Там, де нас нема

Вчора я зненацька збагнув, чому наш одночасник такий прихильний до буддизму. Це віра в те, що добро, істина й краса можуть оцаритися особе від Бога. Розтлумачила мені це одна чарівна носійка такого вчення, що навсправжки носила на шиї маленького будду поруч якогось закривленого чотирикутнього хрестика: Бог навіть там, де Його нема. А нема Його там, де ми Його не вбачаємо.
Мало не забув: буддизм пропонує щастя за будь-яких обставин, будь-яким чином. Із цим ясно. А от мене давно й тяжко непокоїть питання: чи християнським життям передбачається щастя? Чи щасливе живоття — то забита дошками школа спасіння, школа, припинена через те, що в ній обмаль учнів? І тепер треба віддаватися в науку аж до самого Київа?

Один спогад піддає жвавого духа. Мій добрий знайомий, щиро православний, по знаменитій вечері, наливши собі й мені по келішкові туркменського (sic!) коньяку, пригубив і мовив: "А уявляєш, як буде добре в Царстві Небеснім?".