Усі статечні римляне не терпіли екзилю. Вони знали, що за римською рогаткою — передміські лани й вілли з оливковими гаями, але то хуторі, а звичайного, порядного, діяльного життя там нема. Тому, коли сенат оголошував римлянинові exilium, той переконано (передбачувано!) брав гарячу купіль, прочиняв жили й єднався своєю кровотечею з кровобігом Риму — єдиною в сьвіті каналізацією.
Але не таківський був наш Овідій. Він собі подумав, що коли за околицею почне зникати повітря, то чоловік і так сам помре, без гріха. Й на розказ старшинства негайно виїхав на заслання. Їхав він, їхав, поминув лани, вілли, оливкові гаї, хрести з розіп'ятими рабами обабіч шляху. А далі, вже звісне діло — степ, дихати можна. Коли-ж глип — Овідійопіль. Еге! І пригадалося, як його, молодого варвара, виряджала в науку мати-вандалка, проводжала аж до старого млина за левадами: "Ясени, ясени, бачу вас за селом край дороги..."
Аж ген і вони самі — матуся рідненька, як постарілися! Пораються навгороді, але усьмішка з-під очіпка — та самісьнька, волошкова!
Отак заслався поет Овідій. Саме на засланні, в Овідійополі, він написав усе своє головне: "Два кольори", "Рушничок", "Спи, моя дитино..."...
Немає коментарів:
Дописати коментар