Мова-мачуха

 Читаю есей одного британського публіциста, називається "Politics and the English Language". Есей про те, які погані бувають в агелянській мові письменники (й мовляни). Читаю й тяжко журюся: те, чого я (на свою голову) легко добачаю в рідній мові, вже в тій чужій ніколи не відчую. Ще читатиму й перечитуватиму, вивчатиму й завчатиму, т'але-ж навряд чи поможеться. Чужу мову переймаєш наївно, нею проймаєшся, її перехоплюєш. А ми, усні перекладники, вже через природу своєї праці схильні переймати таки те, що поверх води й пливе: я знаю, що "актуальність" — непотрібне слово, але мені треба саме "актуального", щоб торохтіти, цокотати, дренькотіти й сьвіготати — тра всіх забелькотіти: вони тобі слово, а ти їм — два.

То вже виходить, що я — англомовний глухий. Але німого в лісі  внас нема нічого, навіть серед оглухлого. Одначе особисто мене це не тішить — як і ввесь той наш ліс. Це синхроністи-усники, але й писані перекладарі недалеко від нас пішли — просто їхня глухість, як передбачається, гучатиме вічно.

А британського публіциста тоді звали George Orwell. Під рубрикою "Pretentious diction" він зокрема пише: "Words like phenomenon, element, individual (as noun), objective, categorical, effective, virtual, basic, primary, promote, constitute, exhibit, exploit, utilize, eliminate, liquidate, are used to dress up a simple statement and give an air of scientific impartiality to biased judgments. Adjectives like epoch-making, epic, historic, unforgettable, triumphant, age-old, inevitable, inexorable, veritable, are used to dignify the sordid process of international politics..." Господи, а що ми знаємо, крім отих слів? А це-ж писано року 1946-ого, коли, на наш погляд, іще нічогісінько такого й не було. Ні, таки воно чужа мова, таки воно мачуха.