За Оттом Вайнінґером

 Усі люде різні, та всі жінки однакові. Люд кругом різний, та їднакі всі чоловіки. Зате вже чоловіки й жінки — знову різні. Але рівні.

На вербі груші

 "Яблуню не вчи родити яблука, вже сама природа її навчила. Огороди тільки її від свиней, обріж будяки, очисти від гусени, відверни напрямовану на корінь її урину то-що." Найскладніше саме з уриною: кожне хоче напрямувати — й саме на корінь, а не куди. Ще свиней турбує, що природа не навчила верби родити груші. Садівника ніде не видно, а так перехожі хоч-би не займали.

Клубок

 "Клубок сам собою покотиться з гори, прибери тільки камінь з його шляху. Не вчи його котитися, а лиш поможи." Ми не клубки, й, як не прибрати каменя з дороги, то не заклубочимося, а скарлючимося. Однак охочих учити скарлюченого кругом до ката. Ще й безпорадних таких.

Розум любить

 "Розум завсіди любить до чогось братися, й коли не матиме доброго, тоді звернеться до злого." Усякий розум любить братися, та мало який береться до добра, навіть коли й бачить його, й зна. До того, звертатися до злого лекше, бо там можна просто братися й кидати й не треба доконувати.

Гнітюча неправда

 "Неправда гнітить і протидіє, але тим дужче бажання боротися з нею." Багато неправди й бажання боротися, багато гніту й опору, але чогось таки бракує. Правди.

Властивий янгол

 Чи не обрати собі хоч якогось янгола в дорогу? Вони-ж либонь усі різні, то знайдеться де-який і тобі властивий. А то все з людьми та з людьми, від людей та від людей. 

Вовка в плуг

 "Учитель і лікар — не лікар і вчитель, а тільки служитель у природи, єдиної й істинної що лікувальниці, що навчительки. Коли хто хоче чогось навчитися, до цього випадає йому родитися. Ніщо-ж від людини — від Бога вся можлива суть. Коли хто важиться без Бога навчати або навчатися, хай пам'ятає прислів'я «Вовка в плуг — а він у луг»."

А де-хто й жити без Бога завзявся. То хай-би вже не вчився й не вчив. Бо чого тоді вчитися, як нема нічого? Вовка в плуг — та й нум орати! А хто вже богобоящий, то, річ певна, тільки те й робить цілий вік, що вчиться й лікується. Тому немає в нас реместв над лікарське й учительське. 

Й усеньке життя мусиш думати: а чи родився я сюди, чи може туди? Чи мій це плуг? І де луг мій?

Довге відновлення

 А що як назвати "відновлення" "відновою" — чи не швидше піде?

Багатий Донат

 Сьвятеє діло "донатити донати" — тільки що то воно таке? Гарне ймення — Донат (дарований), та чи хто ще назве? Бо скрізь шалено "донатять", то щоб уже не дражнили-кривдили малого Донатика.

А чом-же не можна знов дарувати-жертвувати? Ну, як кому забаглося тут авантурної екзотики, то хай буде хоч "охвірувати"? Навіть "ф" можна втулити (офірувати) задля глибшої чужомовности. Тим часом ув ангелянській мові слово "donate" не має жадної пригодницької барви, походження його — старовчене латинське.

Ми звісно, тямимо, що ті слова-наличка ліпляться на язик, щоб лекше впізнати свого. Але чи впізнаємо ми тут українця?

Output, outcome, result

  Років чи не 15 тому їден project manager (не знаю й досі, як сказати по нашому) випробовував мій славетний (уже тоді!) українізм, питаючи: "От у славній канадській мові, дорогім project managment'і, зразу по чинові перший оutput, далі outcome, а вже в кінці result, бо так і плянувалося. Як-би то все переперти нашою солов'їною? От, скажім, на всю нічку заслухалися соловейка Гриць із Галею — на ранок уже маємо оutput. А потім, диви, буде й outcome. Ну, а згодом і result." 

Хоч і темний чоловік, а значно й мені, що й ув ангелянській мові не від Шекспіра отак дотепно розрізняли між тим самим. Аж коли нагодився сам project managment, то вже хтось мудрий домізкувався.

А як-же бути нам, калиновим? Як сказонув-би небіжчик Куліш: "Ніхто не домислявся, що та ніби делікатна мова віщує смерть рідній словесності." Ну, (то вже народ) на смерть нема зілля. Зате-ж і над смерть біди не буде. Мудрий по шкоді, гаразд пошарудівши прижовклими сторінками вже геть непотрібних старословників, я нарешті вихоплююся з "виплодом, вислідом і наслідком."

Чи не триває посадження?

 Виходжу з потягу на Київському двірці й одразу чую, що в когось саме "продовжується посадка". Де-кого Господь мало того, що обдарував оксамитовим голосом, дак іще й одібрав дурну хіть із'ясовувати, як поправно сказати те чи те рідною мовою. Ідеальне поставлення голосу кличе йти, не завертаючи дорогою навіть до городу вкраїнської звуківні. 

Тим часом оголошено, що "продовжується посадка" поїзду, що має рушати о 20:00, а стінний годинник показує 19:58. То чи продовжили посадження чи таки потяг потягне саме о восьмій? Пасажири, як то в них і за звичай, починають (самі, а не посадкою) сідати до вагонів за пів години до від'їзду (а не відправлення), то ще їм, акуратним, і продовжать, щоб посиділи? Чи сідання запізнілим і сидіння пунктуальним триватиме тільки до встановлених 20:00? Слава Богу, що я вже приїхав! І, здається, приїхали ми всі.

Такий Шевчінківський бульвар

 Бульварна соша (шосе) чи вулиця, університетський бульвар, далі Бібіковский — якось так і досі могло-б зватися те, що ми тепер гордо іменуєм "Бульваром Тараса Шевченка". Вкраїнська "Вікіпедія" повідомляє нам, що 1919 року большовики переназвали його так і що це чи не єдина київська вулиця, що зберегла "большовицьку" назву без змін. Але в словникові за редакцією Кримського-Єфремова серед прикладів читаємо: "Шевченківський бульвар, давніший Бібіковський". Виходить, що большовики вже ніби не Божого 1919 року й іще довго потім не могли зламати мовного закону, що за його ось пише Смеречинський: "Майже всі дослідники української мови визнають невластивість їй родового присвійного й більшу поширеність натомість присвійних прикметників тощо." Тепер, здається, майже всі дослідники вже встигли звикнути, що воно як-раз навпаки. Тому наша вулиця була Ломоносова (присвійний родовий), а не Ломоносівська (присвійний займенник у прикметниковій ролі), а вже зветься Здановської, а не Здановська. Й натурального йменування вже можна не виглядати: не народ прозиває, а "влада" перехрещує — присвійна родова влада. Й отак мої прапрагонуки знатимуть, що Тарасового Шевченкового бульвара ніхто не займав, а він як був, так і досі числиться. Але-ж змінили! Й не на добре змінили, а на глузливо вчене.

Колишнє в теперішньому

 Утямити Сковороду без християнства — неможня річ. Усе сковородинство — то побит сьвятости, суто вкраїнський її образ, тепер старосьвітський. Але й у тодішній своїй старосьвітчині Сковорода — пророк минулого, минувшини, що вже все знала, треба тільки з'ясувати. Лиш українці совіцькі могли лукаво спитуватися підсадити старого Грицька на паровик, що ніби тяг на будущину, чи записати його до бриґади будівельників прийдешнього. Сковорода — будівничий колишнього в теперішньому.

Непомітна робота йде, підшкурні води течуть

 Як на мій розум, ліпше писати дрібнички, ніж очевидне. Бо в дрібничці, а надто ретельно розглянутій, може схватися Бог, а видиме й так усім наочне. Що-правда, явне, видне мало не кожен зразу пізнає й багато хто зрадується: так це-ж і я так ясно бачу, міг-би й написать! Але те впізнання — не визнання, воно хутко йде в непам'ять. А тим часом істину підшкурня вода несе. 

Величезні книжечки

 Сам Сковорода листовно визнає, що "Книжечку про читання Сьвятого Письма" написав, проганяючи тільки нудьгу. Бачте, то вже хто яку нудьгу має й хто яку книжечку пише з нуду. Здається, з малого нуду малі книжечки бувають, а з великого — величезні. 

Ще й назва в книжечки — "Жона Лотова". Хму, жона Лотова — попопам'ятаєш тут московський місяць, поки втнеш! Але далася вона нам у помку.

Гіркі ліки

 "Як ліки не завжди приємні, так і істина буває гірка." Мало куштували ми солодких ліків. А надто останніми часами. Де-хто з переляку вже й зове їх "крайніми". Але вірмо, що ще нам не поклали краю.

Натирання скорпійонами

 "Чи знаєш ти, яких ліків уживають ужалені скорпійоном? Тим-же скорпійоном натирають рану." Дуже раджу ці ліки: сам пробував і вас припрошаю. Скорпійони бувають самі від себе аж-аж помічні. Та й самим їм так лекше.

Оперовий Сковорода

 А ще була, кажуть, і рок-опера "Містер Сковорода". То до тої опери оперовий Сковорода вже не ходив: просто не знав, що він "містер", думав мо' то хто иньший буде, то щоб уже добрі люде не поплутали.

Велике діло

 "Коли велике діло — панувати над тілами, то ще більше — керувати душами." Тим то й усякий дріб, скоро-но вхопить сякого-якого тіла, то вже й по душу сягне. Сякий-такий аби був, аби хліба роздобув. А без душі хліба не роздобудеш.

За перекопом

 "Що більше добро, то більше воно огороджене працею, наче перекопом." Оте добро, що так огороджене, не бійся показувати. Бо тої твоєї праці вже ніхто не перекопає. А як і почне копати, то не позаздрить і на добро.

Вперше й в-останнє

 1783 року Сковорода по перший раз і в-останнє  написав діялог, де вивів самого себе: "Пря Бѣсу со Варсавою". От тобі й маєш! А як-же "пізнай самого себе"?! Як письменник дослідить себе самого, не вивівши наперед героєм усіх творів? Ні, раз поспитався та й покинув собі себе.

Голий і беззаконний

 "Лучче голий і правдивий, ніж багатий і беззаконний." Ото, а з голими й беззаконними що робити? Чималенько їх у нас, багато більше ніж багатих і правдивих.

Жебруще браття

 "Як нерозумно випрохувути те, чого можеш сам досягти!" А хто про те зна, чого зможе сам осягнути? А так хоч збогарадишся, то може між иньшим дадуть, не минуть, і того, чого й сам міг. І ще різнощів різних напхають у торбу. То логіка старчача, т'але не всі старці під церквою стоять — багато є мирських і дуже вже пристойних.

Сіра свитина

 Срезневський сьвідчить, що Сковорода з майна мав тільки сіру свиту, чоботи про запас і де-кілька згортків своїх творів. Я теж полюбляю сірий колір, але свиток маю кілька й то різних. А творів і на згорток не набереться. Що треба чоловікові? Того, чого він не мав і не матиме ніколи. А це цілий сьвіт. Треба чобіт про запас, щоб обходити, сірим вітрилом свитини мріючи в чужому морі, байдужому до таємних згортків, бо воно їх на дні вже сховало чимало.

Своя ритина

 Року Божого 1972 митець Лопата впевнено виконав ритовину "Ми створюємо світ кращий". Виходить, 1972 року ще була така доказна певність, і значно було, що сьвіт вилюднює й красіє. Чого-ж вони перестали створювати, оті вдатні "ми"? А як спитати митця Лопату, де в його той кращий сьвіт, то він без вагання, твердо виставить свою ритину.

Непевна доба

 Дивлюсь на небезпешний лід на дорозі та й думку гадаю: "Лід на те й родиться, щоб танути." Не свою думку, а гадаю цупко. Вода вічна, та не лід. Він, кажуть, уже виконує оте своє призначення навіть довчасно по всій землі. Глибше льоду боюся думати: надто вже непевна доба.

Грушка — минушка: була та й минула

 До Соломонового "все минає", Сковорода, яко християнин додає: "та любов  після всього зостається." Любов одна минути не може, бо Сам Бог є любов. І тому чоловік увесь вік оглядається, а що далі, то все більш: чи не минула в мене любов? Божа тут, а моя?

Грицева шкільна наука

 Гриць Сковорода, крім навиклих тоді слов'янської, польської мов і латини, студіював іще греку, німецьку, гебрейську, арабську й сирійську. Поки держався школи, то вчився добре: ще й тепера спудеї не можуть того надолужити.

Немов хвигурний триугол

 Ретельно пізнаючи себе самого, вже совіцький Тичина побачив усередині "хвигурний триугол" чи, як звичніше, рівнораменний трикутник. А може то був справді радянський Тичина, бо він радив раду зо Сковородою, а отже з собою: "і три, і два й один — одно і теж." Виявляється, геометрія помагає вирівняти й охвормити сумління. Усе, бач, одно, й лиш один вимір різниться — довжина рамена. Рамено ще тоді в Тичини було довге-предовге.

І "Київа далекого торжественність нагорна", намісць поетичної бучности, величности й просто собі врочистости, здавалась із Харкова недосяжно досяжна.

Відміняючи ідійотизм

 Тут і там чуємо з іще живих интеліґентських уст, що, бач, і того "ніхто не відміняв" і сього "не відміняв ніхто". Навіть таке: "Звичайнісінького ідійотизму теж іще ніхто не відміняв." Не вже? Не відміняв? То нумо відміняти: ідійотизме-ідійотизм-ідійотизму-ідійотизмові-ідійотизм-ідійотизмом-на ідійотизмі (-ові). Хух, відмінив — ідійотизм відмінив. Навіть клична хворма єсть. Де-кого кличе.

Заслухавшись перекладом

 У перекладі — дві мові, чи що? То солов'їна щось не тьох, а найтінґейлова тільки кру-кру. Але в чужині воно не вмре. Й удома йому щось не живеться. Калинова не прийнялася коло хати, а ґельдерозова кудись прийнялася аж геть-геть.

Хмільний квас

 "Come what come may, time and the hour runs through the roughest day."

Хоч як-би кисло нині нам було,

Нема нічо, що в часі не гуло.

В вино й ув оцет знов той самий квас,

Вливає на бенькеті чашник-час.

Сам п'є і сам гуляє, щоб гуло,

Щоб нас, гостей, хутчіше відбуло.

А наша річ — роззявити роти 

Й ловити гасло, коли час іти.

Видно між ложками ополоник

 Слід визнати, хто мандрований, що земля таки хоч і не докладно кругла, а собі кулиста, кулювата. А кому вдома сидиться й споглядається Всесьвіту, тому доводиться визнати, що таки пласка — духовно пласка. А от небо, вцяцьковане зірочками, — духовно банясте, банювате. Не знаючи оцих двох останніх слів, Караванський вигадав, що кругловерхе. Але-ж тоді виходить, що ми бачимо його верх — либонь із якоїсь іще вищої високости. Ні, наша духовна сподіванка тарілчаста: як та миска, підставлена під повний духовности, паркий ополоник, що його так добре видно між ложками.

Дак ото-ж таке

 "Дак ото-ж таке..." — в тому головний виплід, вислід, наслідок і далі висновок усіх наших українських хвилозопичних пострежень. Та хіба-ж тільки вкраїнських? Просто ніхто не вміє того так висловити, як ми: не має такої мови. Бо навіть интеґральний традиціоналізм, усе гарненько дослідивши, не скаже більш нічого, як "дак ото-ж таке..." І хіба мало того? Ну, кому мало, той хай далі скаже. Й от побачите: збреше, а не скаже.

За всякими клопотами

 "Майбутнім ми маримо, а сучасним гордуємо: ми прагнемо того, чого немає, й нехтуємо те, що є, так, ніби минуле зможе повернутись назад або напевне мусить здійснитися сподіване." Сподівалися в минувшині, там ті сподіванки й лишилися. Але сьогочасний чоловік не вміє опановувати теперішности. Щастя притомности дається нам лиш у повсякчасних буденних клопотах.

Виявився вчителем

 Коврайський дідич попрохав доброго вчителя в самого митрополита. Тим учителем випадково виявився Сковорода. Сам Сковорода випадково виявився вчителем. Усім поталанило: й дідичеві, й митрополитові, й самому Сковороді. Бо з хвилозопиї хліба не їсти, а тільки з землі чи з владицтва. Й от іще можна коло земельних і владичних повчителювать.

Кращий од грошей

 "Хто добре запалився, той добре почав, а добре почати — то наполовину завершити." Добрий початок, як учить наша приказка, то половина діла. А ще: почин — кращий од грошей. Штука в тім, щоб як слід запалитися. Бо грошей можуть і не дати, тоді вже на самому запалі доїжджатимеш. Такий добрий почин, що вистарчить завершити й наполовину. А другу, нудну половину хай уже добуває хтось не такий завзятий.

З усіх утрат

 "З усіх утрат утрата часу найтяжча." А більше, як подумати, й втрачати нам нічого. Бавимося з часом, як котюра з мишею: живитися не буде, а тільки помучить і облишить укінці. А подивишся збоку, то здається, що губить і підхоплює, губить і підхоплює. От і ми з часом граємося, жартуємо — тим часом він росте, а ми маліємо.

Братимеш і матимеш

 "Бери вершину й матимеш середину." І влупивши в середину, пам'ятай, що брав таки вершину. Отак і я розказую за свої вершини, бережко облапавши свої середини.

Напрям думок

 "Добрий розум робить легким будь-який побит." Як дати думкам добрий напрям, то що вже той побут, хоч який він будь. До побуту ладованого, як та галера, звикаєш легко. Але-ж напрямок її який — чи певний він буде? Ніби добрий розум, а трохи торопіє.

Сковорода в опері

 Сковорода ходив до опери тільки виступати. Та й то недовго ходив: от він, 21-річний, сьпіває в московській, а потім санкт-петербурзькій опері: Моцартова "La clemenza di Tito". Милосердям Божим Грицько не став оперовий: потім уже осоружився йому не то імператорський, ба й провінційний аматорський кін — так мугикав собі де-коли за давньою звичкою в тихому куточку. А то мали-б ми намісць хвилозопа ще одного Гулака-Артемовського.

Як та пальма

 "Уподібнюйся пальмі: що міцніш стискає її скеля, то швидше й прекрасніше здіймається вона догори." А можна здійматися додолу? Бо міцно стискає пісок-сипець: ти жвакнувся, а воно жвакає. А міг-би гордо красіти й височіти — як та пальма серед романтичних скель.

Час у просторі

 Ми йдемо в прийдешнє, задкуючи. Посуваємося назад, пильно вдивляючись у минуле, в те, що поминули. Мало коли й кому вдається нишком глянути за плече. Та й страшно, знаєте. Цим час одрізняється від простору.

Городяни космосу

 Така вже доленька космополітова: думка була зробитися володарями Всесьвіту, а сталися громадянами просто сьвіту.

Сонце сьвітить якось неясно

 "Наступний, весело осьвітлений день — плід учорашнього, так само як добра старість — нагорода доброї молодости." Чи була добра ваша юність? Хороша була — а добра чи хоч добряча? Гай-гай! То чи то диво, що наближаючи свої рідні старощі, тіло облітає — обсипається й облітає? Низька нагорода від недобрих молодощів, що ще блимають десь у запічку.

Найгірше

 "У тих, хто душею низький, найкраще з написаного й сказаного стає найгірше." Найяскравіший тому приклад тепер появляє нам Московщина: вже, здається, написалися, наговорилися (й разом) навиставлялися як ніхто в цьому сьвіті. І хто не встиг умерти, не присягнувши не сьвітовому, а найголовіншому в сьвіті злу, дуже начувається.

О, коли-б

 "О, коли-б ми в ганебних справах були такі-ж соромливі й боязкі, як то зчаста ми буваємо боязкі й хибно соромливі в порядних вчинках!"  О, коли-б то! Ганебні справи теперечки потребують лиш модньої, підтриманої від суспільства безпешної безбоязности. Коли-ж порядні вчинки... Страшно й помислити за їх!

Хто себе знає

 "Хто себе знає, той один може засьпівати: «Господь пасе мене...»". А хто себе тут знає? Ану-ж! Хто знає Оржицю? Ануте, озовіться! Хто певний? Якби знали себе, то може загадались-би: "Загадався, похилившись головою він на руку..." Головою!

Де-які назви чужого походження

 Чомусь привернула мою особливу увагу назва лікарственного надіб'я "Зафакол IQ". Найдивніше те, що засіб, як оголошено "для нормалізації стану та регуляції функціонування кишечника". Що-ж тут не до речи? Чи не "кишечник"? А як треба? Тенеса? Ялита? Просто кишки? Кишко(і)вник?

Дак а до чого-ж тут IQ? І непристойний "the-fuck-all"?

З лінґвістичної палеології

 Палеолінґвістика напроваджує на гадку, що мова розвивалася псуючись. Але це вже в минулому — тепер можна бачити, що вона псується "розвиваючись".

Шалений успіх

 Треба повчитися від артистів: коли виходиш утисячне сьпівати тої самої пісеньки, треба виразно пам'ятати й ясно в'являти, який шалений успіх вона колись мала.

Істинна людина

 "Істинна людина та Бог є те саме." Істинна людина — існа, іста, істотна. Хоча невидима, як і Бог. Десь є й мій правдивий чоловік, десь він, справделивий, правдує. Поки не бачу, але вірю.

Усередині себе

 "Збери всередині себе свої думки й у собі самому шукай справдешніх добр. Копай усередині себе криницю, що зросить і твою оселю й сусідську." Зібрав думки — не течуть. Добра в собі накопав мало, та й то не справдешнього, а покрученого. Треба копати глибше — й колодязя, а не криницю. Криницю хай копає вона. В собі. В середині. В сусідстві.

Ходе та коле

 "З'єднає коло циркуль отут." Усе сподіваєшся, що з'єднає. Але коло все розмикається, розтуляється, роззявляється: ще либонь не отут з'єднає його розчепірений холодний залізний циркуль. Мало, нещадно мало круглого й прямого в теперішніх наших житках. Навіть циркуль тільки ходе та коле.

Всього є по двоє

 "Коли ставиш дім, будуй його для обох частин свого єства — душі й тіла. Коли вдягаєш і прикрашаєш тіло, не забувай і за серце. Дві хлібині, два будинки й дві одежі: два роди всього є, всього є по двоє." От бачте, а нам кажуть усього є багато й різного, а не по двоє. То вже прикро прикрасивши тіло, як те безкорінне, хоч і різдвяне гильце, тюпаєм собі помалу з душею на торг. А там усього гарного до смутку. Й не по двоє, а в'язками, оберемками, жмутками, розсипами. Чим-би таким прикрасити серце? Може отим султаном, плюмажем із пір'я? Колихатиметься в лад прискореному сьвятковому клатанню живого серця, того живця, що його стукання розноситься по всьому торговищу. 

Ой полети орле, де мій братік оре

 По теперішніх словниках ніде "братіка" нема. А по старих "братика" не було. Якесь порвання сталося. Десь якась шановна ґенерація ручку й ніженьку звихнула. Осібність мови багато кому вадить: мене, яко носія давньої традиції, де-котрі допитливі перепитують на кожнім другім слові. Доводиться просто на дулях пояснювати. На сьвітлий історичний гостинець виходимо в зручних капцях: "А дід бабці купив капці, та короткі були, то втяв пальці."

У себе там

 Під сьвітлинами щасливих "міжнародників", чи то пак интернаційоналистих, дуже кортить зробити дружнього підписа: "Сподівайтеся нас із перемогою в себе там: там, там-та-рам, там-та-рам." Але стримуюся: ніби-ж интеліґентний із мене чоловік...

Оказово

 Чи справжній з мене вкраїнець? Сам не можу розчовпти. А чужий і човпе, й товче — дак чи справедливо? Доведеться либонь так побуть — оказовим способом.