Лихом об землю

 Налив журби в коряк лиха — почім продавали й пам'яти нема, взавтра буде нова ціна. Випив-вихилив, сам себе похвалив, а лихом об землю вдарив — на друзки  розлетілося. Й кожна друзочка десь комусь буде на скабку в пучку чи кольку в ногу.

Могорич — любовна річ

 А комусь-же несподівана зозуля прокувала в самісіньке вухо новий рік. Стрепенувся, неборак, ніби глухий: 

— Шо-шо? 

— Ку-ку, кажу тобі, ку-ку! Став могорича. 

— Невже-ж і тепер збереглися ще народини?

— А звісно! Красуньчик ти й маєш повен міх нездійненних побажань.

Сумний грудень

 "Сумний грудень і в сьвято, й у будень." Славно заримувалося — так і буде. Сьвято прийде туди, де буде сьвітло й дещиця грошей якусь непотрібну цяцьку на радість купить. А сам грудень, знать, буденний вийде. А чого буденному сумувать? Буденне тепер зло, буденна біда. Й чутлива природа створює тій буденщині нечудовне брудно-сіре тло. А темінь яка кругом! Ясна, в розумінні остаточности. Неначе всі зірки з ракетною швидкістю повтікали на иньше крайнебо, щоб встигти присьвітити якимсь невідомим добрим людям на Різдво.

Рідний брат

 "Листопад вересню онук, жовтню син, зимі рідний брат." І не діждавши сестриці, завів зимощі наші вже звичайні: без снігу, без морозу, а тільки з мокрим холодом. Україна стоїть гола: без листяної хустки й сукні чи снігової шапки з кожухом, у сірій своїй непривабній тілесності стоїть. "Наготи старої нічим одягти.", — слушно завважує Шевченко. "Сьвята голизна, та й годі.", — трохи заспокоює Коцюбинський. А Номис і похвалити зугарен: "Полов'яний хліб не голод, пачосна сорочка не нагота." От коли пригадалося, от коли знадобилося! Прощавай, листопаде! Спокійно лягай у землю з усіма тими гарматнями, що в листопаді прилетіли й, спасибі, не згубили нікого.

Безджерельна

 Безджерельна культурка джорелиться пісочком із чужих річищ. Тим пісочком присипані всі культурні доріжки, настругані в нашому саду. Й навіть клюмби, що гаряче дожидають приречених ніжних корінців.

Пилипівчані дні

 Знову піст, і напощена війною Вкраїна, виголодніла, вимерзла, добре вимолена, стоїть перед загарбником, тепер не сьвяточним, а пісним. Вірить він, запеклий, у щось, у якогось свого, вічно розлюченого бога. Без віри не наштрикався-б на смертний рожен, не пікся-б на вже тут пекельному вогні. Яка то віра? Почухає потилицю богослов і скаже: "А страшна!" Коло тої віри навшпиньки зводиться шепотлива людська молитва.

На лопаті

 Москва зачарована слов'янством: пан, уражений слов'янством, плодить славізм, пан-славізм. За слов'янство Москві розказали якісь літопереписці. В московській справжності пробувати якось мерзло: видне діло, бракує крови в жилах, гарячої слов'янської крови. А де її взять? Уцідити, як своєї нема. Тому Москва досі найдокладніше, найвишуканіше збиткувалася саме з слов'янських народів — назвався слов'янином, лізь у пекло. А не назвався, відмагаєшся — однак підсадить на печову лопату.

Сьвідома шкода

 Кожне (ой, і кожна!) з нас десь собі шкодить. І частіше не собі, а нишком кому чужому. Але-ж не з серця, а так невсьвідомлено, походя. Бо життя — то великий похід без мети. Тому ще малими дивуємося ми з сьвідомих шкідників: ич, капосне! Тим часом, поки триває наш бездоладній похід, згуртовані, впоряджені бешкетники виростають у дійшлих моцаків. І псують уже докладно, методично. Дивимося на таких дорослих, а чудуємося все дитячим робом: більше з дотепности, ніж із каторжности їхньої.

За де-які ідеї

 Де-яким ідеям не сидиться в ідеальному, ідейному сьвіті:  кортить набрякнути кров'ю — чужою, як своєю. Власне, ідеї-упирі своєї гарячої крови не мають. Уся "їхня" кров десь стугонить у чужих, "зайвих" жилах.

Наш Трусиспис

 Шекспір просто собі бард, хоч із Великої літери. Пригадуєте КСП, "клюби самодіяльної пісні"? Там і клуби були, т'але то вже иньша байка. От. А Шевченко в нас хто? Кобзар. Ось тобі, Британіє, ось тобі, англомовний сьвіте, наша лопата чорнозему.

Однак я й Шеспіра ніжно люблю. Разом із Кулішем (він теж любив і перекладав, але його, як і мене, не зрозуміли з мовою). Дак ото, кажу, люблю, того й зову по нашому — козак Трусиспис.

Подякували

 I can no other answer make but thanks, and thanks. Це Шекспір. "І все таки не скажу більш нічого, як спасибі". То Шевченко. Подякували.

У ковбані

 Знов у метрі рекляма: ось тобі, каже, маєш справжнє, рідне, вкраїнське. І що-ж воно? Voda, так зветься. Оце так так! А що-ж пороблено справжній, рідній, правдивій нашій воді? Либонь мерзне в ковбані.

Проти стояння

 Я проти "протистояння". Бо я проти стояння. А в нас "протистояти" — то тільки стояти  на(в)проти. Коли-ж треба ставати опір, я радше опираюся, щоб устояти проти чужого противенства.

Серед дендиїв

 Поведінка на "тахтишний одяг" якось собі скніє, минає. Цивільним воякам-тероборонцям нетрохи надокучило бігати "по полях" — кортить уже попишатися на території. Знову бере гору питомий для нашого козацтва й шляхецтва дендиїзм.

Чужослівність

 Повсякчасне домішування макового молочка чужих слів до трунку рідної мови показує не тільки до власної мови незугарність, але й незнання мови чужої. Ще не траплялися мені, наприклад, любителі "завше", "наразі", "зазвичаю", щоб орудували польською. Бо якби вміли, то тямили-б і приказку: "Пий, та не впивайся, між чужими людьми вистерегайся!"

Добова совість

 За небіжчика СССРа було таке гасло: "Партія — розум, честь і совість нашої доби!" Яка партія? Ну, тоді всі знали, що в цілому тільки одна тямуща, чесна й совісна частина, а решта цілого в розумінні тями, шаноби й сумління — геть безстороння. Ну, гаразд, а скільки триває доба, ба навіть епоха, що до неї тільки й прикладаються оті партійні розум, честь і совість? Гадалося, що сьвітитиме довго, як сонце. Та не так сталося, як гадалося.

Й ото тепер дуже стала в пригоді саме добова партійна совість: дасть Бог день, дасть і сьому клепку в голову й шануватися поможе, й совісним буть. А як день перестане, — новий розум май, нову доброчесність дбай і совісність. Зручно, аж за край!

Бездумний день

 Субота недобрий день думати. То й не думайте вже нині міркувати. Взавтра неділя, підете до церкви, й той уже панотець вам розкаже, як на сьвіті жить. А до понеділка ви той розказ щасливо забудете й заходитеся по давньому солодко, бо дрібно, грішить.

Аттична салітра

 Сьогочасному мовцеві бракує в нашій мові, як той мовляв, аттичної соли. Тому московщина править йому за легкорозпускну аттичну салітру, що додається в суржикуватий гній на мішане мовне добриво. 

45-хвилинний чекай

 Ще нова хвилозопська пропозиція від мудрого метра: "Вкраїнці мають бути певні, що недуга не забере їхніх рідних." Овва! Звідки взяти таку певніть? Ясно, що всіх нас колись щось забере. Як мирною добою, то якась із давно відомих мирних недуг. А як не недуга, то що, скажа мені, медикалізаціє?

Ясно, однак, що реклямотворець (чи його перецінований наймит) проминув тут слово "довчасно" чи ще якесь із тузіня слів, невідомих цим майстрам електронового пера. Ми не хочемо, вкраїнці, щоб порано пішли з життя рідні та вірні, бо над безсмертям їхнім ми не владні.

Дак, а що-ж удіяти? Треба, виявляється, відбути 45-хвилинний "чекап" у кардійолога. Що воно за "чекап"? Тут, річ певна, вклюнулася прикра похибка: що таке "чекай" у лікарський приймальні, знає кожен українець, навіть той, що люто ненавидить геть усіх своїх рідних. Чеклося по 4,5 годин, то вже 45-хвилинний чекай нам ані гадки. Гайда до кардійолога! 

Про що люд міркує

 Не все, що знічевля подумалося, приміркувалося нашому интеліґентному простолюдові, сказав сам Шекспір. Усе до канцура зате встиг сказати Черчіль. От на його й покликаймося.

Боковий аванґард

 На пробій пішли ті з нашого перекладництва, кого я колись ґречно називав адекватними. Чуже слово тремтливим хвиговим листочком прикриває тут грізно настовбурчену рішучість сьвідомо послугуватися мішанкою — цією блідою, сумно кумедною подобою чужих, сильніших мов. Право дужого обирати собі в спільники могутнього. А що-ж наша бідненька вкраїнська — вона-ж бо годує мішанина? А тут, бач, збивають копієчку на калічку.

To err is human

 Росте, міцніє штучно-интелектуальний перекладницький загін. Його старшинство й просте козацтво пильно й ненастанно докладає зусиль до того, щоб ізробити людський переклад якомога ближчим до змашинованого. Що-ж гуманного, чи пак гуманітарного, лишається в такому виробництві? Найпоширеніші помилки в чужій мові й суворо суржикуватий адекват сьогочасного українськомовця.

Немає нічого

 Немає нічого "більш корисного", зате є корисніше.

Довшенько

 Найбільші милощі, що на їх я важу тільки після кінця цього чудового забігання: музикальне мовне чуття. Т'але ще треба пограти-повправлятися. Й нехай менше, аби довше. 

Змістова аналіза

 Бідна змістова аналіза (content analysis) марно ганяється цілий тиждень за моїми правдивими зацікавленнями, дурно спитується догодить. А в мене саме на цьому тижні сім п'ятниць було. Й на тому ще буде. Хай аналіза начувається трусячи торбою непотрібних цяцьок, торохтячи старим своїм кожухом.

Маленька неясність

 Нова новина: вкраїнці встановили, що походять од скитів. Про це, виявляється, писав іще Геродот, просто ми не читали, дурні. Зокрема великий історик зазначав, що в українській мові (а я попереджав!) не має звука "ф". Чуєте, "файні" міста? Брак "ф" — то мовна риса, вспадковна вкраїнською від скицької. Одно ще неясно: чому скити, що не вимовляли "ф", хоч ти їх ріж, в українській, що не має "ф", зовуться таки "скіфи"?

Маріння

 Бідні оті вже півполяки-півукраїнці, що колись ізмушені були признатися до московців! Химерники, вигадники, мітологічні реалісти. Вічно стурбовані від марень инобуття.

Таїна хоти

 Творча незасватаність, навіть невкоханість, аж брак безтурботного женихання як просто відруху на випадковий цьвіт і красу, знайомі й зрозумілі тільки тому, хто має в собі творчий корінчик. Даремно закликати таких знайомих до творчого стоїцизму: ті заклики звучать із ялових уст. Ялові вуста? А чи можуть вуста бути плодливі? В тому-то й таїна — таїна хоти.

Нова людська вмілість і вже сотворений сьвіт

 Саме проста людська вмілість, а не такий очевидний перетворний чин, безупинно й невпроханно йдуть на сотворений сьвіт. Це я бачу, яко безсторонній спостерігач, безсторонній саме тому, що мені самому ніяка вмілість не притаманна. Я змалечку саме спостерігав умілість (й нахабне її вдавання). Пригадую, як ходив за дідом його садком: дід усе робив (бо все вмів, як умів), а я тільки дивився, як він уміє.

Чин творення скінчився, створеному сьвіту перетворення непотрібне, а мастак утручається — вміє. Від Бога самого вміє. Бог стоїть над сьвітом і творець-неборак простягається до Його через якесь тобі майстрування. Й сьвіт безсилий: це все з'ясується по кончині сьвітові. А перетворчий чин людського роду ввесь до останку приналежний отій спільній загибелі.

Війна богів

 Як-що розуміти Бога, як мислять його московці, ніби-то православні чи хоч кудоюсь християни, в суто старозаповітному дусі: наш бог сказав нам іти на війну й забрати в невірного (бо сусіди) все, що належить нам (усе, що він має); то виходить, що сусіда-недобиток (а завсіди лишається якийсь останок) такому переможному сусідському богові віддасть не любов і віру, а ненависть і невірство: оцей наказав мене знищити, сплюндрувати мій край і забрати таким, яким тільки й може мати його хижий заброда, — скаліченим, знекрашеним; не мій-же він, ні творець, ні отець, а оцих безжальних, ненатлих. 

Добре таки, що ми вже й трохи ще Христові.

Неподоба

 Неподоба починати від "я". Одначе я все починаю й починаю: не маю иньших початків, хоч годилося-б уже й закінчувати.

На зиму

 Добрий хазяїн насолоджує насолоди на схов, наспоряє про запас. А надто — на зиму.

Пропали гроші

 Штучний интелект іще 27 років тому, безіменним малюком бувши, виграв у шахи в чемпійона сьвіту. Чемпійон тоді програв людство, але виграв $400 000. Зо мною-ж те немовля навіть і не сідало — пропали гроші!

Синопсис

 Подивився кіно й нічого не зрозумів. А воно-ж детектив! Що-ж, ми не горді: почитав і синопсис до кіна. Бачу, що й синопсисописець до кінця не второпав. А воно за романом. А за романом уже й шукати дарма. Життьове, виходать, кіно. Бо я й у житті вже не тямлю нічого.

А кіно-ж добре! Усім раджу: Fragment of Fear (1970). З Давидом Геммінґсом. Отак може бути й життя: глуха, але приємна справа, сліпий, але квітчастий заулок. Зо мною. Й з вами.

Сердешна хода

 От і не тяжко на серці, та якось мулько. Ніби не камінь наліг, а вліз камінчик. Наче в черевик. І сердешна тепер хода.

L'éducation sentimentale

 Важко в'явити собі чоловіка, менше годного виховувату в комусь чуття, ніж Ґюстав Фльобер. Але, яко письменник, він завзято заходився коло цієї невдячної роботи. Сам у собі він, тим часом, удало спитувався викликати пристрасті. Однак пристрасті обманули дядька: забрали здоровля, а самі не далися. Тому Фльобер ізробив висновок, що його доба вже не знає пристрастей. Ет, знав-би він нашу добу!

От майте мене за сентиментального, а я таки вважаю, що чуття треба виховувати. Бо невиховні почуття — то навіть не пристрасті, а просто зьвіряче простацтво.

Від'ємна величина

 Про мене, так що неґатив, що позитив — утямки з фотографічної парости. Здається, люде, що так величають свої перечування, не годні ні тішитись, ні смутитися.

Родимі приятелі

 Продається значок — чомусь саме мексикансько-вкраїнської дружби. Категорично згоден — дружити треба з усіма. Т'але-ж друзі пізнаються в біді. А тут саме біда з лихом прилучилися. То що-ж мексиканці — як думають дружити? Я в'являю собі таке: мексиканець кінчає пляшку текіли й ну дивитися в порожню, як у далековид. І справді теперки далеко видно, не то що голим, незаллятим оком. Он геть і Вкраїна виявилася: такі самі біднятка, як і ми, а отже нам родимі приятелі.

Нові й широкі горизонти

 Горизонти поки нові, поти й широкі — можна любувати круговидом. А старі, звичні горизонти якось вужчають — позсихалися, чи що? Т'але йти можна тільки до нових: лиш вони дарують оптичну оману.

Не то, що на виду

 Де-якого письменника почитаєш і думаєш: ну, це вже напевно ракло-халамидник! А далі побачиш парсуну надрюковану чи й в-очевидьки здибаєшся: ні, интеліґентна така, пещена, геть не зла личина — десь-то, видно, зглибока воно все виколупується, не з того, що на виду.

Будь-якої мити

 Мало хто тепер, бачу, ходить у звичайному взутті. Хіба жіноцтво штатується в чоловічих патинках. А решта все в бігунському хверцює — ніби так щоб чкурнуть куди очі будь-якої мити.

Медичні погрози

 Коли курій читає на цигарковій пачці про всякі замашні медичні негаразди, він домішує смуток до свого тютюну. Так само й український мовлянин мав-би, не криючись, заридати, коли читає суржиконосні дописи, бо й вони погрожують нашому мовному здоровлю страхітливими недугами.

Емоційна розумність

 Емоційна розумність (emotional intelligence) стає в надзвичайній пригоді тим, хто взагалі не мислить. Намісць думок, вільна голова зароюється перечуваннями. Демид-индивид щиро бере оті перечування за гадки. Такі "гадки" перетоплюються для нового виливу в вигляді суджень і речень. Але не досьвіду, ніколи не досьвіду.

Лягала до ніг

 Як упаде вже він з коня та й на білий сніг, легко з'ясується, що збила його не куля й не шабля: слава, слава покотилась та й лягла до ніг. А потім підвелася, обтрусилася й потягнула за поступною лавою.

Емоційна знебарвленість

 За часів моєї університецької науки наша мова хвалилася якимись невідомими киянам багацтвами з комори емоційно забарвленої лексики. Невідомі були скарби, але від усіх визнавані.

Тепер не теє: тільки перекручене московське слівце емоційно обарвлює сьогочасне не то письменство, ба й читацтво. Суто вкраїнська забарвленість не веселить, радше смутить, уже тяжко впізнавана й тому легко не визнавана.

Popular vote

 Хай скаже славна вкраїнська перекладницька потуга, славне її молоде отаманство, обдароване від товариства шапками-кучмами, шовковими гаптованими поясами й семихвостими нагайками: як січовим дідам перекладати оте popular vote? Пряме голосування? Голосування всенароднє? Народній вибір? Бере підставний сумнів... Бо що-розу в виборчому народі постерігаємо відгук на популярний голос. Популярний голос покликав і, підкасавши спідниці й шаравари, людність збігається на популяний поклик. Хто не хоче буть популярним? Жадає ввесь populus...

Давайте не давати!

 Рекляма канючить уваги: "Давайте разом те, давайте разом се!". Еге, давайте, та ще й усі разом! А поодинці не можна давати? А видавцем — щоб не всі кешені зразу вивертать? Нум не давати! Не даваймо! Дайте нам спокійно не давати.

Зверх сну

 У вранішньому метрі гарна молодиця, що десь на ще раніших зупинках спритно вскочила сидіти, знову зручно спить. Це тривання того сну, що був уночі, розкішно солодкого, як задніє. Просто тепер він прилюдний — у метрі. Однак про людське око наповерх справжнього сну вправна рука понамальовувала несправжні, але такі хороші великі очі, брови як шнурочок, коральові вуста. Й оця "ікона стилю" тепер спокійно приховує від людей неспокійне море бурхливих, уже передробочих марень.

Золота осінь

 То добре, що хвилозопия навчила мене: цей сьвіт Божий, але сам у собі не має що-до мене жаднісіньких намірів. Инакше я дитячим робом повірив-би, що золота осінь воює на вражому боці: ось лицар у золотій лицарії безпешно вихвачається поперед болотяного війська й, легко блискаючи ясненькою, сувенірною зброєю, кличе їх під тепле сонечко ступати по твердій, зручній і приємній для ходу, чужій, так яскраво закривавленій землі.

Цілосьвітня піч

 Я-б ізгодився бути за компоніста, але так, щоб не знати нот: не хочу наскрізно бачити великої таїни. От у письменстві мені ніщо не на заваді: ні знання літер, ні самих слів, ні аж унівеситецька осьвіта, ні переклади на сценарних і письменницьких курсах — все 'дно я просто колупаю цілосьвітню піч.

Самописки

 Багацько людей навчилося писати самописки — то вже з писань знати. До школи вписалися, а школа їх прогуляла. А ще знати, що й решта все — самоуком. А то й просто якимсь "уком", навіть не напинаючи "само".

Несподівана дуля

 Усі свої твори треба конче публікувати. Так хтось знайомий, хоч, може, й не хотячи, а таки наткнеться зненацька та теє писаннячко. Вчита, неймовірний, і, ошелешений, приголомшений, одійде. Бо буде то йому як несподівана, незаслужена дуля.

Писаннячко дрібнесеньке пописане криво

 Нарешті я дошукався причини того, що вчені промовці, намісць звертатися до людей із простим і щирим живим словом, уперто, хоч і невміло, вичитують якісь свої мудрі статті на публіку. І як-же втямливо! Ті мудреці гаразд знають, що самохіттю їхніх писань ніхто не читатиме. "Ах так! То я тобі таки вичтаю! Як стій! Отут уже на конхверенції нікуди од меї науки не втечеш!"