не потребує й перекладу. Хто потребує перекладу, не знаючи мови, потребує й перекладу окремих слів. Вони не можуть тинятися, як примари по чесній хаті, бо чи ми тут живемо, чи тут у нас ґотика.

Хіба що треба когось причарувати й звести.

Не той орел

 "Не той орел, що високо літає, а той, що легко сідає." Сідає й сидить. Люблю я орлів, як ото вони десь сидять у куточку, гордовито склавши крила й замкнувши дзьоба. Це орли ті, що треба. А не той орел високо літає й не потрапить сісти.

З великим грюком

 За Езопом і ближчим нам Сковородою, черепаха своє літання з великим шумом і грюком щасливо скінчила на камені. Таке її щастя, такий її лет. Здолала щасливо свою природу й безпешно скінчила свій подвиг. І ще на камені тому щось закладеться. Панцер не дає пурхати, зате-ж як стає за основу!

Без конче потрібного

 Оце-ж таке: торба на всяку мізерію особисту, патериця в руку, й зошит синього паперу з сковородинськими псальмами — в другу. Й ногами-ногами до наступної школи. Отаке було колись учителювання. А решта вся — в легкій голові. Теперки вчителі багато чого мають, од тої облади важкі стають, аж чавунні, але нема ні торби, ні патериці, ні псальм.

Демон проти демона

 Демон проти демона не сьвідчить, заховуючи свинксову загадковість. Вовк вовчатини не їсть, шануючи вовчий звичай. Демонові треба сьвіту, що сьвідчити проти того, як вовкові чужого тіла, щоб наїстися.

Батьки як образи

 Батько-матір — то образи невидимої істоти, що стільки нам подає. То, можна сказати, наші людські образи. Невидима істота може лишитися багато кому й незнана. А батьки подають нам видимим і відчутним чином. Тому шанувати батьків — то простий і приступний спосіб побожности.

Бійоценоза

 Бійоценоза заперечую нам усю байку, всяку приповідь. Нам скажуть, що насправді байка з приповіддю — то про людей буде. Так через некоректні аналогії пізнаємо себе, як Сковорода.

Смак шкаралупи

 "Визначай смак не за шкаралупою, а за ядром." Однак і шкаралуща має свій смак — і багато кому він любий, бо иньшого нічого не їдали. А горіхового зерня їм їсти натура не дає. Такі їдці незаперечні в диспуті про горіховий смак.

Собакою бути

 Собакою бути — річ непогана. Але собаче життя не означає, що треба на кожного брехать. Де-які псяки й псюки з приводу того, що житки їхні зійшли на пси, нагавкують на всякого ніби з права. Хоч потайки й знають, що побут їхній властивий, а йнакший був-би чудний,  ненатуральний.

Сьвятий дяк

 "Сковорода був дяк чи піп, але його пани чомусь боялися, а мужики — люде наші — Сковороду сьвятим прозвали." І не боялися. Бо чого сьвятих лякатись? Грішних треба страхатися. Панство то знало, що Сковорода певніше дяк, ніж піп. А от боялося його чогось, такого вченого дяка. Таким чином до нашого стану дядьків і перекладачів ми додаємо ще й стан українського дяківства, що прокладає кладочку до вкраїнської сьвятости.

Байка та причта

 "Байка й причта — те саме. Не по гаманові суди скарб — правдивим судом суди. Байка тоді буває погана й бабська, коли в простацькій та сьмішній шкаралупі своїй не ховає зерна істини й схожа на червивий горіх." І чи-ж не ховав я по своїх байках зерен істини?! Дак коли-ж ліньки гризти жилувату верхню шкаралущу. На що беззубому горіхи? Червивий горіх лекше знічев'я розтрощити та й кинути. Т'але й зубаті й озброєні давильцями не дуже до тих здорових горіхів: мороки багато, а харчу мало.

Кичка й бунчук

 "Дурну пиху зустрічають по виду, а проводжають зо сьміхом, а розумний жарт поважний вінчає кінець." Якби-ж воно так було, то вже дурна пиха давно ніде-б не ходила! А вона походжає — й на зустріч їй стеляться килими, й на проводи простеляються. Й байдужісінько їй до розумних жартів, що тихесенько почепилися, вінчаючи, на кичку й на бунчук.

З джерела

 "Ллються з різних цівок різні струмені в різні посудини, що стоять довкола водограю. Менша посудина має менше, але в тому є рівна більшій, що вони обидві однаково повні." Які ми є завбільшки й завглибшки — не наша то причина. Наша річ — не відходити від джерела й уловити все, що можемо в себе набрати. Така ми стоїмо рівні перед буттям. І нерівність тільки там, де ми уникнули струменя й лишилися півповні чи півпорожні.

А не що

 Якби Сковороді показали західню хвилозопию, навіть сучасну йому (з Кантом вони були майже однолітки, тільки що цей останній пожив довшенько (а що йому, німцеві, зробиться?), то пан Грицько навідріз одхрестився-б од неї, такої ніби клясичної. Сковорода непричетний до клясичної хвилозопиї, бо він дістав клясичну осьвіту. Як слушно завважує Багалій, найґрунтовніший дослідник сковородинської спадщини, Сковорода перебуває в щасливому стані синкретизму, де хвилозопия (наче наука) цілком збігається й ототожнюється з релігією (наче вірою). Звісно в історії Сковорода такий не сам, не сам навіть серед сучасників своїх. Але від сковородинських закладин у нас, українців, запанувало таке прямування: віримо в хвиолозопию, хвилозопствуємо з приводу віри. Отак послухаєш мудрих людей і зідхнеш до себе: "Господи, я хоч у Бога вірую, до церкви ходжу, а не що!"

Без забобонів

 "Облиш забобони, обмий совість, а потім одежу, залиш усі свої хиби й підводься!" Оце наш християнський живий діяльний чин. І що-разу, підвівшись, бачиш розкидані по землі погублені забобони, нечисту совість, прикриту немитим одягом, і всі свої хиби, що повипадали з пазухи й кешень. І що-разу здалеки бачиш, де знов упадеш: недалечко воно — голе, навіть соломою не застелене місце. А там зразу знов доведеться скидатися та підводитись.

Криваве сонце

 "Пізнаєш істину — ввійде тоді в кров твою сонце." Сонце осьвітлює чимало крівавих істин. Тому коли воно нарешті входить у кров, та зразу пізнає рідну рідину в своєму течиві. Т'але й те не диво, що стільки люду боїться пізнання й неминучого плоду — істини. Це така гемофобія.

Не так, як заведено

 Сковороді докоряв сам владика, що він основи доброго християнського життя викладає не так, як заведено, а на свій манір. І як то так учинилося? Адже по християнському жити можна тільки на свій манір, а не як заведено, — то основа. Що-правда, докопуєшся до тої основи, тільки пізнавши вже всі владичні заводи та звичаї.

Уіскі

 Уіскі — то такий напій, що його можна легко за одним присідом навіть і без товариства вихлептати зразу на тисячу гривень і нічого не відчути, крім грошової полегкости.

Наше пожежництво

 От іще одне не по заслузі забуте слово. А яке-ж потрібне! У вузькому розумінні — це та частина пожежної справи, що настає, коли вже загорілося. А в ширшому — ціле суспільне наше явище. Українці звично кажуть: "Та хай воно горить!" І горить у нас усе, горить у нас кругом. А поки не загорілося, то й нема нічого: не дзвонять, не викликають, не виїздять. І щаслива тая цяточка, що ще не горіла й поки ще не горить: заглиблена вона в нірвані блаженного небуття.

Шлях, що тече

 "Це так: ми народилися для щирого щастя й мандруємо до його, а життя наше — шлях, що тече, як річка." Шлях наш тече й у тому щастячко наше, маненьке й коротеньке. Недалекі щасливі мандри — як-раз до ясенів за селом. Бачу вже вас край дороги! Але дорога то вже не моя. То що-ж — тече, як річка, та не в море, а тільки за ріг? Слава Богу, що не знаю я того — не дано мені знати.

Богомудрі й божевільні

 Сковороду, кажуть, за життя називали "богомудром". То каже Срезневський, а я сьвідчу, що по смерті того вже не було. І "старцем", як він сам себе взивав, боялися кликати. Не знаю, що за мене люде скажуть, але й я себе старцем одчуваю: вбозтво й божевільність у мене скрізь. Треба нам самим себе так звати, щоб і найзлостивіші злосники тої правди заперечити не могли.

Кого болить

 "Кого душа болить, тому ввесь сьвіт плаче." Тільки тоді й учуваємо ми сьвітові плачі, коли нам самим душенька болить. То едина чутна нота з долини плачу, то єдиний тон сьвітового горя. А здавалося, що в тій долині й сам ти мешкаєш. Ні, не знав нічого. Навіть того, з якої причини власна душа розплакалася.

Де тепер ті двері?

 Сковорода, як на його подейкувано, 1766 року написав книжечку-методичку "Вхідні двері до доброго християнського життя". Писана була книжечка про харківських спудеїв. Тоді, бач, і спудеї відали, де тії двері, тоді й їх, молодих і завзятих, можна було провадити до дверей і в двері. А тепер і академік не зна, вчитель великий, де вони суть чи де вони будуть.

Сьвітолад

 Як присьвітить ясненько гаряче сонечко, стають видкі видкі мури — оції будуть найкрем'язніші. Крізькі ті мури не встоять тільки перед невидющими: сліпий проходить крізь них уперед руками. Отако владнався-вмостився сьвітолад.

Під гнойовищем

 Талант — велика міра щирого срібла. Тому талант кожен знає тільки закопаним на задвірку, під гноїщем, де свині хрьокають, — такий уже талан.

Ріка

 Ніхто не каже: тепер, теперішність. Живемо зараз, заразісінько. Це щоб не бачити, яка теперки широка не річка, а ріка.

Купальники

 Байдужний час сплива, не стосуючись до того, як ми в йому купаємось: де-далі, то все мілкіше, де-далі, то все нижче треба присідати, щоб хоч побовтатись.

Нездоровий глузд

 "Ти робиш найліпше для себе й спасенне діло, коли твердо йдеш дорогою доброго розуму." То в нас непробитий шлях. Навіть добрий розум переменували в "здоровий глузд". Тож ото глузд здоровий-здоровісінький, а розум недобрий на тому здоровлі сидить. При доброму розумі держися, то спасешся, хоч-би який тобі нездоровий глузд. Однак мало хто на те добро полює — все більше глуздують.

Проблема меду

 За Сковородою організація людства визначається ставленням до меду. Головні категорії — бджоли й шершні. Одні люблять мед робити, а другі — мед їсти. І бджоли могли-б мед красти, якби любили тільки їсти його. Те, що любить мед тільки їсти, буде його тільки красти. Та ведмідь може вкрасти стільки меду, що ні бджоли не нароблять, ні шершні не повиїдають. Своє жало й шершень має, та він загине, те жало втративши. А ведмідь думає повиїдати ввесь той дурний мед і спочити на купі здохлих сухих шершенів під колискову безробітнього бджолиного деркотіння.

Добрий побит

 "Добрий розум робить легким будь-який побит." А що-ж, то в когось — "спосіб жити", беруться знай на способи, а в нас, чесних українців, — просто побут. Отаким побитом і живемо. В кого побут легкий, то так і знай, що добрий розум має. А в вас який побут? Так от знайте: яка мізковня, така й житовня. Як лад життя не легкий, то й розум — той — думайте який. Ах, думати нема чим, бо розум — той? Так то полегкість яка — що вже той побит.

Коли не можу

 "Коли не можу любій отчизні прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити." Добра присяга була-б як не про вояка, то хоч про цивільного. Щоб не була, сказати-б, цивільна цвіль. Бо всі якось ходять — коло батьківщини, по рідній країні. То щоб не витолочили нам отчини. І гарний був-би, чесний надгробок: "Любій отчизні нічим не зашкодив. І нікому ні в чому."

Здається

 Сковорода, як звісно всім, був на прочуд гострий. Тому й оцінка в його найвища така була — "на прочуд гострий", а що-ж. А на споді валялося "чисте тобі безглуздя". Невідомо однак, як ставився Савич до золотої вчительської середини — "здається, годиться для школи". Здається... А воно-ж більшина — чи не здається справді? Щоб потім не каятись. Та ні, не буде каяття: на те "здається" всі здаються, всі ввіряються.

Навзкрай

 "Сьвіт на початку тішить, а потім мучить і карає." Тому ми кінець життя сидимо дурні-дурні, а ще й биті. В кого мудрість, то вже наставила скрізь запитань без від одвіту. То може й вона — дурість помученого-покараного? Сьвятий знає — такі питання, що тільки Він.

Тілесне ніщо

 "Тілом ми ніщо, але думкою щось, та ще й велике." Від такої думки й тілові вже лекше й веселіше — багатіє думкою, чи що: "На силі я, здається, таки трохи підупало, зате-ж думкою ще ого-го! І більше тепер. А що далі буде!" Тілесне ніщо задурно дано нам у відчуттях. А велике мислене вище за нас, та ще й дуже.

Що гримить

 "Як послухаєш і втримаєш поза собою, що писане на папері, коли зневажаєш те, що гримить усередині твого дому?" Ходить кругом дому писане на папері, а теперішніми часами й просто в повітрі поначеркуване. Повні вовни вуха читачеві, щоб не чути того, що всередині гримить. А як почується невбачай, то вчувається грюкіт, а не грім: так наче хтось порається. Ну то нехай собі — таки є господар усередині твого дому.

У потемках

 "Сьвітло відслонює нам те, про що ми в темряві лиш іздогадувалися." І те, про що не здогадувалися, темні. Т'але не всі бачать таке сьвітло, щоб одслонювало. А тільки теє, що показує достеменно те самісіньке, що намацали були в потемках.

Перспектива

 Дуже туман сьогодні — ніби відплив у нове життя, що здавалося таке відоме, таке жите. І хата вогка, дхне нежитим духом. Наче відомо наперед, як далеко допливають такі кораблі, як твій, і куди вони плинуть. Але туман украв усяку перспективу. Що-ж це буде — несподіване взавтра? Чи нарешті вічність уперше в історії людських життів? Одчалює кудись летючий українець. Задерши бороду, дивиться в небо єдиний видимий моряк і мандрівник.

Просто сьпіви

 Ото вчора випив чарчину з приводу свого народження й послухав Козловського пісень. Пригадалося принагідно, коли воно сьпівалося, як воно тоді звучилося. Чи можна просто виміряти, скільки зробив Іван Козловський, щоб ми тепер і далі вкраїнилися, зробив, ніби просто собі сьпіваючи?

Соціяльний люфт

 Треба пильнувати, щоб із соціяльного ліфта не витруситися в соціяльний люфт.

Полупанство

 "Данта старого полупанком нашим можна здивувать." Интеліґент — одверто не вкраїнське слово, хоч і пиши його з "и" звичаєм нашого наддніпрянського икавізму ("индик", "иржа", "искра" то-що). Московський імперський різночинець — попенко, ходачковий шляхтиченко, вибагатілий мужиченко, а совіцькою добою — ще й, заперечуючи (й нищачи) попередників, попихаченко, комнезаменко, сільраденко, колгоспниченко. Одно слово, полупанки, такі, що й старого Данта легко можуть іздивувать. Полупанство в интеліґенції невигубне: придивіться до нашого интеліґента — вічно нова людина з непропащою енерґією винику й настання, активиста, що йому наша доба й цяцьку дала — "активності". Вже до панства, здається, тільки шапкою докинути, дак коли-ж "полу-". Звідци либонь і ненастанне дурливе загравання з суржиком (свербить коріння). І любов до голохвостої трибуни (перш ніж видати, шебенути, годиться виказати промову мішаними словами). Мудерно — як у панів за звичай, а в полупанків — "зазвичай".

Панові интеліґентність ні до чого: він уже й так собі пан, який є; а полупанкові треба панства, щоб уже безжурно відкинути ввесь интеліґенцький дур, давши тому розкішного, щедрого панського копняка на дорогу.

Не все отрута

 "Не все отрута, що неприємне на смак." Ні, таки не все! Скільки ми з вами всього неприємного покуштували, т'але-ж не потруїлися! Й іще, так і знай, попоїмо неприємного. А на отруту думаємо, бо ще не їли приємного. Й чи доведеться?

По втраті

 "Тоді лиш пізнається цінність часу, коли він утрачений." Коли вже втрачений час, чи буде ще часинка на теє, щоб пізнати? Бо це втрата того, без чого нічого не буде, навіть і пізнання. Чи буде — впаде заліззя й зможу я пізнати, що й скільки я втратив, поки мав іще час. 

Non omnis moriar

 Смерті ввесь не скорюся. Не скорюся принаймні на наційональному рівні. А хтось — навіть і на міжнародньому. Як не скорюся? Ну, то ще треба ще побачити смерть: яка вона буде, такій і не скорюся. Принаймні не ввесь.

Пізнає пізніше

 "Солодке пізніше пізнає той, хто оце проковтнув неприємне." Ти вже — той — ковтнув? Неприємне? А ти-ж ізміг? Пізніше буде солодке. Коли? Не знаю сам. Я його ще не заживав.

Weltscmerz

 Міський дідо якоюсь незбагненною городянською штукою скрізь і всюди перший у двері й перший із дверей. І далі вже, ніби знесилившись на тяжкій бистрині, перед самим людським морем пускається в розтоки: розпросторюються руки, немов дідів уже двоє, вивертаються коліна, так наче щоб перейняти й зайняти череду в громадській шкоді. Одно слово, всім і всьому на заваді в Київі стає старий дід.

А тим часом десь у Чорнім морі, сам давно приречений, на цього повільного (й широкого, й тихого) дідусика чорно полює московський човен-кружівник, націлившись вісьмома ракетами-летюхами. Дума собі: "Походи, походи ще поки, діду! А я колись як буцну всіма сорока бугайськими головами моїх молодих моряків, то й не дурно-ж пропадуть вісім моїх ракет!"

Друга частина

 Сковорода дуже важливий для вкраїнської сьвідомости — як хто її має. В першій частині цього речення можна замісць Сковороди поставити, скажімо, Шевченка. Але в другій нічого змінити не можна.

Знов за рибу гроші

 Вітаюся вже тепер скрізь і завсіди: "На добридень!" Дуже дивуються: "гарного дня" зрозуміло, а те, що, даючи на добридень, ми не просто бажаємо, а ніби всилюємо добрий день, геть неясно. "Добрий ранок!", — дак це-ж, пробачте темному на вченім слові, констатація факту. В статечних народів (а серед них українці — найстатечніший), даруйте, немає того. Від першої вранішньої зустрічи ми навіюємо кожному стрічаному цілий добрий день. Оце й буде по нашому "have a nice day". Тут і "на все добре" виходить те саме — просто ми не любимо казати в кінці те саме, що спочатку: зразу на добридень і потім на все добре.

На дні

Як хтось в собі перлину взяв на дні,

То так і знай: по пахви був в багні.

Московський зрив

 Здається, московський зрив Каховської греблі наніс усякого шкодючого сьміття що в море Козацьке, що в козацьку мову.