Ваґенбурґ

 Насилу дав Бог силу: я врешті домудрувався, в чому головна архітектурна біда нашого нещасного Київа. А може й не біда? Бо коріння тої катавасії можна дошукатися як не в сивій, то шпакуватій нашій давнині — живий-живісінький український звичай. Річ у тім, що столиця в своєму розвиткові наслідує рух козацького війська: маґістралі походів, а обаполи — по шість рядів возів козацьких. Таке вшикування, кажуть, знали ще ґоти, полюбляло середньовічне вояцтво, але найдовше (аж до цілковитого артилерійного погромища) заховалося воно в нашого козацтва. 

Ваґенбурґ! Подивіться на Київ з його закам'янілими, бетоновими возами, напханими про оборону всяким міським мотлохом. Таборовий город, їй-право, нерухома фортеця, намісць рухомої! Може разом і його перейменувати? Хіба шкода? А назва яка евро-уніятська: Ваґенбурґ! Як-раз під аршин, то-б-то під уступ!

Усенький Київ — табори, загороди, окопи. Отаборилися, відгородилися, позакладалися, пообкопувалися, пообсипалися. Про воєнну добу воно ніби й личить. Ніщо не хоче єднатися, текти, нічому не треба урбанізованої волі. Взяти клапоть землі, скільки вхопиш, і зразу поставити київський мур од усього сьвіту — хоч фортечний форт, хоч бліндаж, а як не мур, то хоч стіну. Колективні в'язниці й тюрми особливого міського режиму казковим лісом устали над землею, сперлися на ню, задушили.

Ну, козацтво — то Наддніпрянщина. Але Ваґенбурґ єднає Вкраїну. Ґражди-ж кругом, гуцульські ґражди! У Ваґенбурзі їх куди більше, ніж у самому Жаб'єму. Це тепер, шануючи слухи ваші, така архітектурна, містобудівна концепція: вкрав і від решти злодіїв так заховав, що й поховав. І там, де скарб твій хапаний, десь близенько й душа твоя хапка. Близенько, бо тісненько по ґраждах ваґенбурзьких.