Лисаветинською добою в Англії публіка, з нівроку естетів, найбільше полюбляла публічні страти. То й театр уже такий був: картинне, мальовниче карання з умиранням. А музика, послухайте, — хоч до рани прикладай. Гоїла, сказати-б, зяючі, палючі рани публічного життя. То й московську музику заперечити годі, хоч і від великої муки вона прийшла. А може саме тому, що звідти.
Немає коментарів:
Дописати коментар