От пишу своє, й слухаю маршову музику: дуже втихомирює душу. Вояцьке парадування в усій ошатній красі. Військові оркестри. Мирність після перемог. Пригадую, як я малим збирався повесні вивчитися хоч на альті, приставши до дитячої духової оркестри. Довелося попоходити й на паради. Незабутні вражіння. Хоч на духовий струмент мені ані слуху, ні духу не стало, та зате-ж мої мідяні тарілки гриміли на ввесь Хрещатик. Так я посередньо трохи втілив і мамину мрію, щоб син, як і вона дівчам, вибивав дрібушечки на тарабані. Отанній свій парад відходив у парубочих черевиках на плятхормі, що справили батько-матір. Ті патинки були за ходюче щастя, хоч і своїми колодками по арештанському натерли ноги.
Як у Київі колись знову з'являться маршові оркестри (тільки не до церемоній, а собі безцеремонно), то це й буде ознака мирности по перемозі, перемозі такій певній, що можна вже міцно застебнутися й нацуркованим циновим ґудзем.
Немає коментарів:
Дописати коментар