Третій Рим

 Рим — то, безсумнівно, територія Москви, на кшталт Домодідового. Треба віддать, як одрубать, і не мучитися. Тоді ще пошукати за Другим Римом (Домодідове-2) й за Римом Третім. Хай буде три, й хай уже на тому скінчиться розширення! А з кінцем розширення репнуть упоперек од розчепірки всі наші лиха й негаразди.

Поти жбан воду носить, поки вухо увірветься

 Злам іде повздовж совіцької демаркаційної лінії. Совіцькі люде є скрізь, але тільки в РФ вони потрібні. Ще й до зарізу, аж ґвалт, хоч повісься! А Вкраїні вони й не потрібні, й не до снаги вже. От і ремствують. Хіба ревуть воли?.. Клясика наша. А тут і ясла вкрали.
Совіцька людина потребує невичитаної з книжки простоти й принагідного насильства. Як-що це насильство не над нею, то буде з її боку. Дурний гірший за злодія, так у нас кажуть, бо дурний несе злодія, мов той огир: вже й казковий злодій без голови, а комора однак порожня, ще й підлизана.
Совіцьку людину дратує те, що вона не дістає простої відсічи як на словах, як і на кулаках. Витребеньок вона не любить, за витребеньки буде мститися.
Совітчину можна скинути як стару шкуру, вона й сама лізе, як повзеш крізь вузьку розколину. А тепера вузько розкололося! Ніби та сама порцеляна, а води не держить. І не зогледишся, як опинишся на чийомусь боці. Але на кожному боці доведеться походити голяка. А от куди йти голому — то вже питання. Та совіцька людина не любить питаннів, вона любить відповіді. Й не читає історії, навіть як-що то історія КПСС. Навіть історія КПСС мусить існувати в переказах і леґендах непротинічного міського фольклору.

Москаль-чарівник

 Відродім український театр — театр корифеїв! Виставляймо найпекучішого тепер "Москаля-чарівника"! Салдат Лихой уже в хаті! І Финтика привів — порядкують обидва! Чого москаль звідки не витягне, чого куди не заховає! "Язиком що хочеш роби, а рукам волі не давай" — не виходить так у них! Язык, як ми тепер гаразд знаємо, дає волю й рукам. Тож заберуть і козака Мамая, й чужу молодицю! Ще й ориґінальний сюжет нашого Котляревського — перелицюють і поцуплять!
Финтик забув своє, забув і де воно лежало, але пошарудить і позабирає — щоб було! А москаль знає, де лежить, і бере геть усе. Вдвох і винесуть!
Отакий водевіль! Ні, треба по всіх іще живих театрах виставляти, щоб знала публіка, де наше, де не наше!

Заплутана рахуба

 Московська мова як уже тільки не називалася в нас: язык Ленина ("Давайте говорить на языке Ленина!"), язык межнационального общения (коли відгриміли гармати), язык регионов (з хрустким українським "г" — як пісок на зубах).
Ет, старовина набридла нам безмежно! Мова-ж, біда, розвивається, мова-ж, біда, оновлюється! Язык соотечественников — он як треба!
А по людському — земляцька мова. Це-ж тихі земляки ховаються за бучними співвітчизниками! А за земляками — ховається земля. Земля, що велично й могутньо гуде мовою Пушкіна, Достоєвського, Некрасова та инчих покійних любителів землі. То чия-ж вона? Своя земля! Навіть, як-що не гуде, а шелестить, — і того досить. Навіть як-що ніхто ніде не гомонить, а тільки тихо ступає тою землею, — починає променитися вона сочувстеннымъ соотечествіемъ. От де рахуба!

Не все так просто

 Українські право-славні й українські право-охоронці якось призвичаїлися до умовної правности своєї, причетности до правного ладу й праворяду. Але ось похитнув ся лад, упав ряд: сьвідчити треба свої права до правоти, справуватися за правду. Люде з кийком і люде з хрестом стоять під великим сумнівом. Чи докажем, що ми — браття?

Несподівана пов'язь

 Московська мова ще звивається-вигинається на ложі наших уст, прикидаючись то рідною дружиною, то бранкою-коханкою, але вже прикушено й розкушено її.

Утішайся, замружившись

 Я віддаю належне правдивому мистецтву за щиру правду, висловлену образами, що промовляють до душі, а, через душу, й до тіла. Оце й буде той вічний революцьонер, той дух, що тіло рве... до чогось. Виказане в мистецтві, навіть красному письменстві, нез'ясовне, а коли й огудливе богослів'я сприймаю як неминучу довагу до стражденних душевних правд. До речи, цей тягарець не дає пристрастям остаточно розшматувати нас, а нам самим — не дає свиснути в комин, наче спущеним ґумовим кулькам, коли від їхньої улюбленої дірки прибирають пузвеликого пальця.
Ясно-ж: мистець, занадто заклопотаний на душевному поверсі своєї витонченої господи, ще й думками — вічно в тілесній пивниці, не має ні часу, ні снаги на облаштовування духовного пів’ярусу. Одно слово, вгору глянуть ніколи.