Із невибльовного

 Де-далі, то все невпокійніше дослухуюся до того, як люде на вулиці гомонять. Народні вуста від'єдналися від народніх очей і навіть ушей та вух.
Несе мене "бусик" із Київа до Баришівки. І що ближче під'їжджаю, то дужче лунають голоси якихось літніх господиньок. Від української говірки зосталося саме шмаття, на всі боки розлітаються неможливі для нашого виголосу "бє-пє-мє-вє-лє". Найчастотніше рідне слово — "работать".
Чую бадьористе:
— Да! Ми уже приєхали! Проїзжаєм "Нашу пиво"!
Авторську деклямацію тут ретельно збережено. Саме "нашу", то не помилка. Майнула за вікном наливайка з псевдодавньоруським "є" на кінці слова "нашє". Не добачили кумасі, а то-б сказали й "наш-є", як записано, хоч воно й невибльовне. Давно не читали нічого по нашому, а вищу осьвіту, закладаюсь, мають. Старенька сільська вчителька сучасної вкраїнської мови в домовині скаче-перекидається, бо оце так навчила пів століття тому.
До чого мала докотитися та нечитуща громада, щоб по вкраїнському казати "работать"?! Оце ми тепер так робити мем, так працювати мем, як вони "работають"? На місці прадідівської мови, оснівної лексики й пенька не лишилося: "хліб" уже знову "хлєбъ", а то й "хлєп"; біда з хліборобством: "ни работає".
У праці маєм сконать, а тій "работі" хай таки увірветься бас і настане край, капут, амінь, рішенець, решта, рехт, гак, хата, ярмиз, саксаган, амба, опряга, капець, капурис і кінцевий каюк.