Був колись їден поет, що писав вірші на шпаргаллі й ті папірчики пхав у напірник. Щоб напірник набився хоч під голови підмостити. Гадаю, то було вмисне божевілля. Бо він із тим напірником ходив по чужих людях ночувати, коло чужого добра їсти. Поезія доїжности й доліжности.
А тут поет ходить сумирно на роботу й нікому не звіряється, що з його поет. Бо, щоб насправді трудитися віршем, треба тяжко працювати — а що з того загорюєш? А щоб із слова хліба їсти, треба й справді в тій праці сконать. Дак на віщо мерлому кусень?
А суспільство каже: в мене тих поез розкішних уже й свині не їдять — он скільки генії, сконавши, понаписували! То ти вже, той, до якогось діла приткнися, поки працюки всеї роботм не розібрали.
Немає коментарів:
Дописати коментар