По слині

 Це-ж як треба послинити олив'яного оливця, щоб пані посла назвати "послиня"? Послиниш, а що буде по слині? А-а-а, байдуже, що буде: язик-же в роті й слиня там, ще повно слині. А от іще пхають слово "посолчиня". То либонь од "посолця", як "кравчиня" від "кравця". Що воно таке "посолець"? Навіть не питаймо. Мовне чуття давно спить летаргійним сном, тільки слинить уві сні, а коньюктурне — й очок не склепило.

Невитравний пшик

 Кругом усяких тих заходів клопочеться тьма-тьмуща: комашиться, копишиться, куйовдиться. Малесьнькі, дребнесенькі такі, на дотик делікатні. Скільки коло кожної солом'яної хатки люду крутиться: хто кладе трісочку, хто стромляє голочку, хто тицяє записочку. І вісті, вісті — як ті хмари пір'ясті.

Але щось якось вони, ті заходи, не житці, на тонку прядуть. То, бач, слабують, то, бач, воюють, то гості не приїхали, й гинуть од нудьги, зомлівши душею. Духу в них того — тільки що на ладан дихнути та й то лиш раз.

Вишептуються, як раки в торбі — й усе вночі проти призначеного сьвяточного дня. Ніби миляна банька під довбешкою — геть і не кавкне ніщо ніде. А таки лишається по кожнім невитравний пшик.

Де взятися змістові?

 Люде вивалюють одне одному на маківку купи контенту. І так раптово, так ізненацька — вдарило в голову, але далі вже купи не держиться, хіба якийсь шнурок за шию зачепиться: "Шибениця старенькая, линовки новенькі." Чи якість торочки на вухах повиснуть.

А от де вони, такі контентні, змістом напуваються-насмоктуються? Озирнешся навкруги, та хоч і зазирнеш у їхній улюблений "довкруж" — їй-право, нема ніде змісту ні крихотки. Здається, щоб розкидатися контентами, треба-ж плекати в собі якийсь зміст, якийсь gist, шануючи слухи ваші. І де те дерево їм росте? Ну, пізнання там, добра та зла, чи що... Не скажуть, хитренні, — тільки просять ловити сокиру.

Тому, що ми

 Оте Шевченкове "Чого ви чванитеся, ви?" — як звісно всім, є риторичне питання. А як кому не звісно, то й відповідь готова: "Ну, тому, що ми".

Котрий благуватий

 Я тільки-тільки почутив мову, прикро наслухаю, як бренить хор лісових дзвіночків, а мене вже затягають до мовної чубанини. Тривайте, шановні, я ото вберуся в силу, напужуся, геть оглухну — й як зикну, як кинуся! Отоді й начувайся котрий благуватий.

Какістократія

 Я вже колись давно висловлював був думку, що годилося-б усякого, хто назвався грибом, силоміць пхати до традиційно густого вкраїнського борщу — надокучило вже борщувати нізчимним! Це в нас іще чи не від Чорної ради всі радоньки такі як галочки чорняві. Ще й чи не від сусіди холодного ми перейняли, якого Йвана Страшенного чи Петра Величенного, що всяка владуща кляса — то какістократична зграя?

Уже тепер і самі владущі охоче вірять, що воно так: а якими-ж іще були попередники, чи не такими самісінько будуть і наступники? Вавари прийдуть, а Риму нема ні Західнього, ні навіть Східнього. Тільки писулька: "Тут були барбари." І хтось приписав до писульки: "А там — варвари." Віримо, віримо: й песиголовці вже були — нема чого пертися. Але-ж пхаються знов якісь неймовірні, є кому. І наперед готуються саме в какістократи. А-а-а... А аристократи-ж де, чи хоч кратні своїм багацтвам плутократи, машиновані технократи? Ну хоч відносно безневинні охлократи? Щось не чуть. Вибігали вже ми надвір, ще й за хвіртку, ще й по-під тини на вулицю-околицю — ні, ніде не видно.

Як дуга

 Людство висипало на рядно купу неуково-технічних цяцьок і нарешті сіло на розкішну гепу: воно залюбки зігнулося як дуга й проймається гідним чуттям старечого висилення. А чом-би не згадати молодощів, що на першому кінці тої дуги, там, де росли з землі, а не в землю? Чи не було десь тамечки якоїсь хоч миршавої золотої дібки? Може знайдеться щось перейняти молодшим стариганам?