Коло водограю

 Як ті посудини коло водограю, ми стоїмо. Роззявивши роти на джерельця — а ну-ж котре порсне водою! І на сусідів розглядаємося: хто тут повний, хто порожній? Чи мокре денце, чи пінява шийка. А чи глек ти ганчарський, чи келех венецький — на те тямущі не зважають. Рівність можлива тільки чи в по вінця повняві, чи до сухого порожнечі.

Дяче, не буде иначе

 Писати дурниці легко: подивишся, вичитаєш — знаєш наперід, що воно дурне. Або вилюдніє, або так і лишиться — принамні не знудиш сьвітом. А з тими вже мудрощами набідуєшся чи так, чи, може, ин'як.

Заповіт

 От Лао-дзи ніхто не бачив. І не чув. А він усе був сказав. Отак і треба жить. Такий, значця, буде його заповіт.

Бурхливий пшик

 Наші творчі змагання дають бурхливий пшик. І тих пшиків кругом — як на ґейзері живемо: все шкварчить, парує, гріє всесьвіт. Тож, виходить, не даремно, ні, ми ото творчо змагаємось.

Хата з краю

 Був колись їден поет, що писав вірші на шпаргаллі й ті папірчики пхав у напірник. Щоб напірник набився хоч під голови підмостити. Гадаю, то було вмисне божевілля. Бо він із тим напірником ходив по чужих людях ночувати, коло чужого добра їсти. Поезія доїжности й доліжности.

А тут поет ходить сумирно на роботу й нікому не звіряється, що з його поет. Бо, щоб насправді трудитися віршем, треба тяжко працювати — а що з того загорюєш? А щоб із слова хліба їсти, треба й справді в тій праці сконать. Дак на віщо мерлому кусень?

А суспільство каже: в мене тих поез розкішних уже й свині не їдять — он скільки генії, сконавши, понаписували! То ти вже, той, до якогось діла приткнися, поки працюки всеї роботи не порозбирали.

Дутий бубон

 Що робити чоловікові з явищем власної порожнявости? Коли та пороженча ще мала, як дірочка, то можна-б заткати її мізинком. А як воно велетенське, більше за тебе? Можна вдивлятися в ту порожняву, вслухатися в ню, поринати без кінця — де-котрому духовному й того досить. А що, як ударити в лунку тремтівку? Що тоді оголосить сьвітові військовий котел порожнечи?

Крапля в морі

 Краплина в морі: здається, ще одна крапля — й буде вже море. Якби можна було те все списати так, щоб кожна краплина була така мудра, як оця єдина, малесенька! Але-ж ні: не бурує, не ллється, а тільки цідиться. А десь море клекоче так, що аж твоя крапля конозиться.