Мій десятирічний синок Тиміш гуляє з друзями в вартівню. Вони, звісно, взивають її "бльок-постом" — нічого не вдієш: діти війни чи воєнні діти — ховають загиблі слова, озброюються здобичними. Бавляться там годинами. Я в'являю це собі так.
Вартові: — ДоброговечорамизУкраїни.
Подорожні: — О, доброго здоровля! А звідкіля саме?
В: — Та з Калуша.
П: — О, Калуш — місто Евровізії!
В: — Та вже якось Євробачення. А самі звідки будете?
П: — Дак ми тутешні, православні.
В: — Ага, првославні! А якого-ж то патріярхату?
П: — Дак нема в нас патріярхату — тільки що митрополія. Зате-ж митрополитів аж двоє. І то лиш головних.
В: — І вашим, і нашим? Були-б католики, то зразу, попри Рим, просто собі вкраїнці.
П: — Ні, ми за те, щоб усім по сім. Православиє — воно-ж таке.
В: — Ну, то вже їдьте собі.
П: — Нема куди їхати — приїхали, Київ.
Немає коментарів:
Дописати коментар