Сторчогляд

 Шукав по всіх словниках, по всіх електронних усюдах за ангелянським перекладом московського слова "смотрящій". Ніде нічого. А по вкраїнській-же як? Хіба "лановий"? Ой, не треба — то тільки перевід наших слів! Та й Василь Лановий образиться. Він і так на Вкраїну важким духом дихає. Кривдується старий: не було, не було країни й от маєш — з мовою, з історією й усяким таким стидким причандаллям. Буржуазний націоналізм та й годі!
Тож скоротім. Довелося вжити мафійозного слова "underboss" — щоб вороги не знали й сусіде мовчали. Бо тільки в одній країні громада вуркаганів спромоглася поставити свій закон насупереки нелюдському "вільному" праву. Зробивши свою реґулу ще нелюдянішою, аж до скреготу й искри крицяною — ну, сталевою, насталеною, ясно? І жадної покори, жадної згоди, раз ворог. Сталеві люде на вершку, сталеві люде зісподу. А між ними цямкають на все готові мужики в усій небезпешній багатозначності цього слова, багатозначності з перлом "фраїра" у вінці. "Фраїр" — то чужий, "вільний" невільник, що живе в великій тюрмі, беззаконній. А посеред тої велетенської хурдиґи без вікон, без дверей — острівцем остатньої, хоч і пекельної, волі стояв Малий Острог з ладом і супокоєм. Своїм богом робили, хоч Бога не знали. Їхній бог — від'ємний, "не фраїр".

Випроба на пробу? А ВІЙНА. Ота помаранчево-чорна, що в тій країні й досі найнещодавніша, найвітчизняніша, найлюдяніша, наймиліша. Вуркагани на ту війну не пішли, до речи, як і де-які недобитки політичних. Уважали те для себе за ганьбу й стидов'я, хоч злодійська громада називала це по своєму, вдаряючись до споконвічного, пов'язаного з падлом і стервом заказу, щоб не запоганюватися.
Але не всі "шанувалися". І війна сама прийшла туди, де засіли на ціле життя "гарячі миролюби". Прийшла, як "Суча війна" 1946-1956 рр. Вона-ж мала бути вдвоє довша, втроє запекліша. А хто були "суки" в тому розмирі? А ті, хто служив ненависній владі й вислужив у неї нову подорожницю до "хати". "Ветерани" різали "дезертирів", "військовий збіг" здіймав ножа на "заслуженого героя".
А в чому сила байки? Що в кожного — своя війна. Лиш війна в обороні свого й своїх, проти загарбача — то сьвятеє діло. Але герої будуть у нас тільки непарадні. Зате порядні. Як сказав петербурзький поет (не Шевченко): візьму, каже, своє там, де побачу своє. Але слухали поета всякі люде. Серед них і ті, що високо сидять і далеко бачать. І добачити своє можуть крізь усі прозорі кордони й поверх усяких глухих барканів.
Та колишня країна єдина могла похвалитися розворотом пащі від "смотрящого" до "опущенного". Вся вона нежива, але мертва — не вся. Паща роззявлена, але чи здохла, чи спить? Чи прикидається, принаджує?
Одне незмінне — жадної покори, жадної згоди, раз ворог.