середа, 27 серпня 2014 р.

Сторчогляд

 Шукав по всіх словниках, по всіх електронних усюдах за ангелянським перекладом московського слова "смотрящій". Ніде нічого. А по вкраїнській-же як? Хіба "лановий"? Ой, не треба  то тільки перевід наших слів! Та й Василь Лановий образиться. Він і так на Вкраїну важким духом дихає. Кривдується старий: не було, не було країни й от маєш  з мовою, з історією й усяким таким стидким причандаллям. Буржуазний націоналізм та й годі!
Тож скоротім. Довелося вжити мафійозного слова "underboss щоб вороги не знали й сусіде мовчали. Бо тільки в одній країні громада вуркаганів спромоглася поставити свій закон насупереки нелюдському "вільному" праву. Зробивши свою реґулу ще нелюдянішою, аж до скреготу й искри крицяною 
 ну, сталевою, насталеною, ясно? І жадної покори, жадної згоди, раз ворог. Сталеві люде на вершку, сталеві люде зісподу. А між ними цямкають на все готові мужики в усій небезпешній багатозначності цього слова, багатозначності з перлом "фраїра" у вінці. "Фраїр"  то чужий, "вільний" невільник, що живе в великій тюрмі, беззаконній. А посеред тої велетенської хурдиґи без вікон, без дверей  острівцем остатньої, хоч і пекельної, волі стояв Малий Острог з ладом і супокоєм. Своїм богом робили, хоч Бога не знали. Їхній бог  від'ємний, "не фраїр".
Випроба на пробу? А ВІЙНА. Ота помаранчево-чорна, що в тій країні й досі найнещодавніша, найвітчизняніша, найлюдяніша, наймиліша. Вуркагани на ту війну не пішли, до речи, як і де-які недобитки політичних. Уважали те для себе за ганьбу й стидов'я, хоч злодійська громада називала це по своєму, вдаряючись до споконвічного, пов'язаного з падлом і стервом заказу, щоб не запоганюватися.
Але не всі "шанувалися". І війна сама прийшла туди, де засіли на ціле життя "гарячі миролюби". Прийшла, як "Суча війна" 1946-1956 рр. Вона-ж мала бути вдвоє довша, втроє запекліша. А хто були "суки" в тому розмирі? А ті, хто служив ненависній владі й вислужив у неї нову подорожницю до "хати". "Ветерани" різали "дезертирів", "військовий збіг" здіймав ножа на "заслуженого героя".
А в чому сила байки? Що в кожного 
 своя війна. Лиш війна в обороні свого й своїх, проти загарбача  то сьвятеє діло. Але герої будуть у нас тільки непарадні. Зате порядні. Як сказав петербурзький поет (не Шевченко): візьму, каже, своє там, де побачу своє. Але слухали поета всякі люде. Серед них і ті, що високо сидять і далеко бачать. І добачити своє можуть крізь усі прозорі кордони й поверх усяких глухих барканів.
Та колишня країна єдина могла похвалитися розворотом пащі від "смотрящого" до "опущенного". Вся вона нежива, але мертва 
 не вся. Паща роззявлена, але чи здохла, чи спить? Чи прикидається, принаджує?
Одне незмінне 
 жадної покори, жадної згоди, раз ворог.

Немає коментарів:

Дописати коментар