Галанці

 Серед українських міщан чималенько дендиїв. Це не відрізняє наших городян од загальноевропейських. Але от як по нашому, по народньому, спроста сказати, що дендий із когось? Як то в нашої мови заведено, мається купа слів — чи й не більше, ніж самих тих у нас чепурунів: джеґер, дженджик, джигун, жевжик, надриґанчик, крутивус, мартопляс, парадник, прилиза, і навіть хверт, хвертик і хвинтик. А ще щиголь. Та найцікавіще галанець: "Чистюк він, галанець, не причепурившись, до дівчат не вийде". Хто такий буде? А ну-ж! Звісно-ж, голяндець. От ви завітайте до Голяндії, кого пустять, і придивіться до тамтешнього чоловіцтва: правдиві, щирі галянці всі до жодного. Тож і штанці-галанці, вузькі та "підстрелені", де-хто з поважного панства доношує за парадниками-попередниками й дотепер. На них у нашій історії, на тії штані, вже не раз наставала поведінка й іще настане. Бо не переводяться, кажу, по наших містах галанці.

На "гарнидень"

 Наших бідних роздавачів послуг їхні надавачі так вимуштровують, щоб вони конче кожному на розпрощанні казали "гарного дня". Це в них невиводне — як сьвяткування народніх американських Гальовин. Хоч на добридень треба давати вітаючись. А на... гарнидень і зовсім давати не треба.

Коли відвідувач чемно дякує, одностайно кажуть "будь-ласка". Та "будь ласкав" і "будь ласкава" то-ж звертання-прохання та ще й на "ти". Будьте ласкаві мені викати. На відповідь подяці доречніше казати "прошу" без польського наголосу. Прошу й припрошую!

Не речовіли

 Те, що рукописи не горять — то горда письменницька неправда. А от комп'ютерописи чи елетронописи не горять і справді. Бо вони ніколи й не речовіли.

З життя колібри

 Вимушена неробота й протяжне безмлив'я лишають доволі часу на ентомологічні розшуки й розправи на лугах і луках нашого перекладу, а голод истий тільки додає до тих розвідок прикрого гарту. Ось виявив нову підвідміну перекладника блідого чи йнакше непринадного, протиперекладаря, відвертого нічного шкідника наших полів (народня назва — "попсуй"). Ця потужна комаха завзято налітає на овочі чужої пильної праці й упевнено так виїдає все геть і з корінням, навіть і ґрунтом самим. Але при тім дуже нервозно дзижчить і ніби надривно махає багатокрильцями. Дзижчить ісхвильовано, бо найперше, найменше дрижання істоти викликає внутрішнє бреніння, чарами своїми непереборне для комашини. А надсадне маяння-вихання — з життя колібри, що спитується все обпурхати й обмахати як своє.

Инквизиція

 У теперішній українській мові слів на "и" ще менше, ніж можна назбирати по старих словниках. А справді вживаних — то вважай що й немає. Однак такі слова становлять дорогоцінну опрічну рису нашої мови, а надто надніпрянської її парости, стовбура, як докладніше брати. Тому не забуваймо "индика", "икати", "искри", що можуть, милозвучности ради прибрати собі "г": "гиндик", "гикати", "гискра". Не вимовиш "гіндик", бо він і без "г" — таки "индик", а не що.

Мої виявлення — собі прості й ніби аж дрібничкові. Дак коли-ж не можу я спорудити словника, як де-котрі мені иноді простосердно пропонують. Диви, навіть од професора Яворницького лишився нам тільки один том, виданий у Катеринославі року Божого 1920. Совіцьке мовознавстово згодом усі 50 000 ніде більше тоді не записаних слів зручно порозгублювало. Доньку придбала мені цю рідкісну книжку на интелектуальнім базарі нашої з єю альма-матері. То що-ж я вздріваю? "Индуктовий", "инквировати", "инстигувати" й іще золота жменька дуже вже потрібних чужих слів. А я, бачте, вже давненько всі чужі слова з приростком "in-" віддаю нашим "ин-". Довідався до Тимченкових "Матеріаловъ для словаря письменной и книжной южнорусской речи XV—ХVIII вв." — дак і там якісь із учених слів на "ин-", а якісь на "ін-", як і з джерел бралося.

Ну, вважайте, що в мене то "южнорусская речь". Так аж із XV вѣка! Тут мені одна колежанка интимно повела, що нишком "кепкує над мною". "Господи", — сплескую я руками, — а ви-ж із чого кепкуєте"? "А з мови Вашої!" Отакої! А ще кажуть, що зо сьміху люде бувають! Ну, мені й справді пізненько — навіть зо сьміху вже людини не буде. А впертий український чоловік — був, є й іще побуде трохи.

Рідна безмірність

 Вічна дилема "чи майдан чи чамайдан" складає нашу рідну злу безмірність.

Жовтневий грудень і грудневий жовтень

 Грудкуватий, голий стоїть у Київі перекладницький жовтень: нічого не жовтіло й нічому буде падати, бо ще впозимку пообтрушував найменшу бруньку новий вітер із Америки, колорадський якийсь вітер. І тільки вкраїнська натура вперто красіє своїм листяним сьвітлохвором: тобі зась, де мені можна, а тут — побачимо.